Представниця ООН: побачене на Донбасі руйнує стереотипи про Україну

За даними Дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ), через конфлікт на Донбасі в скрутній ситуації опинилися близько 1,7 млн дітей. Частині з них бракує найнеобхіднішого: якісної їжі, питної води, гігієнічних засобів, не кажучи вже про сім'ю, власний дім та освіту.

Турбота про цих дітей може стати містком до миру в Україні, каже регіональний директор ЮНІСЕФ по Центральній і Східній Європі Марі-П'єр Пуар'є. Минулого тижня вона відвідала Київ, Слов'янськ і Краматорськ.

Пані Пуар'є працює в сфері допомоги дітям уже 25 років і вела такі програми в Азії, Африці, Європі та Латинській Америці. Вона розповіла ВВС Україна, чим протистояння на Донбасі відрізняється від інших конфліктів, як переселенці стають "невидимими" і чому міжнародна спільнота повільно реагує на українську гуманітарну кризу.

ВВС Україна: Які Ваші найяскравіші враження від поїздки на Донбас?

Марі-П'єр Пуар'є: Насамперед, це те, що ситуація, з якою зіткнулася Україна, це реальність. Коли прибуваєш до Києва і проводиш офіційні зустрічі, то бракує відчуття цієї реальності. У Слов'янську і Краматорську я бачила пункти роздачі, куди приходять матері й батьки з малими дітьми і їм роздають гігієнічні набори. На кожному з цих пунктів ми бачили черги. Ми зустрілися з двома місцевими чиновниками, які розповіли, що їхні міста протягом 70 днів не мали доступу до чистої води. Вони були вдячні, що ЮНІСЕФ допоміг з системами очищення води.

Базові потреби дітей і сімей там класичні, такі ж, як на інших континентах. І це те, про що треба говорити, бо виглядає, що криза майже невидима. Ми чуємо про танки, про бомби – і це добре, що нас інформують – але, схоже, ми менше чуємо про те, який неймовірний вплив це все має на величезну кількість людей, що не мають до конфлікту жодного стосунку і які просто заскочені ним.

Мене також дуже вразив дух волонтерства. У світі існує упередження про цю частину світу, ніби тут усім заправляє держава і всі чекають, поки проблеми вирішить уряд. Але всюди, де ми були, громадяни беруть ініціативу в свої руки, самоорганізовуються, є величезне відчуття служіння, самодопомоги. Під час цієї поїздки я побачила, як Україна допомагає Україні. І про цей аспект теж не часто згадують.

ВВС Україна: Можливо, на міжнародному рівні й не часто, але тут, в Україні, у багатьох складається враження, що майже все, що робиться для допомоги людям, це справа рук волонтерів, а не уряду.

Марі-П'єр Пуар'є: Мені здалося, там є хороша спроба координації. Всі ці волонтерські групи отримують списки зареєстрованих сімей переселенців від профільного міністерства. Відчувається, що уряд є свого роду першою точкою входу, частиною всієї картини. Але однозначно не було такого відчуття, що уряд з усім розбереться сам. Є багато організованих спроб волонтерських і громадських організацій надати відкриту реакцію урядовим структурам про те, чого ще бракує, що ще треба зробити. І, як ви і сказали, є очікування, що уряд має зробити більше, але не йдеться про те, щоб уряд взяв на себе геть усе. Ми обговорювали з деякими міністрами, що уряд має створювати засади і стандарти для спільних дій, а також офіційно визнавати дії громадських організацій.

Під час візиту мене також вразило спілкування з дітьми. Ми відвідали школу на околицях Слов'янська, половина якої була зруйнована вибухами, а потім відбудована, до речі, за гроші держави. Це зразок хорошого партнерства. І там ми говорили з дітьми, яким від 12 до 14 років. Ідея була - побачити речі їхніми очима. І мене дуже зворушило, як сильно все це вплинуло на дітей. І не лише в тому сенсі, що хтось загинув чи постраждав, а й у тому, що всі вони бачили танки, чули вибухи, слухали розмови батьків. Те, що відбувається довкола, дуже багато означає для дітей.

ВВС Україна: Чи достатньо психологів, щоб допомогти цим дітям?

Марі-П'єр Пуар'є: ЮНІСЕФ працює з міністерством освіти й іншими структурами над тим, щоб готувати шкільних психологів. Зараз ми проводимо успішний експеримент і плануємо розширити його. Суть у тому, що кожна школа має шкільного психолога, який раніше працював в сфері індивідуальних консультацій. Якщо провести цим професіоналам необхідний тренінг, можна перейти до наступного етапу – групової терапії, залучаючи до роботи також вчителів зі школи, налагоджуючи діалог з батьками. Це перехід від психологічної роботи до психосоціальної.

