Я - мати, в якої
немає дитини

У Великій Британії щодня в середньому дев'ять дітей народжуються мертвими.

Журналістка BBC Фіона Крек минулого року завагітніла. Це була довгоочікувана вагітність, але в жінки передчасно відійшли води, і її дочка вмерла.

Це її історія про рік туги й зцілення, а також про п'ятьох інших жінок, які поділилися своїм досвідом.

Фіона

Коли мені було вісім років, у моєї двоюрідної сестри народилася дитина. Моя мама знала, що я обожнюю немовлят, і тому привезла мене на кілька днів до сестри, щоб я "допомогла".

Схоже, я впоралася із завданням, бо коли в моєї іншої кузини також народилася дитина, мене відправили й до неї. Я носила малюків на руках по дому під ревнивими поглядами їхніх братів і сестер.

Я допомагала купати й вкладати дитину й нашим сусідам. І не могла дочекатися, коли мені виповниться 12 років, щоб няньчити всіх дітей у селі. І я також не могла дочекатися, коли сама стану мамою.

Але у 29 років у мене виявили рак шийки матки. Операція, яка мала врятувати мені життя, позбавила б мене шансу виносити дитину. Я прочитала в медичній літературі про інший вид операції, який залишає можливість народити, і знайшла лікаря, який міг би її зробити. Я не отримала направлення на операцію, і мені довелося благати його.

Протягом кількох виснажливих років я робила ЕКЗ, але щоразу в мене були викидні. І ось, нарешті, одного ранку в четвер, на останньому запланованому УЗІ я дивилася на фото моєї, такої довгоочікуваної дитини. Акушерки попрощалися зі мною, побажавши легких пологів.

Коли мені було вісім років, у моєї двоюрідної сестри народилися дитина. Моя мама знала, що я обожнюю немовлят, і відвезла мене на кілька днів до сестри, щоби я "допомогла".

Схоже, я впоралася із завданням, бо коли в моєї іншої кузини також народилася дитина, мене відправили й до неї. Я носила малюків на руках по дому під ревнивими поглядами їхніх братів і сестер.

Я допомагала купати та вкладати дитину й нашим сусідам. І не могла дочекатися, коли мені виповниться 12 років, щоби няньчити всіх дітей у нашому районі. І я також не могла дочекатися, коли сама стану мамою.

Але у 29 років у мене виявили рак шийки матки. Операція, яка мала врятувати мені життя, позбавила б мене шансу виносити дитину. Я прочитала в медичній літературі про інший вид операції, який залишає можливість народити, і знайшла лікаря, який міг би її зробити. Я не отримала направлення на операцію, і мені довелося благати його.

Протягом кількох виснажливих років я робила ЕКЗ, але щоразу в мене були викидні. І ось, нарешті, одного ранку в четвер, на останньому запланованому УЗІ я дивилася на фото моєї, такої довгоочікуваної дитини. Акушерки попрощалися зі мною, побажавши легких пологів.

Того ж дня на роботі ми проводжали колегу. Поїдаючи лимонний пиріг, я раптом відчула, як тепла рідина потекла по моїх ногах. У мене відійшли води на два місяці раніше терміну.

Мене поклали до лікарні, але лікарі вирішили відстрочити пологи якомога довше, щоб дати дитині час покріпшати. Через десять днів вони сказали, що все добре і що наступного дня я можу їхати додому. Але незабаром після опівночі в мене випала пуповина, перекривши дитині доступ до кисню і поживних речовин. За шість хвилин, протягом яких мене везли до операційної під крики медсестер у порожніх коридорах лікарні, моя дитина загинула.

Я не спала 48 годин. Я міряла кроками коридор. Я відмовилася від ліків. Моя кохана дитина, на яку так довго чекала, згорнувшись калачиком, тихо лежала в моєму лоні. Пуповина, що з'єднувала нас, звисала з мене. Коли я більше не могла ходити, я лягала на бік і дивилася на Тіма, мого партнера.

Я пригадала історію однією жінки, якій сказали, що її дитина померла, але потім вона народилася здоровою. Я покликала медсестру і спитала, чи не могли вони помилитися. Через 20 хвилин мій партнер знову спитав у медсестри те саме.

Наступного ранку мені зробили кесарів розтин. Коли мені надягли маску і ввели анестезію, я подумала: "Я 30 років мріяла подивитися в обличчя свого малюка, і коли я прокинусь, я це зроблю".

Коли мені віддали її, дівчинку, моє серце защемило від любові. Вона була така гарна - 30 см від маківки до п'ят, одягнена в крихітне біле плаття і капелюшок, загорнута в білу в'язану ковдру. В неї були тоненькі, рівненькі пальчики, довгі руки й ноги, як у нас обох. Ми назвали її Віллоу (Верба).

Коли Тім вимовив її ім'я, мені здалося, я чую, як в нього розбивається серце. Я дивилася на неї і ніяк не могла зрозуміти, чому вона мертва.

Прийшли акушерки та лікарі. На наші запитання не було відповідей. Можливо, ми ставили не ті запитання. Я лежала в палаті поруч із пологовою залою і чула крики жінок, які народжували, та плач немовлят.

