Два Майдани - дві історії

Майдани Копирайт изображения Reuters UNIAN
Image caption Обидва Майдани закінчилися фактичною перемогою мітингувальників та поразкою Віктора Януковича

Рік тому, як і десять років тому, на центральній площі Києва почалися події, які сьогодні ми називаємо "Майданами" - "першим" та "другим".

Обидва Майдани у підсумку вилилися у серію масових акцій, спрямованих проти чинної влади. Обидва вони закінчилися фактичною перемогою мітингувальників.

У 2004 році протести проти фальсифікації другого туру президентських виборів таки привели на пост глави держави Віктора Ющенка. У 2014-му вимоги мітингувальників наростали вже по ходу протесту: внаслідок Майдану Україна не тільки підписала Угоду про асоціацію з Євросоюзом, але і змінила свого президента.

ВВС Україна згадує події 2004 та 2013-2014 років, аби віднайти схожості і відмінності у організації, ході та наслідках Майданів – повстань-брендів, з якими сьогодні асоціюється Україна в усьому світі.

Ніде крім Майдану

Коли журналіст Мустафа Найєм після того, як Кабмін Азарова згорнув підготовку Угоди про асоціацію з ЄС, писав до Facebook пост з закликом до незгодних з цим рішенням вийти на вулиці, він навряд чи сумнівався, де призначити місце зустрічі.

Кількома днями пізніше, 24 листопада, лідери опозиції обрали місцем свого мітингу Європейську площу, однак згодом два "майдани" злилися в один і знову отаборилися на Майдані Незалежності.

Копирайт изображения AFP
Image caption Новорічну "йолку" з Майдану, зрештою, прибрали аж влітку

Згодом, коли акція на Майдані переросла масштаб звичайного мітингу проти окремого рішення уряду, тактика організаторів також до дрібниць повторила поведінку їхніх попередників. Вони організували наметове містечко, поставили на головній площі столиці сцену і зайняли кілька поблизьких будівель.

Організатори ж Майдану-2004 повинні були діяти "з нуля". Навіть місце проведення великої акції у ніч після другого туру виборів було обрано менш як за місяць до, власне, початку Майдану. На цю роль, згадує польовий командир Майдану-2004 Володимир Філенко, претендували, зокрема, Софійська площа та Контрактова площа на столичному Подолі.

Сцена теж була свого роду імпровізацією. Початково "серцем" Майдану-2004 мали стати розміщені навколо стелли Незалежності намети, у яких мав відбуватися паралельний підрахунок голосів на виборах.

"Коли ми встановлювали сцену, ми абсолютно не підозрювали, що (вона стане) генеральним диспетчерським пунктом, який керуватиме революцією. Мали лише інтуїтивне розуміння: сцену потрібно ставити. Для мітингу. Але навіть ми не припускали, що це переросте у безперервну акцію", - згадуватиме потім у інтерв’ю "Дзеркалу тижня" ще один польовий командир Майдану Тарас Стецьків.

Копирайт изображения Getty
Image caption Тисячі українців зустріли нові 2005-й та 2014-й роки на Майдані Незалежності

Обидва Майдани "освоїли" для своїх потреб "стратегічні будівлі" на Хрещатику та в околицях – Будинок профспілок, Жовтневий палац, "Український дім" та КМДА.

Однак якщо у 2004-му мітингувальники увійшли до цих будівель практично безперешкодно, а тодішній міський голова Києва Олександр Омельченко навіть особисто запустив мітингувальників до мерії, то за дев’ять років активістам довелося вламуватися до КМДА силою, а також витримати сутички за "Український дім" з правоохоронцями, які там базувались.

У "бренд-буку" "першого Майдану" ключове місце посідав помаранчевий колір президентської кампанії Віктора Ющенка – атрибутами революційного Києва тоді стали тисячі помаранчевих стрічок.

"Другий Майдан" проходив під синьо-жовтим стягом та, здебільшого на початку протестів, під прапором Євросоюзу. Окремим символом протесту стала "йолка" – не до кінця складена новорічна ялинка, монтаж якої став формальним приводом для побиття студентів у ніч на 30 листопада.

