Журналіст ВВС: ми були шоковані швидкістю розпаду СРСР

Image caption Елізабет Робсон була кореспондентом Всесвітньої служби ВВС на початку 90-х років

За розвалом СРСР та створенням незалежних республік стежили журналісти західних засобів масової інформації. У 1991 році під час заколоту, створення "ГКЧП" і його провалу вони були чи не єдиними, хто транслював на територію СРСР інформацію про події у Москві.

Журналіст Елізабет Робсон працювала у 1991 році у Москві кореспондентом Всесвітньої служби BBC і бачила на власні очі події, що вже стали історією.

Невдовзі вона повернулася до Лондона і у 1992 році стала першим керівником Української служби BBC. Елізабет Робсон каже, що найяскравіші спогади про події 25-річної давнини - про людей, з якими її звела доля.

Мужність і рішучість

Елізабет Робсон: Найкраще я пам’ятаю мужність і рішучість людей, які вийшли на барикади у центр Москви, приєдналися до демонстрацій, а також працювали "за лаштунками" - збирали інформацію, нелегально її копіювали на фото-копірах, потім поширювали, приклеюючи до стін і дерев по всьому місту, а також надсилали цю інформацію за кордон таким медіа, як BBC чи радіо "Свобода", які потім поширювали її на територію СРСР.

Демократичні надбання "перебудови" з приходом "ГКЧП" були дійсно під загрозою, інформація про останні події поширювалася через радіоприймачі. Я пам’ятаю, як чула на вулицях знайомі позивні BBC та "Свободи".

Врешті-решт, заколотники виявилися некомпетентними, їх не підтримали Збройні Сили, яких вони закликали захистити їх танками. Вони також не змогли перекрити телекомунікації. І хоча державні національні і місцеві мовники були під їхнім контролем, "Эхо Москвы" продовжувало надсилати матеріали західним ЗМІ, які передавали ці матеріали у своєму ефірі.

Наслідком стали багатотисячні акції протесту біля Білого дому.

Я дуже добре пам'ятаю дзвінок відомої дисидентки Лариси Богораз, яка сказала мені: "Щось відбувається. Ввімкніть телебачення", і поклала слухавку. На екрані був відомий за радянських часів диктор, який із кам’яним обличчям зачитував текст повідомлення про "хворобу" президента СРСР Михайла Горбачова та створення Державного комітету з надзвичайного стану (ГКЧП). Читання тексту чергувалося із показом запису балету "Лебедине озеро".

Копирайт изображения AP
Image caption Пам'ятник Феліксу Дзержинському знесли 22 серпня 1991 року

Інший спогад - про те, як зносили у Москві пам'ятник Феліксу Дзержинському на Луб’янці (у 1991 році площа мала назву Дзержинського, потім перейменована на Луб'янську площу. - Ред). Спочатку його хотіли звалити з допомогою вантажівки і прив'язаного каната, але потім знайшли великий пересувний кран, і під схвальні вигуки натовпу пам'ятник тріумфально повалили.

Тоді ж стало зрозуміло, що заколот остаточно провалився.

Ще один надзвичайний момент із багатьох, що я пам'ятаю, - коли журналісти "Литературной газеты" усунули свого головного редактора Федора Бурлацького. Він тихо пересидів розгортання буремних подій десь за містом, а потім повернувся і заявив, що завжди підтримував Горбачова. Його підлеглі не повірили йому, звинуватили у боягузтві і висунули вимогу залишити посаду, що він, зрештою, і зробив.

Непомітні герої

ВВС Україна: Що Вас тоді найбільше вразило?

Е.Р.: Для мене героєм того часу, чи, радше героїнею, була Катерина Юріївна Генієва, яка тоді виконувала обов’язки директора Бібліотеки іноземної літератури, а також була добрим другом BBC.

У перший день заколоту ми з нею завершували роботу над контрактом, який дозволив би BBC орендувати у бібліотеці місце для постійної експозиції про роботу корпорації в СРСР.

Вже після того, як заколот провалився, від колег Катерини Генієвої - а вона сама ніколи не хизувалася своїми вчинками - я дізналася, що один молодий журналіст звернувся до неї із проханням скористатися вночі бібліотечним фото-копіром, аби він і його колеги змогли розмножити буклети із новинами. Вона погодилася, дозволила використовувати техніку, хоча на той час це було протизаконним. Вона знала, що двері до кімнати, де стояла копіювальна техніка, під сигналізацією і що міліція та КДБ знатимуть, що щось відбувається.

Коли до бібліотеки прийшов працівник КДБ, вона твердо заявила, що це вона відкрила двері до копіювальної кімнати і бере всю відповідальність на себе. Він подивився на неї, зітхнув і сказав: "Добре. Тільки зробіть так, щоб не було видно світла".

І увесь час, поки тривав заколот, ця техніка в бібліотеці використовувалася для випуску листівок, які згодом отримали назву "Общая газета".