У мене жахливо боліли руки. Я подумала, що в мене тромб, але лікарі пояснили, що це - природна реакція на шок, через те, що я не можу тримати живу дитину. Я плакала. У мене прибуло молоко, воно проступило на футболці, але в мене навіть не було сил соромитися.

Того ж дня на роботі ми проводжали колегу. Поїдаючи лимонний пиріг, я раптом відчула, як тепла рідина потекла по моїх ногах. У мене відійшли води на два місяці раніше терміну.

Мене поклали до лікарні, але лікарі вирішили відстрочити пологи якомога довше, щоби дати дитині час покріпшати. Через десять днів вони сказали, що все добре і що наступного дня я можу їхати додому. Але незабаром після опівночі в мене випала пуповина, перекривши дитині доступ до кисню і поживних речовин. За шість хвилин, протягом яких мене везли до операційної під крики медсестер у порожніх коридорах лікарні, моя дитина загинула.

Я не спала 48 годин. Я міряла кроками коридор. Я відмовилася від ліків. Моя кохана дитина, на яку так довго чекала, згорнувшись калачиком, тихо лежала в моєму лоні. Пуповина, що з'єднувала нас, звисала з мене. Коли я більше не могла ходити, я лягала на бік і дивилася на Тіма, мого партнера.

Я пригадала історію однією жінки, якій сказали, що її дитина померла, але потім вона народилася здоровою. Я покликала медсестру і спитала, чи не могли вони помилитися. Через 20 хвилин мій партнер знову спитав у медсестри те саме.

Наступного ранку мені зробили кесарів розтин. Коли мені надягли маску і ввели анестезію, я подумала: "Я 30 років мріяла подивитися в обличчя свого малюка, і коли я прокинусь, я це зроблю".

Коли мені віддали її, дівчинку, моє серце защемило від любові. Вона була така гарна - 30 см від маківки до п'ят, одягнена в крихітне біле плаття і капелюшок, загорнута в білу в'язану ковдру. В неї були тоненькі, рівненькі пальчики, довгі руки й ноги, як у нас обох. Ми назвали її Віллоу (Верба).

Коли Тім вимовив її ім'я, мені здалося, я чую, як в нього розбивається серце. Я дивилася на неї і ніяк не могла зрозуміти, чому вона мертва.

Прийшли акушерки та лікарі. На наші запитання не було відповідей. Можливо, ми ставили не ті запитання. Я лежала в палаті поруч із пологовою залою і чула крики жінок, які народжували, та плач немовлят.

У мене жахливо боліли руки. Я подумала, що в мене тромб, але лікарі пояснили, що це - природна реакція на шок, через те, що я не можу тримати живу дитину. Я плакала. У мене прибуло молоко, воно проступило на футболці, але в мене навіть не було сил соромитися.

У кімнаті допомоги батькам, які втратили дитину, була кухня, де можна зробити собі чашку чаю, але мені важко уявити, хто з батьків пив його. Я подивилась на розклад прибирань на стіні, і він нагадав мені про інші сім'ї, які були тут до нас. Я думала про їхнє горе і про те, як вони пережили його.

Народження мертвої дитини трапляється набагато частіше, ніж ми думаємо, але про це мало коли говорять, тому що вагітність - це час радості та надії.

Ми залишалися в лікарні ще чотири дні, наша донька була поруч у колисці для мертвонароджених немовлят. Нам ніхто не казав, що треба звільнити палату, але я сама зрозуміла, коли настав час. Я не могла змусити себе попрощатися з акушерками, які були з нами в ту ніч, які одягли нашу дочку. Жодними словами не висловити нашої подяки, вони плакали, і ми плакали, і, кивнувши одне одному, ми пішли.

У лікарні в нас були дві однакові м'які іграшки, ягнята: з одним спали ми самі, другого поклали Віллоу в ліжко. Дорогою додому я обіймала ягня, яке повністю промокло від моїх сліз. Я шепотіла йому слова та уявляла, що їх чує моя донечка.

Горе стискає і водночас розтягує час. Акушерки нагадали нам, що ми маємо зареєструвати народження Віллоу. Одного дня ми поїхали до реєстраційного бюро, де співробітник тихо поставив нам кілька сумних запитань. А потім ми пішли з документом в руках, який засвідчував, що наша дівчинка дійсно була. Народження та смерть на одному папірці, єдиному документі, який вона матиме.

Ми отримували купу повідомлень, але в мене не будо сил дивитися на них – на ці прояви чужої доброти та незручності. Заходили деякі друзі. Родина. Я знову одягла мої "вагітні" джинси й вела з гостями незначущі розмови. Але що я могла почути, і тоді я знову лягла в ліжко. Замість хрещення ми планували похорон.

Із сухими очима (в мене вже не залишилося сліз) я зачитала прощальну промову перед родичами, які плакали в залі крематорію. Квіти були надто великими для маленької труни Віллоу. Ми попросили не закривати фіранку в кінці. Коли я нарешті змогла підвестися, частина моєї душі назавжди залишилася з нею, моєю першою дитиною.

У кімнаті допомоги батькам, які втратили дитину, була кухня, де можна зробити собі чашку чаю, але мені важко уявити, хто з батьків пив його.

