"Людина з рушницею" чекає війни - репортаж з Донбасу

Донбас
Image caption Розмови про компроміс озброєний доброволець з Росії поки готовий вести тільки у найзагальніших термінах

"Пацани, хто дасть красивіший автомат?" - запитує Вадим перед тим, як провести мене над окопами. Чим його не влаштовує власний "калашников", я не зрозумів, ну то таке. Йдемо. Можна ходити по самому верху. Тут не стріляють. Ну майже.

Лінію укріплень на північ від сумнозвісного Дебальцева вирили цього літа, вже після того, як відгриміли сильні бої. Останні півтора місяці стрілянину чути зовсім рідко. Настільки, що міжнародні представники констатують, що перемир'я, про яке домовилися в Мінську ще в лютому, нарешті запрацювало. Паралельно війська так званої "ДНР" і української армії відводять важкі озброєння від лінії зіткнення.

Саме час поговорити про те, що ж буде далі, і який ефект це припинення вогню справляє на донецьких "ополченців" і добровольців з Росії, що приєдналися до них.

Вадим - з останніх. Він працював у Красноярську водієм, ростив дітей. А потім, як він каже, не зміг більше терпіти утиски жителів Донбасу, примчав сюди і, з перервами на три дні кожні два тижні, живе в цих окопах вже четвертий місяць.

"Не виходить силою, значить, давайте думати по-новому", - відповідає він на питання про те, що ж далі. Але в чому має бути компроміс, який крок назустріч має зробити Київ, а який - прихильники так званих "ДНР" і "ЛНР"?

Відповідь красноярця зводиться до того, що Україна повинна поступитися - це він називає компромісом. "Раз Донбас не хоче бути у складі України, виходить, нас примушують до цього", - міркує колишній шофер, ототожнюючи себе з донеччанами, а непідконтрольну українцям територію з усією Донецькою і Луганською областями.

Але ж лідери невизнаних республік поставили в Мінську свої підписи під документом, який все-таки визначає ці землі, нехай і з не позначеним досі "особливим статусом", як частину України. Як бути?

Ні, це в голові у бійця не вкладається. Бере паузу. "Значить, складемо зброю тоді, коли всім цим нашим людям пообіцяють, що на цьому все закінчилося, почнуть якось відновлювати мир, щоб люди почали працювати, і все повернулося в нормальне русло життя", - заявляє він.

Хто саме повідомить нам про це, неясно, але очевидно, що додому до Красноярська Вадим не поспішає і того, що ці туманні передумови стануть реальністю скоро, не допускає.

Мир не за графіком

Image caption Місцеві вибори перенесли в останній момент. Чого саме чекає в обмін "ДНР", публічно не оголошують

"Друга Мінська" угода гальмувала довго. Зараз, через вісім місяців після підписання, виконані лише перші три пункти, і то, якщо прийняти на віру те, що ОБСЄ дійсно контролює процес відведення важкої зброї. Ніхто й не очікує, що домовленості будуть виконані за графіком, в цьому році.

Графік безнадійно порушений, а нереалізованими залишаються три чверті угоди: визначити особливий статус бунтівних районів, провести на цих територіях вибори, відновити грошові та економічні зв'язки з Україною. І нарешті - повернути Києву контроль над кордоном з Росією.

Ще в середині вересня "ДНР" і "ЛНР" були налаштовані вкрай рішуче, збиралися проводити місцеві вибори самі, не чекаючи будь-яких погоджень з Україною. І пригальмували так само різко: за два тижні до голосування перенесли їх на півроку. Безумовно раді залишилися тільки виробники наочної агітації, які завішали весь Донецьк і околиці однотипними транспарантами про прийдешнє свято волевиявлення.

Пару тижнів тому, проїхавши під цими транспарантами, звернувши з побитого артобстрілами Київського шосе в один з житлових кварталів, я опинився в шкільному дворі. Там діти, вчителі, місцеві ветерани-афганці і, звичайно, ветерани недавніх боїв з українською армією очікували лідера "ДНР" Олександра Захарченка. Відкривали меморіальну дошку на честь одного з бійців батальйону "Восток" - він навчався у цій школі.

Лідер запізнювався, діти мерзли, гриміла патріотична музика. "ДНР" вже завела собі власну державну попсу, головне послання якої - "вони перші почали, ми - захищаємося". Йому неодмінно акомпонують твердження про свободу і готовність скласти за неї голову. "Пусть знамя Новороссии, надежность и оплот, в бою к победе поведет", - гриміла схожа на гімн композиція.

