Гранатометниця Лєра: не любила донецьких, але тепер їх обожнюю

Валерія Бурлакова, портрет Копирайт изображения facebook.com.lera.burlakova

Валерія Бурлакова вже понад два роки служить гранатометницею у зоні конфлікту на Донбасі. Їй лише 30 років, але вона вже стільки разів стикалася зі смертю, що тепер каже: не боюся.

Спочатку вона служила в складі добровольчого батальйону "Карпатська Січ". Була єдиною жінкою у батальйоні. У неї не було позивного, усі чоловіки називали її Лєрою. Після розформування "Карпатської Січі" Валерія потрапила до 93-ї окремої механізованої бригади Збройних Сил України. Нині вона у 54-й ОМБР. Раніше Лєра працювала журналістом у журналі "Український тиждень".

ВВС Україна дізналася, яким є життя дівчини у бойових умовах. Сама Валерія каже, що ніколи військовою справою не цікавилася, але після початку конфлікту на Донбасі шукала, "куди б влізти".

Тільки одне - йти воювати

ВВС Україна: Що для тебе особисто ця війна?

В.Б.: Чим би вона не була насправді, я зрозуміла, що особисто для мене і для цілої низки людей війна - це питання збереження поваги до себе. Можливість і далі відчувати себе людиною, спокійно дивитися собі у вічі у дзеркалі, дивитися в очі друзям.

Бо ігнорувати війну - це як бачити, як вбивають на вулиці дитину, і пройти повз. Хтось може собі це дозволити. Хтось дасть дитині добру пораду чи скаже іншим перехожим, що занепокоєний. Може це нормально, люди всі різні. Але для мене нормальною в ситуації, коли в країні війна, видається тільки одна реакція: йти воювати. Тому чим далі, тим чіткіше я розумію, що все це насправді дуже і дуже просто, скільки б у цьому не було поезії чи бруду.

ВВС Україна: Як війна змінила тебе?

В.Б.: Змінилися якісь дуже прості і водночас дуже важливі речі - як от ставлення до життя і смерті. Суттєво змінилося коло спілкування. Хтось зі старих друзів теж воює, хтось є волонтером, але були серед них і ті, кого війна не "зацікавила".

Чесно кажучи, я не знаю, про що з ними говорити, коли опиняюсь вдома. І знаю, що найдорожчі мені люди - окрім мами, звісно - не десь умовно "вдома", а поруч, на передовій.

"Ця війна надовго"

ВВС Україна: Один із останніх твоїх дописів на Facebook, присвячений загиблому побратиму, завершується словами: "Скоро побачимося. Обіймай за мене всіх наших". Знаю, що одне з твоїх татуювань - "До зустрічі у Вальгаллі". Ти якось пояснювала, що у вікінгів так називається рай, де зустрічаються воїни, полеглі в бою. Ти фаталістка?

В.Б.: Це доволі важко пояснити. Але я зараз постійно бачу, як гинуть дійсно найкращі хлопці. Не тому, що на війні всі поголовно найкращі. Ні, але хоча б тому, що найсміливіші, найрозумніші й найвмотивованіші частіше опиняються попереду, часто обирають найнебезпечніші спеціальності, частіше діють так, як того вимагає їхня совість, а не інстинкт самозбереження.

Я знаю, що і далі втрачатиму людей, які для мене найдорожчі, і це може бути скоро. Може, завтра когось не стане, може, за тиждень.

Думаю, усвідомлювати, що в небезпеці люди, за яких ти віддав би життя, не вагаючись, і все одно залишатися там, де ти є і не намагатися випхати їх з цього ж місця - важче, ніж прийняти можливість власної смерті.

Дитячого відчуття що з тобою, таким дивовижним, нічого не може статися тут, думаю, немає ні в кого, тому я знаю, що можу ще до вечора втратити кожного з тих, хто поруч. Знаю, що ще до вечора може не стати мене.

Копирайт изображения facebook.com.lera.burlakova

І знаю, що попереду ще сотні й сотні днів у такому режимі і з такими "може", бо ця війна надовго.

Тому тут природно припускати, що побачимося ми скоро і природно цього не боятися. Бо що би там після смерті не було - це шлях, вже пройдений тими, з ким за щастя бути пліч-о-пліч.