Я подивилась на розклад прибирань на стіні, і він нагадав мені про інші сім'ї, які були тут до нас. Я думала про їхнє горе і про те, як вони пережили його.

Народження мертвої дитини трапляється набагато частіше, ніж ми думаємо, але про це мало коли говорять, тому що вагітність - це час радості та надії.

Ми залишалися в лікарні ще чотири дні, наша донька була поруч у колисці для мертвонароджених немовлят. Нам ніхто не казав, що треба звільнити палату, але я сама зрозуміла, коли настав час. Я не могла змусити себе попрощатися з акушерками, які були з нами в ту ніч, які одягли нашу дочку. Жодними словами не висловити нашої подяки, вони плакали, і ми плакали, і, кивнувши одне одному, ми пішли.

У лікарні в нас були дві однакові м'які іграшки, ягнята: з одним спали ми самі, другого поклали Віллоу в ліжко. Дорогою додому я обіймала ягня, яке повністю промокло від моїх сліз. Я шепотіла йому слова та уявляла, що їх чує моя донечка.

Горе стискає і водночас розтягує час. Акушерки нагадали нам, що ми маємо зареєструвати народження Віллоу. Одного дня ми поїхали до реєстраційного бюро, де співробітник тихо поставив нам кілька сумних запитань. А потім ми пішли з документом в руках, який засвідчував, що наша дівчинка дійсно була. Народження та смерть на одному папірці, єдиному документі, який вона матиме.

Ми отримували купу повідомлень, але в мене не будо сил дивитися на них – на ці прояви чужої доброти та незручності. Заходили деякі друзі. Родина. Я знову одягла мої "вагітні" джинси й вела з гостями незначущі розмови. Але що я могла почути, і тоді я знову лягла в ліжко. Замість хрещення ми планували похорон.

Із сухими очима (в мене вже не залишилося сліз) я зачитала прощальну промову перед родичами, які плакали в залі крематорію. Квіти були надто великими для маленької труни Віллоу. Ми попросили не закривати фіранку в кінці. Коли я нарешті змогла підвестися, частина моєї душі назавжди залишилася з нею, моєю першою дитиною.

Через два тижні Тім повернувся на роботу, а я залишилася в будинку сама. Ми переживали горе по-різному, і моя самотність та ізоляція зростали. Я начиталася жахів про те, як часто розпадаються пари, які пережили смерть дитини, і вирішила звернутися до психолога. Я знайшла багато допомоги для матерів, дуже мало для батьків, але врешті натрапила на фахівця, який взявся за нас обох. Ми й досі відвідуємо його.

В мене повернулися місячні і я страшенно сердилася на своє тіло, яке зрадило мені. Я видалила з Facebook друзів, у яких були здорові діти того ж віку, що й Віллоу, або тих, в кого мала народитися друга чи третя дитина. Алгоритми соцмереж зробили моє життя ще більш нестерпним, я постійно бачила рекламу дитячого харчування, візків та одягу. Я стала озлобленою і відстороненою.

Одного разу я сіла на потяг з двома пересадками й поїхала до своєї 103-річної бабусі Ненсі, яка мешкає далеко на північному сході Англії. Я сіла біля неї та поклала голову їй на коліна. В неї також понад 60 років тому народилася мертва дитина. Вона гладила моє волосся і сказала, що їй "шкода дитину" – дитину, якої вона не бачила і якій ми спочатку думала дати її ім'я. Це була найважча зустріч з усіх, проте саме з неї почалося моє одужання.

Я почала розслідування. Я знайшла всі записи з усіх лікарень, де лікувалася протягом останніх десяти років, і почала досліджувати кожен етап моїх медичних обстежень та вагітності. Мною керували провина і страх, що якимось чином я сама була винувата в тому, що сталося. Цей страх був геть необґрунтованим, але інші батьки мертвонароджених дітей переживають схожі почуття.

Я знайшла щеня, якому було кілька місяців, і принесла його додому. Воно важило 2 кг, приблизно стільки, скільки важить новонароджений малюк. Догляд за собакою дав мені відчути себе корисною. Коли вночі ми виходили на вулицю в туалет, він тремтів від холоду і просився на руки, як дитина. Коли я кликала його в парку, я іноді називала його Віллоу.

Близилося Різдво, але я й думати про нього не хотіла. Я швидко розклала гроші в листівки для племінниць та племінників і, тікаючи від мрій про перше спільне сімейне Різдво, забронювала пастушачу хатинку в Саффолку. Щодня ми проходили пішки кілька кілометрів, по черзі тримаючи на руках щеня. В ніч на Різдво я пішла на службу в маленьку сільську церкву і проплакала всю месу. Незнайома літня жінка, яка стояла поруч, взяла мене за руку.

Через два тижні Тім повернувся на роботу, а я залишилася в будинку сама. Ми переживали горе по-різному, і моя самотність та ізоляція зростали. Я начиталася жахів про те, як часто розпадаються пари, які пережили смерть дитини, і вирішила звернутися до психолога. Я знайшла багато допомоги для матерів, дуже мало для батьків, але врешті натрапила на фахівця, який взявся за нас обох. Ми й досі відвідуємо його.

