Люди, які переїхали до Чорнобиля

Чорнобильська ядерна катастрофа лишила по собі низку сіл-примар, мешканці яких тікали від радіаційного забруднення.

Проте зараз люди повертаються жити до напівзруйнованих будинків на межі зони відчуження.

Теплого літнього вечора Марина Коваленко грає у футбол з двома доньками-підлітками у своєму дворі.

Ірина та Олена сміються, дивлячись, як їхній собака намагається вхопити м'яча, розганяючи переляканих курчат.

Проте за парканом їхнього двору - безмовність і тиша.

У селі Стещина на півночі України стоять порожніми багато будинків, магазин та бібліотека. Землю відвойовує ліс, у тріщинах будівель проростають повзучі рослини.

Покинутий будинок на околицях Чорнобиля

Родина має кількох сусідів, однак більшості з них - по 70-80 років.

Попри брак побутового комфорту та перспектив, чотири роки тому Марина з доньками спакували речі та проїхали сотні кілометрів через усю Україну, щоб тут оселитися - лише за 30 км від Чорнобильської зони відчуження.

Зона відчуження

Іграшки, що лишились у покинутому дитсадку в Прип'яті

26 ківтня 1986 року у Чорнобилі сталася найгірша ядерна катастрофа в історії людства.

Випробування, за допомогою якого мали перевірити безпеку атомної станції, пішло не за планом і спричинило пожежу, внаслідок якої протягом десяти днів відбувались радіаційні викиди. Хмари з радіоактивними частинками віднесло за тисячі кілометрів, внаслідок чого по всій Європі йшли токсичні дощі.

Людей, що мешкали поблизу Чорнобиля - близько 116 тисяч - негайно евакуювали. Навколо пошкодженого реактора створили 30-кілометрову зону відчуження. Пізніше її розширили, щоб охопити більше забруднених територій.

Іграшкова машинка, яку лишили у покинутому дитсадку

Іграшкова машинка, яку лишили у покинутому дитсадку

Протягом кількох наступних місяців евакуювали ще 234 тисячі людей. Більшість із них їхали поспіхом. Деяким дали лише кілька годин, щоби зібрати усі речі. Іншим казали, що їх вивезуть лише на кілька днів, однак їм так ніколи і не дозволили повернутися. Багато хто з евакуйованих звикли займатися сільським господарством, а натомість опинилися у бетонних багатоповерхівках.

Дитячі черевики, що лишились у дитсадку в Прип'яті

Дитячі черевики, що лишились у дитсадку в Прип'яті

Однак дехто так і не поїхав.

Сьогодні жити у зоні відчуження все ще незаконно. Попри це близько 130-150 людей все одно там живуть. Багато з них - жінки, яким по 70-80 років. Вони досі обробляють землю, на якій жили їхні пращури.

А одразу за зоною відчуження з'явились декілька нових мешканців.

Облаштування дому

Будинок Марини конче потребує ремонту. Підлога гниє, а радіатори тріскаються - велика проблема у місцях, де температура взимку опускається до -20C.

Вони мають базові речі - газ, електрику та мобільний зв'язок, завдяки чому можуть користуватися інтернетом. Однак туалет у них - лише надворі. З водою також є проблеми: єдине її джерело - це забруднена криниця, з'єднана з будинком єдиною трубою. Воду перед використанням обов'язково потрібно кип'ятити.

Будинок у гарному стані у селі коштує 3,5 тисячі доларів, однак таких майже немає. Більшість вільних будинків, багато з яких дерев'яні, колишні власники продають за кілька сотень доларів.

Стіни в кімнаті сестри Ірини обклеєні її малюнками

Стіни в кімнаті сестри Ірини обклеєні її малюнками

У Марини, коли вона приїхала сюди, не було грошей навіть на такий. Натомість місцева рада запропонувала їй інший варіант.

В обмін на їжу та житло сім'я мала доглядати літнього чоловіка, хворого на деменцію. Два роки тому він помер, і родина Марини успадкувала будинок.

У дворі Ірина та Олена показують решту "родини" - кількох курей, кролів, кіз і навіть двійко морських свинок.

Окрім навчання у школі - до якої треба йти 5 км - сестри допомагають матері з господарством: вирощувати овочі та доглядати тварин.

Єдине джерело доходу сім'ї - це державна допомога у розмірі 5135 грн на місяць. Тому вони мають вирощувати власну їжу та тримати худобу задля молока та м'яса.

У пошуках притулку

Марина з доньками втекли з Тошківки - індустріального селища на Донбасі. За чотири роки конфлікту на сході України близько 10 тис. людей загинули, а близько 2 млн стали переселенцями.

Конфлікт розпочався 2014 року.

