5 років війни: Вбивчі черги Донбасу

Вже п’ять років в Україні триває війна з бойовиками, яких підтримує Росія. Місцеві жителі потрапляють під перехресний вогонь та підриваються на мінах. Але дедалі більше людей гине через іншу, несподівану, причину: вони не витримують черг під час перетину лінії розмежування.

Багато хто стоїть мовчки. Але раптом у когось здають нерви, і починається штовханина. Декому в черзі понад 80 років.

Вони стоятимуть тут майже цілий день. Більшість не їсть і не п'є, щоби не користуватися туалетом. Не тому, що туалетів немає, а щоби не втратити своє місце в черзі.

Це один із пунктів пропуску на фронті - або, як їх офіційно називають, КПВВ. Через них щодня проходять близько 30 000 цивільних, за даними Прикордонної служби України.

“Хіба ж ви не бачите? Бабусі тут помирають!” - каже мені одна з жінок у черзі.

І це не образно.

Від грудня під час перетину лінії розмежування померло вісімнадцять людей - переважно похилого віку.

Таку статистику у квітні оприлюднило ОБСЄ (Організація з безпеки та співробітництва в Європі). Більшість смертей - через ускладнення серцевих хвороб.

Хтось їде через фронт, щоби відвідати сім’ю.
Але більшість іде цим ризикованим шляхом заради пенсії.

На лінії вогню

Я поїхала на лінію розмежування, щоби поспілкуватися з тими, кого розділила війна. Але на місці несподівано вразило інше: те, про що не популярно говорити за межами Донбасу, але що неможливо забути, коли побачиш це на власні очі.

На весь Донбас є п'ять контрольно-пропускних пунктів (КПВВ) через передову - на території підконтрольній уряду України, і, відповідно, - у так званих “ЛДНР”: чотири на Донеччині і один на Луганщині.

Черга рухається повільно. Дозволи на перетин перевіряють по обидва боки лінії розмежування. Між КПВВ українських військових та бойовиків “ЛДНР” цивільним подекуди доводиться йти пішки до трьох кілометрів - через фронт; узбіччя дороги заміновані. За світлового дня обстріли тут припиняються, але не завжди.

Але є ще й інша велика і несподівана загроза для тих, хто переходить через лінію розмежування, - з огляду на те, що більшість цих людей - літні.

У Станиці Луганській - єдиному КПВВ на Луганщині - парамедику МНС Наталі Силкіній ніколи вгору глянути.

“Сьогодні взагалі божевілля, - каже Наталя. - Близько 30 уже (пацієнтів), шестеро-семеро з них втратили свідомість”.

Учора був 31 постраждалий, додає парамедик, яка вже сама ледве тримається на ногах.

“Ми витягаємо людей з черг. Їх затискають. Вони дуже близько стоять одне до одного, падають, втрачають свідомість - їм бракує повітря”, - зітхає Наталя. - “Ми підвищуємо чи знижуємо їм тиск, часто доводиться користуватися дефібрилятором”.

Прикордонники пояснюють мені, що люди, яким за 80 років, можуть проходити без черги. Але, коли я кажу про це бабусям, більшість або не знають про це, або не вірять і бояться проходити вперед, щоби не втратити своє місце.

Їдемо на інший КПВВ. Майорське.

Доходжу до “нульового” блокпосту - це останні позиції українських військових, далі уже так звана “сіра зона” між територією, яку контролює Україна, і проросійськими бойовиками. У об’єктив фотоапарату видно прапор так званої “ДНР”. Але мені туди не можна: пускають в “ДНР” лише тих, у кого є тамтешня реєстрація в паспорті або близькі родичі. Виходжу в “сіру зону”, але раптом чую постріли.

Попри угоду про припинення вогню, прямо на переході для цивільних чутно віддалену автоматну чергу, потім ще одну ближче. Військові наказують ховатися в укриття.