В мене знову почалися місячні, і я страшенно сердилася на своє тіло, яке зрадило мені. Я видалила з Facebook друзів, у яких були здорові діти того ж віку, що й Віллоу, або тих, в кого мала народитися друга чи третя дитина. Алгоритми соцмереж зробили моє життя ще більш нестерпним, я постійно бачила рекламу дитячого харчування, візків та одягу. Я стала озлобленою і відстороненою.

Одного разу я сіла на потяг з двома пересадками й поїхала до своєї 103-річної бабусі Ненсі, яка мешкає далеко на північному сході Англії. Я сіла біля неї та поклала голову їй на коліна. В неї також понад 60 років тому народилася мертва дитина. Вона гладила моє волосся і сказала, що їй "шкода дитину" – дитину, якої вона не бачила і якій ми спочатку думала дати її ім'я. Це була найважча зустріч з усіх, проте саме з неї почалося моє одужання.

Я почала розслідування. Я знайшла всі записи з усіх лікарень, де лікувалася протягом останніх десяти років, і почала досліджувати кожен етап моїх медичних обстежень та вагітності. Мною керували провина і страх, що якимось чином я сама була винувата в тому, що сталося. Цей страх був геть необґрунтованим, але інші батьки мертвонароджених дітей переживають схожі почуття.

Я знайшла щеня, якому було кілька місяців, і принесла його додому. Воно важило 2 кг, приблизно стільки, скільки важить новонароджений малюк. Догляд за собакою дав мені відчути себе корисною. Коли вночі ми виходили на вулицю в туалет, він тремтів від холоду і просився на руки, як дитина. Коли я кликала його в парку, я іноді називала його Віллоу.

Близилося Різдво, але я й думати про нього не хотіла. Я швидко розклала гроші в листівки для племінниць та племінників і, тікаючи від мрій про перше спільне сімейне Різдво, забронювала пастушачу хатинку в Саффолку. Щодня ми проходили пішки кілька кілометрів, по черзі тримаючи на руках щеня. В ніч на Різдво я пішла на службу в маленьку сільську церкву і проплакала всю месу. Незнайома літня жінка, яка стояла поруч, взяла мене за руку.

Народження мертвої дитини надає матері такі самі права та захист, що й звичайні пологи. Я скористалася своїм правом на декретну відпустку і повернулася на роботу через чотири місяці. В офісі було легше, ніж вдома. Тут я могла сховатися від своєї втрати. І я так добре навчилася відсторонюватися від неї, що час від часу колеги захоплювали мене зненацька, питаючи, хто в мене народився - хлопчик чи дівчинка. Я звикла відповідати "моя дочка народилася мертвою", а потім додавати "все добре, будь ласка, не хвилюйтеся".

Довгими вечорами вдома я пила надто багато червоного вина і безперервно дивилась "Американську сімейку". Втім, протягом зими проблиски надії, ніби сміливі весняні проліски почали з'являтися на світ. Іноді в мене повертався гарний настрій, іноді я бачилася з друзями та навіть могла сміятися. Іноді я посміхалася Тіму, коли він повертався додому. Хоча я розуміла, що ми обоє стараємося з усіх сил, якщо не заради себе, то заради одне одного.

Щоб пережити горе, мені потрібна активна діяльність, і я вирішила переробити наш сад, частину якого я хотіла присвятити Віллоу. Я купила міліметрівку і книжки з садового дизайну. І ми взялися за роботу найхолоднішим, наймокрішим тижнем лютого. Ми взяли в оренду міні-екскаватор і, попри сніг, мороз та зливу, почали перекопувати вологу, кам'янисту землю.

Наше веселе щеня Піна гралася в бруді біля наших ніг, а потім залишало сліди своїх лап по всій кухні. Я замовила художнику скульптуру з гілок верби. Ми збирали камінці на наших улюблених пляжах і викладали ними садові стежки. Ми втомлювали себе працею.

Напередодні Дня матері я стояла і дивилась, як діти вибігають із місцевої школи. А в сам день я вперше відчинила двері дитячої кімнати. Я розгорнула і знову згорнула дитячі чоловічки, а потім лягла на підлогу, поклавши один з них собі на груди. В сонячних променях пливли пилинки. Я згадала про електронний лист, який повідомляв, що фіранки для дитячої кімнати вже прийшли. І коли я відповіла, що нам вони більше не потрібні, вони просто написали: "Ми надішлемо їх, коли ви будете готові". Я подумала, що, можливо, дівчина-продавець також втратила дитину.

Я плакала і плакала та зрештою заснула. Коли я прокинулася, було темно. Я побачила дві листівки з "Днем матері". Одна від моєї мами, друга – від Тіма, в якій він написав, що я була і завжди буду найкращою мамою для Віллоу. З того дня я залишаю двері дитячої кімнати відчиненими, і тепер повітря краще циркулює будинком.

Ми готувалися до першого дня народження Віллоу, запланувавши вечірку в нашому саду, щоб зібрати кошти для благодійних організацій, які допомагають батькам, що втратили дітей на пізніх строках вагітності. Одна з благодійних організацій, якій ми збиралися допомогти, надсилає батькам скриньки пам'яті. Ми отримали таку для Віллоу, і я нарешті зважилася зазирнути в неї знов.