Змерзлих дітей відвели. Захарченко приїхав, дітей знову вивели, гімн залунав заново, церемонія відбулася, слова пам'яті були сказані, раптовий залп з калашникових налякав навколишні будинки.

На те, щоб запитати у голови самопроголошеної "ДНР", як все-таки поєднувати всі розмови про незалежність з текстом мінських угод, залишалися секунди. Лідер був рішучий і все-таки трішки загадковий. "Скоріше Україна буде частиною Донбасу, ніж Донбас - частиною України", - відрізав він. Ситуація зобов'язувала, прапор кликав у бій.

Трохи більше ніж за годину, після брифінгу в центрі Донецька, представник міноборони "ДНР" Едуард Басурін був більш конкретним. Але ясності в ситуацію не вніс. На думку чиновника, "ДНР" зуміла домогтися від Києва головного - припинення обстрілу. І, скасувавши жовтневі вибори, перенесла м'яч на поле суперника. "Ми даємо можливість Україні виконати ті пункти, які були прописані в лютому", - заявив він.

"Тут процес почався не військовий, а політичний", - обнадіює мене пан Басурін. І тут же деморалізує всіх прихильників ідеї Новоросії. "Спочатку, і перший "Мінськ", і другий говорили про те, що це єдина територія в тих географічних межах, в яких є Україна", - нагадує він.

Виходить, є протиріччя між політичним курсом лідерів і тієї перспективою, яку бачать люди на передовій, в окопах?

"Багато людей хочуть бачити те, чого немає", - відповідає пан Басурін.

З госпіталю - до Сирії?

Image caption Півтора роки боїв і обстрілів забрали життя понад 8000 чоловік

"Я не медійна персона". У двадцятий раз на тиждень цю фразу, яку так люблять люди в камуфляжі, я чую від бороданя з військовим прізвиськом "Естет" і недонецькою вимовою.

32-річний хірург приїхав звідкись із Росії півроку тому і очолив військовий шпиталь "ДНР". Перший, якщо судити з назви, і неіснуючий - якщо дивитися на фінансову звітність. "Естет" пригнічений тим, що міністерство оборони "ДНР" не хоче брати шпиталь на баланс.

Бої відгриміли, по коридорах одного з корпусів міської лікарні, де розмістився Перший шпиталь, ходять вісім десятків пацієнтів. Більшості, як повідомляють керівники, потрібно вже навіть не лікування, а реабілітація.

Але тих, що залишаються, банально нема куди дівати. Ті лікарні, що залишилися в Донецьку від державної медицини, їх не візьмуть через відсутність прописки. Там, де вони прописані - в Слов'янську, Маріуполі чи Харкові - їх реабілітувати не будуть, а просто посадять за війну проти України. Принаймні, поки не вирішиться питання з амністією, теж передбачене Мінською угодою.

Потік гуманітарної допомоги з Росії - а тільки вона забезпечувала лікарів медикаментами, а госпчастину їжею - зменшується. Те, що досі надсилають, не доходить через чвари між шпиталем і чиновниками невизнаної республіки.

Все це "Естет" вписує в загальну логіку цієї дивної війни, яка рухається зовсім не туди, куди хотілося б прихильникам ідеї "Новоросії". "Заштовхають в бік України", - похмуро пророкує головлікар. Хоча повинно було бути зовсім навпаки. "Шлях простий: звільнення країни, місто за містом", - говорить він. Його мобільник вибухає мелодією "Час, уперед!".

"Медійне обличчя", замголовлікаря Ольга Долгошапко, каже, що без нових поставок шпиталь пропрацює лише місяць. А в громадянську медицину її пацієнтам ніяк не можна, вважає Ольга. Розлючені всі. "Настільки психологічна травма відбувається у населення, що воно починає звинувачувати цих хлопців, що це вони винні. Що якби вони не взяли в руки зброю, нічого б цього не було".

Пані Долгошапко вважає, що стан справ підводить Україну до визнання вимог про федералізацію, з якими сепаратисти на Донбасі виступали на самому початку конфлікту. "Але за цей час з обох сторін покладені тисячі життів. Поганий мир краще доброї війни, але я б не хотіла в ту Україну, яка зараз", - каже вона. Але згодна потерпіти, якщо Київ виконає домовленості, за якими "ДНР" і "ЛНР" віддадуть всі території Донецької та Луганської областей.

У Мінських угодах таких домовленостей немає.

А на балконі, тим часом, двоє пацієнтів обговорюють, їхати чи не їхати до Сирії. Один з них зізнається, що поїхав би, але от лихо - ще три місяці реабілітації залишилося. Вони не погоджуються, щоб ми записали цю розмову, але без запису кажуть, що про набір на сирійську війну через Ростов знають багато, і багато хто хоче їхати.