Іду в чергу на перевірку документів - для тих, хто йде з так званої “ДНР”. У черзі знайомлюся з Кароліною. Вона на дев’ятому місяці вагітності. Її пропускають вперед, хоча це не всім подобається - із натовпу долинають вигуки змореного обурення. Кароліна каже, що їде до рідних, які мешкають на контрольованій Україною території.

"Зараз важко. Страшно, що можу народити в дорозі", - зізнається жінка.

Але додає, що остаточно переїхати до рідних - означало би створити для них постійні незручності. - “А в Горлівці хоч і страшно, але свій дім”.

Втім як і в Станиці Луганській, більшість людей у черзі на Майорському - літні.

Цей контрольно-пропускний пункт має особливе значення для відомої мисткині Алевтини Кахідзе, яка приїхала сюди зі мною.

Саме сюди вирушила її мама - через кілька днів після їхньої останньої розмови.

Це сталося 16 січня цього року, Алевтина назавжди запам’ятала цей день.

Алевтина Кахідзе

Відома українська художниця, Алевтина Кахідзе, мешкає під Києвом. Її 70-річна мама Людмила вирішила залишитися в Жданівці і опинилася у зоні контролю проросійських бойовиків так званої “ДНР”.

У 2014-му, коли почалася війна, вони не могли побачитися майже рік. І лише на початку 2015, коли встановили систему КПВВ - Людмила отримала можливість вибиратися на підконтрольну територію і бачитися з донькою.

Це було дуже важко, розповідає Алевтина, а переїжджати до доньки мати не хотіла. Більшість часу вони спілкувалися телефоном.

Майже щодня, іноді навіть по кілька разів на день.
“Іноді вона надсилала мені СМС після обстрілів: “аля я жива мама”. Саме так, без розділових знаків, усе маленькими літерами. Уявляю, в якому стані вона писала це”, - згадує Алевтина.

Відколи почалася війна, Алевтина почала робити замальовки з історій життя своєї матері у зоні бойових дій.

Мисткиня розміщувала їх на сторінці у Facebook, яку спеціально створила для мами - під псевдонімом, оскільки робити публічним її справжнє ім’я було занадто ризиковано Сторінка стала популярною серед українців, які фактично не мають можливості дізнаватися про реалії життя в самопроголошеній “ДНР”.

16 січня Алевтина саме збиралася подзвонити мамі. Раптом задзвонив телефон, висвітився рідний номер. Мама відчула і подзвонила перша, подумала Алевтина.
Але несподівано у слухавці пролунав незнайомий голос. Чоловічий.

“Жінка, з телефону якої я дзвоню, померла”, - сказав голос.

Алевтина була шокована. "Я не могла говорити, - згадує вона. - Я навіть не знала, чи це правда".

Приголомшена Алевтина попросила чоловіка передзвонити пізніше, щоби зібратися з думками.

Він представився “працівником блокпосту “ДНР” на Майорську. Алевтина боялася найгіршого. Вона знала, що її мати планувала цього тижня переходити через лінію розмежування.

Щоби здійснити цю виснажливу подорож, 16 січня Людмила мала встати о 04:30. Ці поїздки проходили в нелюдських умовах. Вона витрачала близько 11 годин, щоби дістатися території, підконтрольній Україні - розповідала в минулому Людмила доньці.

Людмила переходила через фронт, щоби зняти українську пенсію і пройти перевірки, необхідні для її отримання.

Отже, після проходження всіх черг на блокпостах, з Майорського на підконтрольній території Людмила прямувала до прифронтового містечка Бахмут, де розташовані найближчі до лінії фронту відділення банків, і де Людмилу перевіряли щодо реєстрації ВПО.

Їдемо туди і ми з Алевтиною - щоби побачити все на власні очі.

До війни і декомунізації Бахмут називався Артемівськ і ще з радянських часів був відомий своїм заводом “Шампанських вин” і виробництвом солі - але виглядав як забуте провінційне містечко.