Усередині було:

Біла трикотажна ковдра

Лікарняний браслет Віллоу

Фотографії Віллоу після народження

Відбитки її ніжок

Чоловічок Віллоу, який я купила для неї.

Деякі з цих речей були в коробці, коли я її отримала, решту я додала сама. Я хотіла знайти інших жінок, які зрозуміють силу цієї скриньки. За кілька тижнів до першого дня народження Віллоу я поїхала Великою Британією, щоб відвідати п'ятьох жінок, чиї діти також народилися мертвими.

Ось їхні історії:

Вел

Вел Ішервуд керує фондом Tigerlily Trust, який надає лікарням ковдри, пелюшки та дитячі сукні для батьків, в яких народилася мертва дитина.

Моя вагітність проходила чудово приблизно до 16 або 17 тижня. А потім мені подзвонили з лікарні і спитали: "Ви вдома сама?". Після цього лікар повідомив, що в моєї дитини синдром Едвардса і що вона не проживе довше 28 тижнів.

Вона прожила до 32-го тижня, а потім одного дня я нахилилася, щоб дістати щось із шухляди, і раптом відчула гострий біль. Ми поїхали в лікарню, і її серце зупинилося.

Хоча ми готувалися до цього моменту, я погано пам'ятаю той день. Пам'ятаю тільки, що мені дали таблетку, відправили додому і сказали повернутися наступного ранку.

Пізніше я часто запитувала себе: "А чи була я колись вагітною?"

Мені стало моторошно від думки, що всередині мене мертве тіло, я подумала, як жорстоко було відправити мене додому. Але тепер я радію, що ми змогли провести ту останню ніч разом. І коли настав ранок вівторка я вже не хотіла їхати до лікарні. Я хотіла залишити її назавжди в безпеці всередині себе, я не хотіла, щоб її забрали від мене.

Але в лікарні було добре. Приїхали друзі, щоб познайомитися з Лілі. І це було дуже важливо для мене, тому що пізніше я часто запитувала себе: "А чи була я взагалі вагітною?"

Ще на початку вагітності я купила дитячий одяг, але він був надто великий для неї, і в нас не було нічого, щоб загорнути її, лікарня також нічого не дала. Тому коли перейми були в мене ще не дуже сильні, ми вийшли в магазин і єдине, що ми знайшли, була крихітна футболка. Моя мама перешила її в лікарні на платтячко.

Пізніше я шкодувала, що воно залишилося на ній під час кремації. Я б хотіла, щоб у мене була річ, яку вона носила. Ось чому тепер ми даємо батькам два комплекти одягу, щоб вони могли залишити собі той, в який була одягнута дитина.

Ми намагалися знову завагітніти, щойно лікарі дозволили це зробити, і думали про ЕКЗ, але в моєму віці шанси були невеликими. Мені було 46, і я не була впевнена, що зможу пройти через все це і що все вдасться. Тому я почала думати, що маю прийняти це. Я казала собі, якщо мені не судилося народити дитину, значить це моя історія. Я розуміла, що мені потрібно скерувати кудись всю ту любов і енергію, з якими я б виховувала Лілі.

Все, що пов'язане з Tigerlily Trust, - дуже особисте, це те, чого я бажала самій собі.

Я почала шукати жінок, які могли б сплести дитячий одяг, про який я мріяла для своєї доньки. А потім інші жінки почали пропонувати нам свої весільні сукні, щоб перешити їх на маленькі. В нас є чудова швачка на острові Мен, яка цим займається.

Ще до існування нашого фонду жінкам, в яких народжувалася мертва дитина, казали купити ляльковий одяг, і це було так образливо. Тепер багато батьків, які звертаються до нас, не можуть повірити, що люди вкладають стільки зусиль, щоб віддати шану цим дітям.

У моєму списку близько 380 імен людей, які зробили внесок у наш фонд. Дехто з них – це бабусі, чиї дочки втратили своїх дітей.

Моя порада батькам, які повинні через це пройти, - дозвольте собі сумувати. Не бійтеся свого горя - поділіться ним із людьми. Це - дуже важливий час, перш ніж світ почне очікувати від вас одужання. Дайте собі цей час.

Рейчел

Рейчел Гейден керує фондом "Дари пам'яті", вона вчить акушерок фотографувати мертвонароджених дітей. Цей розділ містить знімок її сина Ровена, який народився мертвим.

Рован був одним із трійні, новина про яку стала для мене сюрпризом, адже мені було 40 і в мене вже було двоє дітей. Але найцікавіше, що коли я дізналася про свою вагітність, я відчула його, мені здавалося, що я вже знаю його.

На УЗД на 31 тижні виявили, що в нього не було серцебиття. Це - мить, яку добре розуміють усі батьки мертвонароджених дітей. Тиша на моніторі.

Згодом ми шкодуватимемо не лише про те, що наші діти померли, але й про те, що ми їх так і не побачили.

Я пам'ятаю, як медсестра розмовляла з ним, поки обмивала його, і я відчула, що можу зробити так само. Вона сказала: "Привіт, як тебе звати?" "Я впевнена, твоя мама хоче обійняти тебе". Мені потрібні були ці слова, бо я була така безпорадна.