З лідером і без

Ключова відмінність між двома Майданами – ступінь організованості та підготовленості протесту.

"Ми, – я і Тарас Стецьків, – ще за півтора роки до Майдану переконували Ющенка, що вибори він просто так не виграє через масові фальсифікації. Єдиний спосіб їм протистояти – це великі масові акції. На переконання Ющенка у нас пішло три місяці", – згадує Володимир Філенко.

Тож ще за кілька місяців до виборів штаб кандидата у президенти почав періодично проводити у центрі Києва великі мітинги своїх прихильників – так штабні структури вправлялися у логістиці, здатності зарадити з великими масами людей, забезпечити порядок на акціях.

Копирайт изображения Getty
Image caption Лідерами протесту у 2004 році були Віктор Ющенко та Юлія Тимошенко

Паралельно ще з літа 2004-го штаб Ющенка почав закуповувати намети, каремати та польові кухні – бліцкригу ніхто у штабі кандидата не очікував.

"У нас було єдиноначалля. Організацією і підготовкою всіх акцій на Майдані займався конкретний штаб. Кожна акція у нас була розписана по хвилинах і метрах. На кожну акцію малювалися схеми і маршрути руху. У 2014-му такого штабу не було. Тут було свого роду "лебідь, щука і рак", - каже пан Філенко.

"Другий Майдан" був акцією без чітко означених лідерів та авторитетів.

Соціолог Ірина Бекешкіна каже, що близько 80% учасників "Євромайдану" приєдналися до нього з власної волі, а не за чиїмось закликом. Відповідно, більшість присутніх на Майдані не відчували необхідності підкорятися будь-кому.

Трьох голів парламентських опозиційних фракцій – Віталія Кличка, Олега Тягнибока та Арсенія Яценюка – на Майдані не раз засвистували, а слово нікому не відомого сотника Володимира Парасюка, промовлене зі сцени у правильний момент, могло заважити набагато більше, ніж спічі політиків з багаторічним стажем.

Подекуди ця безлідерність дошкуляла Майданові: в середині січня віче просто вимагало від тих, хто вийшов на сцену, обрати з-поміж себе "головного", а коли цього так і не сталося, натовп вирушив на тиху до того часу вулицю Грушевського...

Самоорганізація і імпровізація

Копирайт изображения AFP
Image caption Майдан не завжди погоджувався з лідерами опозиційних парламентських фракцій

Спроба обрати "політбюро протесту", сформувавши "Об’єднання "Майдан," провалилася – і через хаос та взаємну недовіру між членами цієї структури, і через те, що часто вона банально не встигала за подіями, що відбувалися на вулиці.

"Мені здається, що одним з найбільших вбивць на Майдані була імпровізація. Дуже багатьох смертей можна було б уникнути, якби там був порядок – бодай такий як у 2004-му", - каже Володимир В'ятрович, під час "першого Майдану" - один з засновників громадянської кампанії "Пора", нині – керівник Інституту національної пам’яті.

Зате на обох Майданах вражаючих масштабів набрали структури самоорганізації учасників протесту. Постачання продуктів та теплого одягу для "майданівців", збір коштів, готовність виділити місце для ночівлі мітингувальників – всі ці складові інфраструктури протесту часто вирішувалися в обхід формалізованих структур, котрі створювалися на Майдані.

"Другий Майдан", котрий відбувався на геть новому етапі розвитку соцмереж у порівнянні з першим, став потужним локомотивом розвитку волонтерського руху в Україні. Чимало організацій, котрі зараз допомагають українським воякам у зоні АТО, почалися саме з "Євромайдану".

Кров на Майдані

Мирний протест, під час якого у центрі Києва не було розбито жодної шибки, не спалено жодного автомобіля, не кажучи вже про людські жертви, – а саме таким був Майдан-2004, - не вдалося повторити за дев’ять років.