Копирайт изображения AP
Image caption "Провал заколоту змінив усе. Здавалося, що і політичні активісти, і громадськість отримали нове дихання для нових дій", - каже Елізабет Робсон

Провал "ГКЧП"

ВВС Україна: Чи було у людей повне розуміння, що це кінець СРСР і що будуть створені нові незалежні держави?

Е.Р.: У різних частинах Радянського Союзу, напевне, небагато людей - якщо вони не мали змоги слухати Бі-бі-сі чи "Свободу" чи інші закордонні радіостанції - знали, що відбувається в інших республіках. Хоча, про жорстоке приборкання демонстрацій у Грузії, і, пізніше, у Литві, очевидно, щось люди чули.

Але позиція "поживемо-побачимо", була досить поширеною. Водночас, було чимало тих, хто розумівся на подіях і знав про досить потужний рух за незалежність чи прагнення до більших повноважень у деяких республіках СРСР.

Ситуація у Балтійських республіках, які мали незалежність між двома світовими війнами, була особливо напруженою, тому що світ ніколи не визнавав окупацію цих країн Радянським Союзом. Місцеві активісти мали юридичну базу, вимагаючи незалежності для своїх держав.

Ситуація у Західній Україні була доволі схожою.

Але загалом сприйняття рухів за незалежність було досить обмеженим, оскільки у радянських ЗМІ їх подавали виключно у негативному світлі, і навіть під час "перебудови" було дуже мало експертів, які могли б адекватно пояснити, що відбувається.

Перед заколотом політичний клімат ставав дедалі репресивнішим, із відкочуванням до навіть більш жорстоких методів контролю, що, очевидно, також додавало сумнівів багатьом людям щодо того, наскільки успішними можуть бути ці рухи.

Провал заколоту змінив усе. Здавалося, що і політичні активісти, і громадськість отримали нове дихання для нових дій.

Битва Єльцина і Горбачова

Копирайт изображения AP
Image caption Прагнення Бориса Єльцина до суверенітету Росії було особливо важливим для здобуття незалежності іншими республіками, каже Елізабет Робсон

В цьому контексті прагнення Бориса Єльцина до суверенітету Росії було особливо важливим.

Можна навіть сказати, що битва Єльцина із Горбачовим за вищу владу була ключем до отримання незалежності іншими республіками: оскільки він був загально обраним президентом Росії, а Горбачов – не обраним президентом СРСР. Єльцин хотів позбавити його влади на тій підставі, що він має вищу владу на території єдиної республіки Союзу – Росії.

Інші республіки, фактично, повторили його приклад, провівши вибори президента чи зберігши старих лідерів. Угода про створення Співдружності незалежних держав (СНД) між Росією, Україною та і Білоруссю, підписана у Біловезькій пущі, завершила цей процес.

Я певна, що більшість людей у СРСР були так само, як і ми, іноземні спостерігачі, шоковані швидкістю, із якою розгорталися події.

Навіть російські ліберали не вірили

ВВС Україна: Чи спілкувалися Ви із українцями тоді? Чи відрізнялися їх погляди від тих, що Ви чули у Москві?

Е.Р.: Я не спілкувалася із українцями до грудня 1991 року.

Однак впродовж не одного року після здобуття Україною незалежності я чула різні думки і я була вражена тим, скільки людей - навіть серед ліберальної інтелігенції Росії - не вірили у те, що Україна має бути незалежною.

Вони казали багато про що: про спільну історію, аж до Київської Русі, про дуже тісні родинні зв'язки багатьох сімей в Україні та Росії, про багатство російської культури, про "обмежені" природні ресурси України, про бідність української мови і навіть про неспроможність українців керувати країною.

У той таки час було багато росіян, які сприймали право українців бути незалежними і керувати власною країною, і які визнавали, що з усіма своїми слабкими рисами, Україна створила вільніше суспільство, аніж Росія: журналістів менше контролювали, а ЗМІ були більш ліберальними.

Image caption 2016 рік, Елізабет Робсон у Москві, на площі, де 25 років тому росіяни знесли пам'ятник Дзержинському

ВВС Україна: Чи вважали Ви як журналіст, що незалежність і суверенітет колишніх радянських республік стане реальністю?

Е.Р.: Як журналіст я сподівалася, що реформи приведуть до незалежності, але були побоювання, що радянське керівництво обере шлях репресій, як це часто бувало в історії. У такому разі ні про яку незалежність не йшлося б, хіба що ціною великої крові.

Проте все склалося зовсім по-іншому, надзвичайно добре.

Але мусимо визнати, що, за винятком Балтійських держав, пересічні громадяни інших республік, зокрема й Росія, не отримали ефективного керівництва країнами політичними лідерами. Лишалася терпимість до корупції, шахрайства із результатами голосування, порушення у системі правосуддя, і, у деяких випадках, повне нехтування демократичними правами.

Однак в Україні полум’я реформ, демократії продовжувало горіти, попри що. І українське суспільство, боляче і повільно, але змінює систему задля нормального життя.

Новини на цю ж тему