Як не парадоксально, війна вдихнула в нього нове життя. Тепер це містечко сповнене людей і - протилежностей: тут зупиняються ті, хто перебрався через лінію розмежування з так званої “ДНР”, і ті, хто туди прямує. У місті виникли десятки підприємств - від продуктових кіосків і хостелів до супермаркетів і ресторанів. Є навіть українська книгарня. І звісно, приватні маршрутки і таксі, які за гроші довезуть прямо на фронт.

Як і для Людмили, для багатьох літніх черги на КПВВ - лише початок: у Бахмуті знову треба стояти по кілька годин - до банкоматів і банків.

До банків - щоби пройти процедуру “ідентифікації” - щоби довести, що живі, і пенсію не скасували.

Громадянам України, які проживають на територіях самопроголошених “ЛДНР” отримати державну пенсію не просто.

Українські банки не мають доступу на території, контрольовані проросійськими бойовиками, стверджує уряд.

Тобто, щоби зняти пенсію, потрібно перебратися через лінію розмежування.

А також - пройти декілька перевірок. Адже пенсія для людей з так званих “ЛДНР”, за чинним законодавством, прив’язана до довідки ВПО (внутрішньо переміщеної особи).

Той, хто хоче отримувати українську пенсію, має офіційно переїхати із так званих “ЛДНР” на підконтрольну Україні територію. А якщо переїхати нікуди і немає за що, - вдавати, що переїхали. Наприклад, домовитися про фейкову реєстрацію за певною адресою, як довелося зробити Людмилі, розповідає Алевтина.

Ще й треба бути готовим, що хтось постукає у двері за цією адресою - кожні 60 днів, щоб перевірити, чи дійсно ви там живете.

Але не обов’язково це станеться саме на 60-й день - перевірка може прийти на два чи три дні раніше.

Якщо пропустиш - прощавай, пенсіє. Тому багато хто покладається на сарафанне радіо - “дзвінок друга”, який попередить про дату візиту інспектора.

І починається дорога через лінію розмежування.

Людмила спершу планувала їхати на день пізніше, каже дочка. Алевтина підозрює, що її мама отримала отой дзвінок-попередження - і поспіхом перенесла подорож.

Людмила, як й інші мешканці “ЛДНР”, могла отримувати - і отримувала - іншу пенсію: від влади самопроголошених “республік”.

Але обидві пенсії - копійчані, пояснює Алевтина. І називає цифри. На 1230 грн на місяць (у перерахунку на гривні з місцевої невизнаної валюти), які Людмилі нараховували у “ДНР”, вижити було неможливо. Додаткові 1700 грн української пенсії, були необхідністю. Щоби якось жити, Людмила також вирощувала і продавала городину та квіти.

Дорога за пенсіями настільки складна і повільна, що не кожному під силу впоратися за 24 години.

Мати Алевтини могла зупинитися у родичів. Але більшості доводиться ночувати у хостелах. Це додаткові витрати. І - з того, що я побачила в одному з хостелів, де купила “койко-місце” на ніч, - дуже базові умови.

Алевтина каже, що могла би давати мамі ті гроші, по які вона ходила. Але гідність не дозволяла їй брати гроші. Матері було важлива відчувати свою незалежність. А ще вона вважала, що мала право на українську пенсію, гарантовану Конституцією.

Але врешті пенсія коштувала Людмилі життя.

Їй стало зле в автобусі, що мав довезти її до “нульового” блокпосту сепаратистів “ДНР”.

“Хтось намагався їй допомогти; її віднесли в пункт обігріву. Вони навіть викликали швидку, але вона не встигла приїхати”, - згадує Алевтина.

Алевтині так і не вдалося точно дізнатися, через що саме зупинилося серце мами. Мисткиня вважає, що стрес через ризикований перетин лінії фронту і виснаження чергами зробили свою справу. Літнім сусідам Людмили знадобилися два дні, щоби приїхати та її опізнати.

Алевтина поїхати в так звану “ДНР” не могла. Через її публічність це було ще ризикованішим.