Ми вже провели тренінги для 400 таких психологів. І тут потрібно працювати на національному рівні. Одна з цих психологів, Анна, була в школі, яку ми відвідали. Робота зі школярами йде через розмову, малювання, дітей підводять до того, чого вони прагнуть, яке в них бачення майбутнього. І їхні малюнки показали, який величезний вплив ці події мають на дітей. На одному малюнку було велике око, через яке дитина бачить світ. І в цьому оці намальований будинок, до якого їде танк, а зверху летить літак. З ока тече сльоза. Це ніби означає, що я – не учасник цього, але я це все бачу. Наприкінці заняття ми бачили більше позитивних малюнків, почали з'являтися яскраві кольори.

ЮНІСЕФ зі своїми партнерами ставить виклик перед українською владою: відсунувши на бік більші проблеми, ми можемо почати хоча б з того, щоб створити умови для цих дітей, відновити в них відчуття нормальності. Можливо, діти зможуть стати свого роду містком до миру, бо це найменш суперечлива тема, з якої можна почати діалог, взятися за задоволення основних потреб, за єднання сімей.

ВВС Україна: За свою кар'єру Ви відвідали багато конфліктних зон і можете порівняти гуманітарну кризу на Донбасі з ситуаціями в інших регіонах.

Марі-П'єр Пуар'є: Українську ситуацію описують як особливо складну, з політичним виміром – і це, безсумнівно, правда. Але ця ситуація також проявляється як класична гуманітарна криза з типовими проблемами, зі стражданням дітей. І про це треба говорити, й не лише тому, що це в Європі. Традиційна реакція тут нагально потрібна.

Відмінність у тому, що в більшості інших ситуацій переміщені люди гуртуються в таборах, центрах проживання, і є візуальний образ, місце, куди можна приїхати і це все побачити. А в Україні поки що – можливо, через солідарність народу – люди переїхали до родичів, до друзів, відбувається злиття з нормальним соціальним життям, і створюється враження невидимості переселенців, ніби нічого й не відбувається. І в цьому є як добрі сторони, так і такі, що потребують вирішення. Тому що потрібно більше працювати з громадами, які приймають переселенців, замість того, щоб створювати паралельну гуманітарну програму, яка, звісно, також необхідна. І це величезна нагода для України зреагувати на ситуацію значно ґрунтовніше і ширше.

Інший позитив – це допоможе нам уникнути проблем, які є в інших країнах, коли ті, хто отримують гуманітарну допомогу, стикаються з ризиком стигматизації з боку середньостатистичного населення, яке її не отримує. Часто міжнародні партнери, які допомагають людям різними способами, не беруть цього моменту до уваги. Як мені видається, в Україні модель реакції на кризову ситуацію ґрунтується на допомозі місцевих громад на противагу створенню таборів для переселенців, і зрештою, саме населення від цього виграє.

ВВС Україна: Жителі Донбасу іноді скаржаться, що міжнародні гуманітарні організації роблять недостатньо, щоб допомогти їм. Що Ви можете відповісти на це?

Марі-П'єр Пуар'є: Я погоджуюся. І ми таки намагаємося робити більше – це моя перша відповідь.

Звісно, на початку нам було нелегко. Уся ця ситуація почалася з Майдану і розвивалася далі, і наші дії розвивалися разом з нею. Ми ж не могли передбачити майбутнє. Але мушу визнати, що наша організація дуже швидко зрозуміла: наша сфера – захист дітей, задоволення їхніх базових потреб і прав, щоб вони могли насолоджуватися дитинством незалежно від обставин.

Інша проблема, з якою ми зіткнулися, полягала в тому, що аби бути активними і нарощувати зусилля, нам потрібні ресурси. Можливо, через те, що кризу більше сприймають як політичну боротьбу, так звана міжнародна спільнота не повністю оцінила її гуманітарний аспект. Існує також погляд, що інші частини світу теж стикаються з величезними викликами і, можливо, мають першочергове право на ці ресурси, тоді як Україна розташована в Європі і може використати свої національні ресурси. Все це треба краще проаналізувати і зрозуміти.

Так, на це все пішов час, і ми дуже вдячні тим, хто нас сьогодні підтримує. За дуже короткий час ЮНІСЕФ в Україні виріс з невеликої команди з 25 до близько 60 людей. Значна частина наших колег працює в містах на Сході. І я чую від колег з інших агенцій ООН, що так звана міжнародна спільнота починає розуміти ситуацію і активно діяти. Але я хочу наголосити, що ці дії не мають заміняти гравців у самій Україні, перший з яких – уряд. Він, як і слід очікувати, несе на собі тягар відповідальності, робить Україну привітною до своїх дітей і оптимізує допомогу з усіх сторін.

З Марі-П'єр Пуар'є розмовляв Олег Карп'як.