Хтось писав, що боятися треба не смерті, а марно прожитого життя. Не виключено, звісно, що я, живучи так, як вважаю за потрібне, доживу до 100 років. Але все одно - побачимося ми "скоро", бо що таке ті сто років у порівнянні з вічністю.

"Єдиний спосіб не застрелитися"

ВВС Україна: Ти написала книжку "Життя. P.S.". Про що вона? І як тобі вдалося писати книгу, перебуваючи у таких складних умовах?

Валерія Бурлакова: Це своєрідний щоденник. 30 січня 2016 року, коли ми перебували на позиціях на шахті "Бутовка", під час виконання бойового завдання загинув мій коханий, наречений Анатолій Гаркавенко, його позивний був "Морячок".

І книга - це, фактично, листи до нього з першого дня, як його не стало. Це і описи того, що відбувається на фронті без нього, і загальні роздуми про війну і просто, звісно, емоції, і спогади про те, що робив на фронті він.

Для мене це було єдиним способом не застрелитися тоді - говорити з ним так, ніби він все одно поруч. Хоча до цього я смерть сприймала дуже спокійно. Ховати друзів вже доводилося. Як і доводиться зараз регулярно.

Щодо умов - у будь-якому місці на фронті, якщо, звісно, це позиційна війна, якою є АТО здебільшого, ти не проводиш сто відсотків часу безпосередньо на чергуванні. Може бракувати людей, можна заступати на дві години через дві, можуть постійно бути атаки сепаратистів, але в тебе все одно буде вільний час. Тобто, у будь-яких умовах людина знаходить час і можливість зробити якісь базові речі - поїсти, поспати, помитися хоч якось. І поговорити з найдорожчими людьми теж - безпосередньо, чи телефоном, чи подумки.

"Розширена зона комфорту"

ВВС Україна: Розкажи, як можна вижити дівчині у бойових умовах, як це можна витримувати стільки часу?

В.Б.: Ми зараз стоїмо просто в чистому полі. Влітку нічого, але як настануть холоди - у побутовому сенсі буде набагато важче, ніж у Пісках чи на "Бутовці", де все ж таки були якісь будівлі.

Але не те, щоб мене це сильно хвилювало. Спимо у викопаному в землі бліндажі - на дошках, потім каремат, потім спальник. Воду нам привозять у баклажках - можна помитися. Можна приготувати щось вдень на ватрі, кави зварити.

Мені здається що у тих, хто тут давно, вже дуже розширена зона комфорту. На "гражданці" хтось нитиме, що в нього диван незручний і крутитиме шиєю. А тут поспав десь хоч якось - і добре, що взагалі вдалося. Прокинувся, а хлопцям на сусідній позиції бліндаж вночі завалило під час обстрілу - і гріх жалітися. І так далі. Це дійсно стає нормою і вже не напружує.

ВВС Україна: Де ти навчилася військовій справі і як стала гранатометницею?

В.Б.: Я військовою справою ніколи не цікавилась. Але як почалась війна - почала шукати, куди б влізти. Була у таборі "Айдару", де тренувалася їхня розвідка. Там отримала базові знання. А потім вже була "Карпатська Січ" і одразу Піски, де ми вчилися всьому на місці. Всьому, що траплялося під руки - бо хотіли й хочемо бути хоч відносно взаємозамінними.

Так склалися зорі, що основною зброєю для мене став АГС (автоматичний гранатомет станковий - Ред.). Гранатометником я була ще у Пісках на Чорній горі, де той АГС вперше побачила. На АГС я і зараз. Але можу впоратись з будь-якою іншою зброєю, яку має піхота. Ми добре розуміємо, що якщо в бою вб'ють, скажімо, кулеметника, хтось має його замінити. Одразу! А не коли "нового пришлють". Це більше добробатівський підхід, ніж армійський, але він вірний.

Завжди є чому вчитися далі, і потрібно вчитися далі. Мені б наразі хотілося робити це в напрямку саперної справи - де я маю якісь базові знання, але хотілося б більше.

Копирайт изображения facebook.com.lera.burlakova
Image caption Валерія Бурлакова раніше працювала журналістом у журналі "Український тиждень"

"Це не якась окрема галактика"

ВВС Україна: Ти вже давно у зоні бойових дій. Чи помітила за цей час якісь зміни, чи взагалі щось змінилося?