“Я зробила десятки дзвінків у МНС, різноманітним керівникам, в СБУ, - розповідає художниця. - І, нарешті, моя мама приїхала в наше село ... І ми її поховали.”

Війна і пенсії

Правозахисники кажуть: черги можна зменшити, якщо спростити отримання пенсії для мешканців непідконтрольних територій - не прив’язувати їх до довідок ВПО.

Уряд стверджує, що вони намагалися відкрити додатковий пункт пропуску - КПВВ “Золоте” - але проросійські сепаратисти не дають.

Утім експерт громадської організації “Право на захист” Олена Грекова припускає, що українська влада не поспішає вирішувати проблеми з чергами на КПВВ, бо їй це може бути вигідно.

“Коли ми чуємо, що пенсіонерам Донбасу заборгували мільярди гривень, спадає на думку, що йде економія бюджетних коштів”, - каже пані Грекова.

У офіційному листі Пенсійного фонду, який НГО “Право на захист” надала ВВС, йдеться, що від серпня 2014 року до вересня 2018 року мешканцям Донбасу не виплатили близько 62,2 млрд грн пенсійних коштів.

Міністр соціальної політики України Андрій Рева в інтерв'ю ВВС поставив під сумнів право громадян України з непідконтрольних території претендувати на державні пенсії.

"Усі, хто були проукраїнські - виїхали. А ті, хто хоче отримувати дві пенсії - там і тут - хай потерплять”, - сказав Андрій Рева в репортажі, що вийшов в ефір у квітні.

Андрій Рева

Андрій Рева

За словами пана міністра, деякі пенсіонери з тепер так званих “ЛДНР” дозволяли проросійським бойовикам використовувати себе як “живі щити”.

“Тому мені їх не шкода нікого, абсолютно, я вам чесно скажу. Мені шкода тих солдат і офіцерів та їхніх родин, які вбиті там", - зауважив міністр соціальної політики.

Заява пана Реви спричинила резонанс в українському суспільстві. Деякі депутати навіть закликали до його відставки і кримінальної відповідальності.

Правозахисники стверджують, що цивільних людей варто розглядати як заручників війни, а не як посібників конфлікту.

Пан Рева додав, що насамперед слід закінчити війну.

“Головне для того, щоб ці люди не страждали – повинна припинитися війна. Для цього окупанти повинні забратися з території України, - сказав Андрій Рева в інтерв’ю ВВС. - Є Мінські угоди, там алгоритм чітко прописаний. Але навіть перший пункт – припинення вогню — бандити не виконують. Тому що Москва не дає їм відповідної відмашки.”

Новий президент України Володимир Зеленський також заявив, що хоче припинити бойові дії.

"Наше найперше завдання - це припинення вогню на Донбасі", - сказав він під час свого інавгураційного звернення 20 травня.

Володимир Зеленський

Володимир Зеленський

Він заявив, що потрібно “простягнути руку допомоги” мешканцям непідконтрольних Україні територій Донбасу. Але як саме - не уточнив.

Новачок у політиці - за межами України пан Зеленський найбільше відомий тим, що зіграв головну роль у сатиричному телесеріалі, де його персонаж випадково стає президентом. Західні ЗМІ активно обговорювали, що кампанія Зеленського не фокусувалася на конкретних політичних кроках.

Однак його переконливу перемогу трактують як електоральний меседж попередньому президенту Петру Порошенку про те, що українці розчаровані не лише корупцією, а й війною.

Збройний конфлікт на Донбасі розпочався у 2014 році, після того, як Росія анексувала Крим, скориставшись політичним вакуумом в Україні, що утворився після втечі президента Януковича до Росії. Підтримувані Росією бойовики захопили частину Луганщини і Донеччини, утворивши невизнані в світі самопроголошені “ЛДНР”.

Крим і Донбас для Росії є регіонами символічними і стратегічними. Анексований Крим надає Росії кращий контроль над Чорним морем з його родовищами природного газу. На Донбасі зосереджена більшість українських вугільних шахт.