"Злив"?

На іншому боці "ДНР" по окопу з видом на пагорби біля Гранітного йдуть троє бійців. У них, крім "калашів", ПКМ і протитанкова рушниця Дегтярьова. Це не та зброя, з якою можна брати столиці. А на бампері їхньої перефарбованої в темно-зелений камуфляж "Лади" написано "На Київ". Це вони, за висловом пана Басуріна, "хочуть бачити те, чого немає"?

Стале затишшя бійців вкрай засмучує. "Зливають війну, - категорично каже Женя з позивним "Шахтар". - Стоїмо тут десять місяців без жодних дій. Багато людей лягло, а кінцівка так і не ясна".

Це їхні фронтові дві копійки у розмови про те, що Путін відвернувся від авантюри на Донбасі і шукає спосіб зблизитися із Заходом через сирійську операцію.

Тигран, який сидить поруч - грузин, що приїхав до родичів у Донецьк і залишився воювати. "Ми воювали, щоб звільнити Донбас, щоб Росія нас підтримала і забрала нас з собою ..." А Росія - не підтримує.

Женя і Тигран запевняють мене, що незважаючи на припинення вогню, українські військові продовжують стріляти. А їм відповідати не можна. "В яму посадять", - повідомляє "Шахтар". Питати їх про мирні угоди видається навіть зайвим: на передовій їх ніколи не сприймали всерйоз і не вірять у те, що якийсь договір може працювати.

"Особливий статус Донбасу дадуть, але їхні силовики в будь-якому разі будуть тут керувати, - Женя намагається уявити, як це буде працювати. - Солдатам ДНР амністія ... Яка амністія? Мене по-тихому приберуть, та й все. Не можна залишатися в складі України".

Ці мої співрозмовники переконані, що без російської допомоги тут перемоги не знайти. "Путін підтримував нас, ми прагнули воювати, зараз хлопці бачать, що Росія відвертається, у нас, природно, руки опускаються. Що у нас є - те, що ми відібрали в "укропів"? Тим і воювати, чи що?". Взагалі не варіант, каже він.

Так може, податися до Сирії? "Я в Сирії жити не збираюся, я збираюся жити на Донбасі. При чому тут Сирія?" - запитує Тигран. "Шахтар" пояснює, навіщо Путіну знадобилася сирійська операція: "Щоб, напевно, блін, від Донбасу відвести погляди. Перекинутися на Сирію і тут по-тихому відновити Україну".

Воювати простіше

Image caption Противники бачать один одного в біноклі і поки не допускають думки про те, що перемир'я перетвориться на мир

Жоден з бійців "ДНР", які зустрілися мені, не вважають, що це затишшя на фронті стане прологом до повноцінного миру. Втім, і з українського боку я чув людей в окопі, що стріляти - простіше, ніж сидіти в тиші і гадати, що буде через день, два чи за тиждень. Тут вже звикли воювати.

"Гудвін", командир одного із загонів "ДНР" - не виняток. "Завдання будь-якої війни - це перемога однієї зі сторін. Зараз жодна зі сторін цю задачу не виконала. Момент просто "нульовий", ми знаходимося в підвішеному стані".

Перед ним на столі карта Донецької області. Він показує, як відходили із покинутого Стрєлковим Слов'янська, показує, як звужувалася територія самопроголошеної республіки, пояснює, навіщо потрібен був цей маневр. Потім каже, що більшість з операцій "ополченців" були успішними. Шкодує, що зупинили наступ взимку, на самому злеті. У відповідь на моє запитання каже: "А до чого тут російська вогнева міць? Нам "укропи", відступаючи, залишили стільки зброї і техніки!"

Аргумент про Сирію (Путін намагається зблизитися із Заходом на арабській війні і відвернутися від Донбасу) співрозмовник повертає на 180 градусів. "Росія влізла в Сирію саме для того, щоб прибрати інтереси Америки з України. Можливо, Росія зробить із Сирії розмінну монету. Там будуть поступки США для того, щоб вони відвалили від нас". І ось тоді, слід вважати, бої тут почнуться знову.

Політики далеко від цих місць сподіваються, що затишшя у стрільбі прокладе дорогу до політичних угод.

Але чим ближче до лінії фронту, тим частіше чуєш, що війна зовсім не закінчена. На те, щоб відігнати танк на 15 кілометрів в тил, потрібно пару годин, а пішло в підсумку сім місяців. Питань про "мінський мир" багато, відповідей не видно, і "людям з рушницею" хочеться повернутися до свого основного заняття - стріляти в супротивника.

Новини на цю ж тему