Я і подумати не могла про те, щоб узяти участь у фотосесії.

Медсестра забрала його, зробила відбитки долоньок і стоп, одягла його і поклала в кошик для новонароджених, а потім сфотографувала його.

Я не знаю, як він виглядав голим, що було на ньому під верхньою трикотажною сорочкою. Медсестра не зробила фотографій з ним на руках, а в колисці він виглядав так самотньо.

Хоча я дуже вдячна за все, що зробили медсестри, пізніше я дізналася про роботи чудового американського фотографа Тодда Хохберга і зрозуміла, що могла б мати більше. Мене до глибини душі вразили його знімки, їхня емоційність і насамперед історії, які вони оповідали. Було важко не порівнювати.

Під час тренінгу я пояснюю акушеркам, що вони мають подумати про майбутнє. Я раджу їм спонукати батьків зібрати всі подробиці. "Це може бути дуже важко в той момент, але пізніше це матиме велике значення".

Насправді тренінг присвячений не стільки фотографуванню, скільки спілкуванню з безутішними батьками. Що і як сказати їм, а також про необхідність дати їм час осмислити, що сталося.

Я пояснюю батькам, що вони зможуть показати ці фото близьким і що згодом кожна світлина матиме величезне значення для родини.

Таке втручання має насправді терапевтичний ефект, воно допомагає сім'ям осмислити, що сталося. Акушерки і медсестри зазвичай все миють і прибирають, але я раджу їм залишити все, як є. Найдорожче, що в мене залишилося від Рована, - його капелюшок, тому що він пахнув ним.

Фотографія сина Рейчел, Рована

Фотографія сина Рейчел, Рована

Якщо ви намагатиметесь захистити нас, то згодом ми шкодуватимемо не лише про те, що наші діти померли, але й про те, що ми їх так і не побачили. Одна з найболісніших історій була про жінку, яка так і не змогла подивитися на сіднички своєї дівчинки. Вона розповіла, що в усіх її дітей на сідницях – родимка, але вона так ніколи і не дізнається, чи була вона в її мертвонародженої доньки.

Коли ми згадуємо той час, ми переживаємо й мить радості, наприклад, коли ми вітаємо нашу дитину і коли кажемо їй прощавай.

Рут

Рут Роджерс працювала в галузі фінансів, але коли її дочка Скарлетт народилася мертвою, вона перекваліфікувалася на акушерку. За новим фахом вона почала працювати нещодавно, отримавши диплом цього літа.

Скарлетт народилася в листопаді 2011 року, коли я була на 31 тижні вагітності. Я відчувала, що вона ворушиться не дуже активно, але не хвилювалася. Відпрацювала повний робочий день, а потім поїхала до лікарні. Там одразу помітили, що в неї не було серцебиття.

Деяким батькам дуже допомагають, але іншим щастить менше, і це можна було б виправити

Мені також дуже пощастило з акушеркою. Я дуже хвилювалася, якою буде моя донька, боялася, що вона буде закляклою. Я боялася дивитися на неї.

Але акушерка пояснила, що "вона виглядатиме як звичайне немовля. Трохи меншого розміру, з тонкою шкірою і заплющеними очима, але в цілому вона нічим не відрізнятиметься від інших малюків". Мене це заспокоїло.

Так, звичайно, в мене були дуже важкі моменти, але були й приємні спогади. Наприклад, коли я дивилась шоу Strictly Come Dancing та X Factor і їла лазанью однією рукою, а в іншій тримала – кисневу маску.

Вона народилася приблизно о шостій ранку, і я пам'ятаю, що вона була теплою. Я намагалася закарбувати в пам'яті цей момент, бо розуміла, що так буде не завжди.

Через сім тижнів після народження Скарлетт я знову завагітніла, і в мене знову стався викидень, вже не перший. І саме тоді я почала цікавитися цим процесом, народженням дитини, ембріологією. Я почала читати підручники й наукові статті, листувалася з професорами, які вивчають проблему повторних викиднів. Такий у мене життєвий підхід.

Після цього в мене ще двічі переривалася вагітність, і весь цей час Джейн була поруч, у нас з нею встановилися дійсно дивовижні стосунки. Думаю, саме завдяки цьому в мене й виникла ідея вчитися на акушерку. Це такі теплі стосунки між жінкою і її акушеркою.

Мені дуже пощастило згодом народити двох гарненьких хлопчиків, одного перед тим, як я почала навчання, а другого, коли вже вчилася. Перша з вагітностей була надзвичайно тривожною, але мені дуже допомагали Джейн, лікарі в жіночій консультації і моя районна акушерка. Всі вони знали мою історію і розуміли, як я почуваюся. Я б не впоралася з усім цим без їхньої допомоги, в мене напевно були б серйозні психічні розлади.

На третьому курсі я проходила практику у пологовому відділенні. Одна пацієнтка приїхала до лікарні, вирішивши, що в неї почалися пологи, але виявилося, що її дитина померла. Піклуватися про цю жінку та її малюка і допомагати їй пережити втрату стало дуже важливим досвідом для мене.