Слова Володимира Філенка: "У 2004-му ми мали справу з Кучмою, який не перейшов межі, а у 2014-му був Янукович, який її переступив" - це, можливо, найголовніша, але лише частина відповіді на питання, чому "другий Майдан" назагал був жорсткішим та агресивнішим за перший.

Річ у тому, що по-справжньому масовим "Євромайдан" став після акту насильства – побиття "беркутівцями" кількох десятків студентів, що ночували на Майдані у ніч на 30 листопада минулого року.

Копирайт изображения AFP
Image caption Після подій на Майдані спецпідрозділ міліції "Беркут" вирішили розформувати

"Ті, хто відстоював застосування ненасильницьких методів, були скомпрометовані. Люди казали: "Нас б’ють, а ви нічого не робите, ми мусимо себе захистити, ми теж мусимо вдаватися до силових дій". Ця атмосфера сприяла тому, що заклик до насильницьких дій мав місце і сприймався", - згадує Володимир Вятрович.

Силу проти Майдану перед кривавими днями 18-21 лютого застосовували кілька разів. А брутальне побиття Тетяни Чорновол, викрадення та вбивства активістів та перманентна загроза атаки силовиків постійно тримали Майдан мобілізованим.

Наслідок – на Майдані формувалися "сотні самооборони", члени котрих відкрито ходили у бойових обладунках. На барикадах Майдану подекуди стояли вила. Символами протесту стали коктейлі Молотова та бруківка, котрими мітингувальники жбурляли у міліціонерів.

Всі ці речі були б немислимими на Майдані-2004, який, зрештою, теж мав свою самооборону, складену з колишніх силовиків, які, однак, за час протесту просто не мали роботи.

Копирайт изображения REUTERS
Image caption У кінці лютого цього року сутички перетворили Майдан Незалежності на згарище

Показовою є відповідь Володимира Філенка на питання ВВС Україна: "Чому активісти "першого Майдану" не повалили пам’ятник Ленінові (монумент на київській Бесарабській площі скинули 8 грудня 2013 року. – Ред.)?"

"Одним з наших завдань було, щоб ніхто не загинув. Ми тоді дуже боялися, що якщо на Майдані хтось загине, то він піде на спад, бо у людей міг з’явитися страх. З іншого боку, я пам’ятаю свої відчуття як польового командира. Ми з Тарасом (Стецьківим. - Ред.) були тими, хто це все "замутив". Якби загинули люди, то гріх би лягав на нас – це ми людей підняли, повели, переконали, що так треба діяти. Для мене була велика персональна мука в цьому сенсі. Вся філософія нашого Майдану зводилася до мирного протесту. І ми робили мінімум дій, які могли б прочитатися як провокація", – каже він ВВС Україна.

Розслідування і покарання винних у вбивствах членів "Небесної сотні" по сьогодні залишається однією з невиконаних вимог "другого Майдану".

Радше Захід

Спільною рисою обох Майданів стало те, що їх не можна з повним правом назвати всеукраїнськими рухами протесту.

Копирайт изображения Getty
Image caption Сполучені Штати Америки послідовно підтримували обидва українські Майдани

"І у 2004-му, і у 2014-му ми були свідками феномену певного зсуву активності на захід країни", - описує соціолог Ірина Бекешкіна портрет пересічного учасника протестів у центрі Києва.

"Можна навіть дещо ризиковано сказати, що ці події значною мірою були результатом дій Заходу і Центру. Хоча люди зі Сходу також брали участь", - додає вона.

Дані опитування центру СОЦІС свідчать: у грудні 2004 року, в розпал "першого Майдану" підтримку акціям протесту декларували 49% українців, а їхніми противниками називали себе 44% респондентів.

За дев’ять років, у грудні 2013-го дослідження СОЦІСу та соцслужби "Рейтинг" показало подібне співвідношення між прихильниками та супротивниками Євромайдану: 42 до 36 відсотків.

Незмінними були і симпатії та антипатії, що їх виказували обом Майданам великі світові держави.