Офіційний Київ наполягає, що на Донбасі триває “російська агресія”. Західні уряди звинувачують Росію у тому, що вона підтримує сепаратистів у регіоні регулярними військами і важким озброєнням.

Попри численні докази, Москва заперечує присутність на Донбасі своїх кадрових військових, але визнає, що російські "добровольці" допомагають сепаратистам.

У квітні президент Росії Володимир Путін підписав указ, що полегшує отримання жителями Донбасу та Криму російських паспортів.

Президент Зеленський заявив, що такими діями Росія "визнала свою відповідальність у якості держави-окупанта" і заклив міжнародну спільноту реагувати санкціями.

Припинення вогню на сході України було оголошено у 2015 році. Але, за даними міжнародних моніторингових місій, регулярно порушується обома сторонами.

За п’ять років в Україні через бойові дії загинули близько 13000 людей. Понад три тисячі з них - цивільні, повідомила ООН у лютому.

Порятунок мистецтвом

У Бахмуті, куди Людмила сподівалася доїхати під час своєї останньої подорожі, я прощаюся з її донькою Алевтиною.

Мені хочеться дізнатися більше про нове життя цього міста. І місцевий студент Денис Руденко погоджується зводити мене на екскурсію у свій виш.

Це Горлівський інститут іноземних мов. Але базується він не в Горлівці, а в Бахмуті.

Після того, як 2014-го року Горлівку захопили бойовики так званої “ДНР”, частина інституту вирішила переїхати на територію, підконтрольну Україні, розповідає Денис.

І сам він також переїхав до Бахмута з рідної Горлівки.

"Коли не бачиш там жодного майбутнього, ти бачиш лише один варіант: втекти кудись, де хоча б є шанс на майбутнє", - пояснює Денис свої дії.

Одна зі стін в приміщенні інституту виділяється з-поміж інших. На ній - авторський розпис. Зображені люди, що перетинають лінію фронту. У центрі - жінка та її переживання.

“Це робота відомої української художниці, - каже Денис. - Алевтини Кахідзе. Нам так пощастило, що вона вибрала саме Бахмут для своєї роботи. Я трохи допомагав із цим проектом. Алевтина принесла сюди стільки натхнення”.

Після навчання Денис організовує мистецькі кінопокази для місцевої молоді. Радіє, що часом на них приходять не лише підлітки з Бахмута, а й з так званої “ДНР”.

Каже, що фільми добирає такі, що можуть допомогти ширше поглянути на події в регіоні, поставити війну в глобальний контекст і переосмислити пережиті події.

За словами Дениса, більшість його однолітків з регіону ніколи не виходили за межі свого рідного міста чи села.

Хлопець сподівається, що мистецькі проекти розіб'ють кордони: "Можливо, я роблю лише маленькі кроки, але відчуваю, що вони несуть зміни - бодай невеликі, але зміни".

Пам’яті Людмили

Алевтина продовжує оновлювати сторінку на Facebook, яку створила для нарисів з життя мами.

З численних замальовок побутових ситуацій складається пазл життя Людмили у Жданівці за “ДНР”.

На багатьох малюнках Людмила у своєму садку - старанна садівниця, яка продавала свою городину, щоби мати копійчину до пенсії.

Але війна - навіть на городі війна.

"Іду я сьогодні з помідорами, по відру в кожній руці, і думаю: "Що я робитиму, якщо зараз почнеться обстріл? Куди я сховаюся зі своїми помідорами?”, - розповідала вона Алевтині телефоном.

“Прийшла додому вся мокра. Не тому, що відра з помідорами заважкі, а від страху”.

Алевтина каже, що регулярно намагалася переконати її залишити дім і переїхати до неї. Але мама так і не погодилася.

"Що я зробила поганого, що я повинна тікати?" - казала вона дочці.

"Чи ж мені тепер усе життя коту під хвіст через цю “ДНР”?"