В.Б.: Для мене зміни є у всьому. По-перше, мені, якщо чесно, дуже бракує добробатів як таких, бо це зовсім інші люди.

(Понад рік тому добровольче формування "Карпатська Січ" легалізувалося у складі 93-ї окремої механізованої бригади Збройних Сил України. - Ред.)

Так, і зараз є "Азов" чи "Дніпро-1", але "Азов" сидить на базах у мирних Маріуполі й Урзуфі, "Дніпро" загнали на блокпости, і це вже не той "Дніпро", що був на передовій. "Карпатську Січ" розкидали чи не по всій 93-й бригаді, по різних підрозділах. Залишилися окремі купки бійців-добробатівців у складі різних бригад. Але це не те. Важко мати "свою", наприклад, роту піхоти, що тримає позиції на нулі, але не мати своєї артилерії, готової працювати й дати відповідь, коли по нас "працюють" сепаратисти.

Якщо я починала у суто добровольчому колі, то потім довелося побачити Збройні Сили України зсередини, у всій красі, і часто це дуже сумно.

Маю на увазі і велику поки що кількість мобілізованих, особливо останніх хвиль, яких я навіть права засуджувати за алкоголізм, боягузтво чи нерозуміння ситуації не можу, бо ці люди лізли в пекло не добровільно. Хоча є класні бійці й серед мобілізованих, звісно.

Те саме й армійське керівництво. Тут все, як у керівництві будь якої державної структури - і корупція, і "недалекість", і відсутність хоча б якоїсь поваги до бійців.

Але армія - це зріз суспільства, а не якась окрема галактика. Тому й маємо тут все, що і в мирному житті - і хороше, і погане.

Тепер обожнюю донецьких

ВВС Україна: Чи ти і твої друзі спілкуєтеся із місцевими? Якщо так, то чи помітила якісь зміни у їхньому ставленні до усього, що відбувається?

В.Б.: Я весь час на передовій, спочатку були Піски, потім "Бутовка", зараз - передові позиції на Світлодарській дузі. Це не ті місця, де місце цивільним. Але я за війну зустріла багатьох хлопців з Донбасу, які воюють за Україну.

І якщо я раніше не любила донецьких, то тепер я їх обожнюю. І їх, як нікого, шкода. Бо інколи вони просто не мають куди поїхати хоч на кілька днів з передової, відпочити. Можна, звісно, зняти десь квартиру і все таке. Але це не "додому".

Можливо навіть правильніше було б сказати, що вони не мають куди вертатися з цієї війни взагалі. І кінця краю цьому не видно.

Нещодавно у нас тут загинув Влад Казарін, позивний "Розписний". Хлопчик з Красноармійська (вже Покровська), який воював і в Донецькому аеропорту (дивом туди прорвавшись під час відпустки, він був тоді бійцем "Дніпра-1"), і у Пісках, і на шахті "Бутовка" ми були разом, в одній роті і на одній позиції.

Для мене він - місцевий. Інших мені не треба й, чесно кажучи, думка інших мені не цікава - як і думка тієї частини киян чи львів'ян, які вдають, що війни немає і не беруть в ній жодної участі. А участь - це не лише зброя у руках.

ВВС Україна: Після майже двох років в зоні АТО чи є у тебе своє бачення шляхів припинення війни на Донбасі? Скажи, що треба зробити?

В.Б.: В мене є деякі міркування щодо знищення внутрішнього ворога, який не дає нам війну завершити, не дає просуватися вперед, але дозволяє - зі щоденними втратами - чекати чогось в окопах роками. І в тих таки окопах не відкривати вогонь у відповідь, "поки не буде двохсотих", як казав один з керівників моєї "улюбленої" 93 ОМБР. Але я боюся, що говорити про таке - справа не тільки кримінальна, але й марна водночас.

ВВС Україна: Ти була журналістом, тепер - військова. Чи думаєш про те, чим займешся на "гражданці", коли повернешся?

В.Б.: Я була журналістом до війни і дуже любила свою роботу. Якщо я дійсно повернусь із війни, тобто, якщо ця війна для нас колись скінчиться і скінчиться перемогою, то питання, що робити, не стоятиме.

Новини на цю ж тему