Я не вважаю за потрібне розповідати про свій власний досвід жінкам, які втратили дитину. Якби жінка спитала мене, я б, звичайно, відповіла, але сама я ніколи не розповідаю, бо це вже буде історія про мене, а не про них.

Але я раджу їм те, що колись допомогло мені або іншим. Останніми роками я познайомилася в онлайн-групах з багатьма жінками й помітила, що всі вони дуже по-різному справляються зі своїм горем і переживають наступну вагітність. У кожній з них абсолютно своя особиста історія.

Одним з них дуже допомагають, але іншим щастить менше, і це можна було б виправити. Класичний приклад, коли лікар не називає дитину, яка померла, на ім'я.

Дослідження однозначно свідчать, що глибина втрати пов'язана не стільки з вагітністю, хоча такий зв'язок теж є, а зі сприйняттям майбутньої дитини як особистості. Якщо матір вважає дитину всередині себе повноцінною особистістю, якщо вона встановила з нею зв'язок, вона переживатиме втрату гостріше.

Алія

Видавець за фахом Алія виробляє на замовлення шпалери з ім'ям дитини та датою її народження, а також книги пам'яті. Наприкінці жовтня вона знову чекає дитину.

Найважче – це те, що ми все приготували для Амії - багато одягу, дитяче ліжко, яке стояло в спальні, все було чисте і готове до її появи.

В мене були набряки, але лікарі сказали, що це нормально для перебігу вагітності. Оскільки жодних інших симптомів я не мала, ніхто не турбувався. Але одного дня я прокинулася і нічого не відчула, тоді я вирішила перевіритися. І саме тоді лікарі сказали нам, що вона померла, я дізналася, що в мене була прееклампсія.

В мене був дуже високий тиск, а в сечі багато білку, і мені терміново зробили штучні пологи.

Здається, я заснула, а коли прокинулася, її вже викупали, одягли і поклали в колиску з охолодженням поруч зі мною. Звісно, я не могла контролювати свій сон, але я дуже шкодую, що пропустила момент, коли її одягали, і що не потримала її на руках одразу після народження. Про це ж мріє кожна мати.

Завжди існує незручний момент, коли люди просто не знають, як реагувати, але з моїми друзями так не було. Вони заходили, приносили квіти і шоколадні цукерки. Було приємно, що про тебе дбають, навіть якщо в мене не було бажання розмовляти чи якось спілкуватися.

Я люблю робити щось своїми руками, і тому я одразу взялася за альбом пам'яті для Амії. Тоді я й натрапила на спільноту батьків в Instagram, які втратили своїх дітей.

Я спілкувався з багатьма мамами з усього світу, з Америки і Канади, я ділилася тим, що зробила за день, проектами, над якими працювала. І вони почали звертатися з проханням зробити щось і для їхніх дітей.

У якусь мить після народження Амії у мене виникло бажання, щоб все удома нагадувало про неї, щоб усі пам'ятали, що вона тут була. Думаю, так мені вдалося пережити горе – я створювала речі на згадку про неї.

Ви можете годинами вигадувати щось, це дуже відволікає.

Якось мені почало здаватися, що я зациклилася на одному моменті в житті, і тому я відклала книжку пам'яті, повернулася на роботу і почала зустрічатися з друзями, але час від часу я продовжую її робити.

Безумовно, я дуже хвилююся за свою вагітність, насамперед, після 30-го тижня.

Коли я знову завагітніла, я дуже зраділа, я відчувала благословення, що змогла знову зачати дитину. Але в мене було й певне почуття провини, я боялася, що моя дитина-ангел подумає, що я про неї забуду. Але цього ніколи не станеться. Я і мій партнер думаємо про неї щодня.

Але згодом почуття провини згасло, я вірю, що цю дитину послала нам Амія. Вагітність була легкою. Звісно, часом на мене нападає тривога, але я намагаюся вірити в краще. Ми з моїм партнером зробимо усе, щоб ця дитина пам'ятала про свою старшу сестру Амію.

Меган

Меган Еванс почала вести відеоблог за кілька тижнів після того, як її син Міло народився мертвим. У цьому розділі є світлини Міло.

До того, як я завагітніла Міло, я думала, що материнство – не для мене. Мої старші брати лякали мене, що пологи – це дуже боляче, і я завжди казала, що ніколи не матиму дітей.

Коли тест на вагітність виявився позитивним, я думала, що не повинна залишати дитину.

Я була дуже молода і перелякана. Я набрала в пошуку в YouTube "вагітна в 19 років", але там майже нічого не випало. Було кілька відео про 19-річних мам, але у всіх них були гроші. Я хотіла побачити жінок мого соціального кола, і наступного дня я сказала мамі, що починаю влог про свою історію.

Щойно я почала розповідати про себе, до мене звернулися жінки в схожій ситуації - у них також не було власного будинку та стабільних фінансів. Так усе і почалося. Я почувалася краще, спілкуючись із людьми, які казали, що в них схожа ситуація.

Минув деякий час, все потроху стало на свої місця.

Цікаво, як у вас прокидається материнський інстинкт і ви вже не здатні уявити, що може бути інакше.

Одного дня я зрозуміла, що досить довго не відчувала поштовхи Міло, і вирішила про всяк випадок перевіритися.