Після того, як Росія анексувала Крим, озброєні сепаратисти під приводом захисту російськомовного населення оголосили дві так звані "республіки" з центром у Донецьку та Луганську - серці української вугільної промисловості.

Коли проросійські сепаратисти почали захоплювати села і витісняти українську армію з міст, Марина з доньками опинилися під сильними обстрілами.

Обстріли припинялись лише на кілька годин вранці. Коли вогонь ненадовго вщухав, мешканці намагались повернулись до нормального життя. Ірина та Олена йшли до школи, а Марина - на ринок. Близько опівдня обстріли відновлювались. Більшість ночей вони проводили, ховаючись у підвалі.

Одного разу під час такого затишшя Ірина та Олена йшли зі школи та зненацька потрапили під перехресний вогонь. З неба падали бомби, і Марина не могла дістатися до дітей. Дівчат врятував власник магазину, який сховав їх у своєму підвалі.

Саме тоді Марина вирішила поїхати.

Пам'ятник Леніну

Щонайменше десять інших родин з Донбасу подолали той самий шлях до покинутих сіл на межі зони відчуження.

Як і Марина, більшість із них послухали поради старих друзів чи сусідів. Одна жінка навіть каже, що просто ввела у Google запит "де найдешевше жити в Україні". І отримала відповідь - біля Чорнобиля.

Підземні ризики

Дорожні знаки з назвами евакуйованих "мертвих" сіл навколо Чорнобиля

Після катастрофи науковці постійно вимірюють рівні радіації у землі, деревах, рослинах та тваринах навколо Чорнобиля, навіть на територіях, які не входять до зони відчуження.

За словами доктора Валерія Кашпарова з Українського науково-дослідного інституту сільськогосподарської радіології, ризику радіації в атмосфері більше немає. Однак в деяких місцях загрозу здоров'ю людей може становити забруднений ґрунт.

Команда пана Кашпарова нещодавно виявила небезпечний рівень радіоактивного цезію-137 у коров'ячому молоці, яке вироблялось поза зоною відчуження. Корови їли траву, корені якої поглинули частинки цезію з ґрунту.

Олена збирає яблука у своєму саду

Олена збирає яблука у своєму саду

Якщо споживати таке молоко у великих кількостях, можуть зазнати пошкоджень клітини тіла, а в деяких випадках це навіть може призвести до таких небезпечних захворювань як рак щитоподібної залози.

Однак такі ризики, за словами пана Кашпарова, є лише у деяких "гарячих точках". Понад 30 років його команда працює над створенням мапи таких точок, щоб оцінити потенційні ризики для людей, що живуть і працюють навколо зони відчуження.

На одній з мап, де показано поширення цезію-137 з Чорнобильського атомного реактора, пан Кашпаров показує село Стещина, де живе Марина з дочками. За його словами, ризики від споживання вирощених там овочів та козячого молока дуже низькі. Однак зараз цю територію досліджують щодо ризиків радіаційного забруднення в лісах, зокрема ягід та грибів.

Марина каже, що вона думала про потенційні ризики від радіації, однак її родина тікала від чогось набагато більш небезпечного - загрози війни.

"Радіація може вбивати нас повільно, але вона принаймні не стріляє у нас та не бомбить, - каже вона. - Краще жити з радіацією, ніж із війною".

Фонове зображення: Зниження рівня цезію. Джерело: Український інститут сільськогосподарської радіології

Після катастрофи науковці постійно вимірюють рівні радіації у землі, деревах, рослинах та тваринах навколо Чорнобиля, навіть на територіях, які не входять до зони відчуження.

За словами доктора Валерія Кашпарова з Українського науково-дослідного інституту сільськогосподарської радіології, ризику радіації в атмосфері більше немає. Однак в деяких місцях загрозу здоров'ю людей може становити забруднений ґрунт.

Команда пана Кашпарова нещодавно виявила небезпечний рівень радіоактивного цезію-137 у коров'ячому молоці, яке вироблялось поза зоною відчуження. Корови їли траву, корені якої поглинули частинки цезію з ґрунту.

Якщо споживати таке молоко у великих кількостях, можуть зазнати пошкоджень клітини тіла, а в деяких випадках це навіть може призвести до таких небезпечних захворювань як рак щитоподібної залози.

Однак такі ризики, за словами пана Кашпарова, є лише у деяких "гарячих точках". Понад 30 років його команда працює над створенням мапи таких точок, щоб оцінити потенційні ризики для людей, що живуть і працюють навколо зони відчуження.

Зниження рівня цезію. Джерело: Український інститут сільськогосподарської радіології

Зниження рівня цезію. Джерело: Український інститут сільськогосподарської радіології

На одній з мап, де показано поширення цезію-137 з Чорнобильського атомного реактора, пан Кашпаров показує село Стещина, де живе Марина з дочками. За його словами, ризики від споживання вирощених там овочів та козячого молока дуже низькі. Однак зараз цю територію досліджують щодо ризиків радіаційного забруднення в лісах, зокрема ягід та грибів.