Копирайт изображения UNIAN
Image caption За словами Володимира Філенка, на піку протестів, 27 листопада, у центрі Києва одночасно перебували близько 1,5 млн протестувальників

Росія ставилася до обох Майданів з неприхованою антипатією: Володимир Путін у 2004-му двічі привітав Віктора Януковича з обранням на пост президента, а у 2013-му назвав події у центрі Києва "погромами".

Натомість США та Європейський Союз у обох випадках заявляли про підтримку ними права громадян на мирні зібрання. Низка американських та європейських політиків виступали зі сцени Майдану, а офіційний представник Держдепу США Вікторія Нуланд навіть роздавала канапки учасникам протесту на знак солідарності з ними американського народу.

Вийти з Майдану

Після закінчення Майданів – а практичний сенс їхнього існування після інавгурації Віктора Ющенка у 2005 та призначення уряду Арсенія Яценюка у 2014 не був очевидним навіть для частини мітингувальників – організатори обох акцій стикнулися зі специфічною проблемою: частина учасників протестів відмовлялася залишати центр Києва.

Копирайт изображения Getty
Image caption "Баба Параска" стала одним із символів "Помаранчевої революції"

У 2005 конфлікт між новою владою та людьми, за допомогою котрих вона опинилася "на коні", вдалося вирішити більш-менш спокійно.

"Ми не могли зачистити Майдан протягом двох місяців. Ходили до людей, переконували. Там була низка людей, які чогось вимагали – хто квартиру, хто ще чогось. Ющенко в результаті дав квартиру лише бабі Парасці (Параска Королюк – одна з "розкручених" ЗМІ учасниць "першого Майдану" - Ред.), але це був виняток", - каже Володимр Філенко.

У 2014-му мирно завершити Майдан не вийшло. Частина активістів ще на початку червня 2014 року навідріз відмовлялася не лише згортати намети з проїжджої частини Хрещатика, але й залишити будівлю КМДА, чим ставили під загрозу інавгурацію новообраного мера Києва Віталія Кличка.

Зрештою, звільнення центру столиці від мітингувальників відбулося з застосуванням фізичної сили. Частина "майданівців" досі не поїхали додому, а проживають у Київській фортеці.

Що далі?

Чимало активістів сьогодні вважають, що Майдан досі не закінчився, і аргументують це досвідом дев’ятирічної давнини.

"Тоді люди сказали: ми свою справу зробили, і можемо йти. Є Ющенко, народний президент, він все "порішає", – каже Володимир Філенко.

Те, що у 2004 люди "пішли з Майдану" раніше, ніж було потрібно, добровільно відмовилися контролювати виконати владою своїх обіцянок, спостерігачі називають чи не головною причиною пізнішої поразки "помаранчевого" політичного табору.

"Другий Майдан" зробив висновки з тих помилок. Майдан не може не контролювати владу, бо, якою б вона не була, – вона зажирається", - продовжує пан Філенко.

Копирайт изображения Getty
Image caption Прибирання Майдану влітку 2014 року не обійшлося без інцидентів

Ще один ґандж "першого Майдану", котрий зараз активно виправляють активісти Майдану другого, – це оновлення політикуму за рахунок активних учасників протестів на головній площі Києва.

Список тих, кого привів у велику політику "Майдан-2004", досить короткий – лідер партії "Пора" Владислав Каськів, який за президентства Віктора Януковича курував нацпроекти, а зараз щез із публічного життя, заступник голови Львівської облради комендант "Українського дому" під час "першого Майдану" Андрій Парубій – от, мабуть, і все.

Натомість на нещодавніх парламентських виборах до Ради обрали низку журналістів та громадянських активістів, прихід яких до активної політики ще рік тому міг би здатися фантастикою.

Спостерігачі дають протилежні оцінки тому, як позначиться таке оновлення політикуму на якості законодавчої роботи українського парламенту, однак самі новоспечені депутати обіцяють зробити все, аби пришвидшити реформи в Україні.

"Я хотів би, щоб наступний Майдан стався не на вулицях, а в парламенті", - говорить сьогодні новообраний парламентар Мустафа Найєм.