Відчуття було, ніби тебежбурнули у світ, в якому ти зовсім не орієнтуєшся

Відчуття було, ніби тебежбурнули у світ, в якому ти зовсім не орієнтуєшся

Спочатку мене послухала акушерка, і вона не почула серцебиття. Потім підійшов лікар УЗД, медсестра і гінеколог. Біля мене зібрався цілий натовп людей, і тоді я зрозуміла, що щось відбувається не так.

Відчуття було таке, ніби тебе жбурнули у світ, в якому ти зовсім не орієнтуєшся.

Весь наступний день я провела зі своєю родиною, і моя бабуся розповіла мені, що її син помер за кілька днів після народження. Я спитала її, як мені дати собі раду. І вона відповіла: "Зроби багато фотографій і максимально використай час, який ти з ним проведеш".

Коли я поїхала до лікарні на штучні пологи, я дуже боялася, як він виглядатиме, я попросила маму подивитися на нього першою. Вона сказала "О боже, він такий гарний" і показала його мені. Тоді я зрозуміла, що це була моя дитина, яку я носила вісім місяців. Смерть нічого не змінює – я знайомилася зі своїм сином.

Але це було також нестерпно болісно. Я тримала в руках усе, про що я мріяла, але знала, що мені доведеться віддати його. Мені здавалося, що майбутнього більше не буде.

Я сказала акушерці: "Мені здається, я єдина у світі, з ким таке трапилося". А вона відповіла: "Просто про це ніколи не говорять".

Через три дні я повернулася з лікарні і згадала про свій влог. Під моїми попередніми відео все ще з'являлись коментарі "Ух ти, я теж вагітна!".

Я знову пошукала влоги, цього разу на тему мертвонароджених, і знову не знайшла того, що мені було потрібно.

Я не очікувала, що стільки людей переглядатимуть мої відео, тому що не знала, що народження мертвої дитини є таким поширеним явищем.

Мене втішало, що я можу поділитися своєю історією, але мені також подобалося, що інші люди вимовляють ім'я мого сина.

Якщо в когось з ваших знайомих народжується мертва дитина, ви не знаєте, що їм сказати. Але все, що потрібно, це визнати їхній біль, їхнє горе, зрозуміти, що ви ніколи не зрозумієте і дозволити їм говорити та говорити, доки вони не виговоряться.

Згодом я зустріла багатьох людей, які зрозуміли мене, і я навчилася жити зі своїм горем.

Рік потому

Рован, Скарлетт, Амія, Лілі, Міло та Віллоу. Коли я кладу камінці з їхніми іменами в парку в Стаффордширі, присвяченому мертвонародженим дітям, я розумію, що хоча вони й не встигли побачити світ, вони змінили його, надихнувши своїх матерів.

Але я також знаю, що окрім цих жінок, є тисячі інших, які тримають своє горе в собі і переживають його на самоті.

Одна з 225 вагітностей у Великій Британії закінчиться народженням мертвої дитини. Смерть дитини змінює життя не лише батьків, але й бабусь та дідусів, братів і сестер, родини в цілому і друзів. Поки безутішна мати отримує фізичну допомогу, їй також надають й емоційну підтримку, але чоловіки ризикують залишитися осторонь, безсильні щось зробити.

Батьки, з якими я розмовляю, погоджуються, що проблема народження мертвої дитини вже менше замовчується і є менш табуйованою. Але багато людей ніколи не говорили зі мною про Віллоу і ніколи не вимовили її ім'я.

Мої руки більше не болять так, як у перші години, але вони все ще порожні - я мама, в якої немає дитини

Втім, я відчуваю підтримку багатьох людей, насамперед жінок, більшість з яких я ніколи раніше не бачила. Як журналістка я багато років займалася історіями жінок з усього світу, але лише цього разу я дійсно відчула невидиму стіну солідарності, спільної історії, співчуття та сили жінок навколо мене.

Протягом минулого року моя потреба вшанувати пам'ять Віллоу, закарбувати її в своєму серці витісняла потребу захистити себе. Рік потому туга час від часу знов підкрадається до мене, але тепер я вмію їй опиратися, я знаю, що здатна витримати її короткий, хоча й потужний удар.

Із народженням Віллоу я стала мамою, а Тім татом. Мої руки більше не болять так, як у перші години, але вони все ще порожні - я мама, в якої немає дитини.

Я думаю про свою маму. Кілька тижнів вона сиділа в нашому будинку, важка тінь туги висіла над нами, мої схлипування перемежовувалися ритмічним клацанням її в'язальних спиць.

Вона сплела неймовірно гарну білосніжну ковдру для дитячої скриньки, яку буде відкрито у мить величезної втрати. Вона плела її для незнайомої жінки, яка була ще щасливою майбутньою мамою, чия дитина, однак, прийде у цей світ занадто рано або буде надто хворою, або просто народиться мертвою без жодної відомої причини.



Цю дитину, чиє ім'я ми ніколи не дізнаємось, гойдатимуть на руках і оплакуватимуть батьки, і завдяки моїй мамі її загорнуть у ще один шар тепла і любові моєї родини, а також нашої сили і нашої надії.