Марина каже, що вона думала про потенційні ризики від радіації, однак її родина тікала від чогось набагато більш небезпечного - загрози війни.

"Радіація може вбивати нас повільно, але вона принаймні не стріляє у нас та не бомбить, - каже вона. - Краще жити з радіацією, ніж із війною".

Підприємець

За менше ніж дві години їзди від Києва, по периметру зони відчуження, нові можливості у містах-примарах шукають не лише родини, але й підприємці.

Щодня Вадим Мінзюк вигулює свого собаку уздовж паркану з колючим дротом, за яким починається зона відчуження. Це - його улюблене місце для того, щоб насолоджуватись співом пташок та тишею лісу.

"Це як жити на півночі Фінляндії чи Алясці, - каже Вадим. - Тут найнижча густота населення в усій Україні - лише дві людини на квадратний кілометр".

У своєму рідному місті Горлівка, що розташоване на сході України, Вадим займався бізнесом з річним оборотом понад мільйон доларів. Однак, коли місто опинилось на лінії фронту під обстрілом артилерії, його фабрики та склади були знищені - на місці деяких із них зараз самі лише кратери.

Бої за Горлівку точаться й досі.

Вадим пригадує, як з вікна бачив бойовиків, що зводили барикаду біля його паркану. Іноді дві армії відділяли лише якихось 100 метрів.

Понад рік його сім'ю щодня перевіряли на блокпостах у місті. Він бачив трупи, що лежали на узбіччях доріг. Він навіть став свідком убивства, коли у нього на очах серед білого дня бойовики витягли з машини і застрелили чоловіка.

Спочатку Вадим з дружиною вивезли дітей, а згодом виїхали самі.

Кілька місяців, поки родина жила за рахунок заощаджень, Вадим їздив по Україні у пошуках нових можливостей. І одного дня отримав цікаву пораду.

Його родич почув, що біля Чорнобиля продається дешева нерухомість. Вадим поїхав подивитись на покинуте зерносховище у селі Дитятки. Будівля на кордоні із зоною відчуження була дешевою і, водночас, була доволі близько від Києва (115 км), щоб бути перспективною для розвитку бізнесу.

"Дах протікав, адже місцеві познімали з нього весь метал. Я зустрівся із власником, і ми уклали дешеву угоду", - згадує Вадим.

Він купив склад за 1400 доларів, а потім ще три будівлі лише за 240 доларів, під'єднав їх до електромережі і розпочав плавильний бізнес.

"Моя стратегія полягала у тому, щоб розпочати бізнес із виробництва продукту з відходів. Перший рік був найскладнішим, але останні два роки стало набаго краще", - каже чоловік.

Вадим навіть знову взяв на роботу сімох колишніх своїх працівників з Донбасу, запропонувавши їм житло у хостелі, який він обладнав у одному з будинків.

"Я заробляю собі на життя й допомагаю моїм працівникам також заробляти гроші. У цьому селі я найбільший платник податків. Зрештою, я українець, і хочу допомагати своїй країні", - каже Вадим.

Він каже, що іноді думає про радіацію. Навіть купив собі кишеньковий лічильник Гейгера для вимірювання радіаційного фону.

Але він не дуже переймається.

"Рівень радіації в атмосфері тут нижчий, ніж у Києві", - каже він з упевненістю.

"Після того, що бачиш на війні, радіація - це дрібниці. Диво, що ми взагалі вижили", - додає Вадим.

Йому подобається тут жити.

Тут не лише немає війни, але й є якийсь особливий мир.

Родини Марини та Вадима кажуть, що люблять довгі прогулянки у лісовій тиші.

Можливо, життя тут не надто розкішне, але жодна з сімей не хоче переїздити до більшого міста, навіть якщо там вони матимуть більше друзів та можливостей. Після втечі від хаосу війни вони потребують спокою.

"Мене не хвилює радіація, - каже Марина. - Мене хвилює, щоб над головами моїх дітей не літали бомби. Тут тихо. Ми добре спимо і нам не треба ховатися".

Вадим каже, що його дружині Олені деякі місця у зоні відчуження нагадують рідну повоєнну Горлівку. Однак є чітка відмінність - тут, на межі зони відчуження, вона вірить, що її родина має майбутнє.

"Я відчуваю, що ми втратили усе, - каже Вадим. - Але тепер, коли живемо тут, все змінюється на краще".

Висловлюємо подяку Ірині, Олені та Марині Коваленко, а також Вадиму та Олені Мінзюк.