Точка зору: чому люди бояться хімії?

Хімікати Копирайт изображения AFP

Хімія оточує нас скрізь. То чому ж ми так її боїмося? – цікавиться доктор Марк Лорч.

Я – науковець і викладач хімії в університеті, і я дуже люблю свою роботу. Мені пощастило: я можу копирсатись у захопливих дослідженнях, а потім ділитися своєю пристрастю з молоддю, жадібною до знань.

І це ще не все. Часом мені дозволяють вислизнути з моєї лабораторії й відвідати школи, торгові центри та масові свята, де я демонструю хімічні фокуси. Я розважаюсь на повну – щедро розхлюпую рідкий азот, підпалюю кульки з воднем, наче міні-копії дирижабля "Гінденбург", запускаю на орбіту ігрового майданчика ракети з етиловим спиртом в якості пального. Хімія – це весело.

То чому ж усі бояться хімікатів?

Адже ми їх боїмося, хіба ні? Навіть саме слово "хімікат" часто вживається як синонім до "токсину" або "отрути". Коли ми кажемо, що щось "напхане хімікатами", то маємо на увазі, що воно штучне або шкідливе.

На рекламних щитах та упаковках продуктів, особливо у магазинах здорового харчування, часто красуються беззмістовні фрази на зразок "не містить хімікатів". І ніхто не заперечує, зокрема й Комітет рекламних стандартів. Я точно знаю, бо подавав до нього скаргу й отримав відповідь: споживачі прекрасно розуміють, що фраза "не містить хімікатів" насправді означає "не містить штучно синтезованих хімікатів".

Не розумію, у чому різниця. Чим синтезовані хімікати гірші від натуральних? Чому штучна харчова добавка Е300 – погана, тоді як вітамін С у вашій склянці свіжовитисненого апельсинового соку – хороший (хоча це одне й те саме)?

Image caption У чому різниця? Апельсиновий сік і кристали Е300

Хімія – захоплива наука, адже з її допомогою можна синтезувати нові речовини. Вона – як молекулярний конструктор Lego, причому кожне творіння складається зі ста з гаком деталей. Це ж дивовижно! Правильно замісіть хімічні інгредієнти – і зможете зліпити весь навколишній світ.

Чому ж хімія вважається лиходійкою серед наук? Звідки така хіміофобія?

Біології чомусь не цураються – якраз навпаки. Вона може похвалитись милими тваринами, рослинами, проектом геному людини і телеведучим Девідом Аттенборо. Тут усе природне й добре.

А фізика? Ну, фізика – це просто кльова наука. Тут є зірки, лазери і найкрутіша машина у світі – великий адронний колайдер. Всіх їх представляє нашій увазі Браян Кокс, який так красиво пояснює дива Всесвіту. Краще не буває.

До хімії ж, як відомо, належать забруднення довкілля, отрути і хімічна зброя; остання є настільки небезпечною, що захиститися від неї допоможе лише організація-одержувач Нобелівської премії миру. А найвідоміший з популяризаторів хімії – це, певно, Волтер Вайт, персонаж серіалу "Пуститися берега", вчитель хімії, що стає наркобароном, користається енциклопедичними знаннями з хімії, щоб синтезувати наркотики сильної дії, отруює ворогів і розчиняє тіла своїх жертв. Навряд чи цей образ допомагає позбутися хіміофобії.

Як на мене, погана репутація хімії – це досить дивно. Згадайте, наприклад, той випадок, коли у Сирії від зарину (бойової отруйної речовини) загинуло 1300 людей. Авжеж, це жахливо. Та невже вплив хімії гірший, ніж традиційної зброї, від якої загинуло 100 тисяч?

Якщо ж говорити про повсякденні явища, що є найімовірнішою причиною хвороби? Готовий закласти свій будинок, що останнього разу вас тримала в ліжку біологічна інфекція або фізична травма, а не хімічне отруєння. А що ви приймали, щоб полегшити симптоми тої жахливої "природної" застуди, розтягнутої зв’язки чи калатання серця? Хімічне знеболювальне, звісно.

Це справді так – хімікати бувають небезпечні. Цього навчив мене мій дідусь-садівник. Він мав садову ділянку з цегляною надвірною будівлею – лабораторією. Там зберігались результати його багаторічних експериментів з рослинами та ґрунтами. Десятирічний хімік-початківець бачив там казкову печеру Аладіна, наповнену чудернацькими інструментами, каламарчиками, дивними липкими сумішами.

Деякі дідусі балують онуків цукерками – в мого ж були інші уявлення. Якщо ми поводились чемно, він діставав металічний натрій, що загадково плавав у баночці з олією (дідусь придбав його ще в далекому минулому, коли правила безпеки відрізнялися від нинішніх). Ми йшли у тихий закуток, і там він довгими щипцями обережно витягав на повітря грудочку м’якого блискучого металу, а тоді жбурляв її у відро з водою. Ш-шшш, бемц!

Можливо, ваш учитель хімії теж любив показувати цей дослід. Але, повірте, у дідуся це виходило краще і масштабніше.

Дідусь навчив мене, що з хімікатами жартувати не слід. Якби в його імпровізованій лабораторії сталося якесь лихо, без сумніву, всі газети написали б про жахіття хімії. А припустимо, що дідусь не слідкував би за станом перил на балконі. Що якби хтось впав, з прискоренням 9,8 метри на секунду під дією закону всесвітнього тяжіння, і розбився об землю? Чи журналісти назвали б це "жахливим впливом фізики"?

То чому ж люди завжди підкреслюють роль хімії у нещасних випадках? Хто винний, що всі так бояться хімікатів?

Відповідь проста: я.

Винний я, а також мій дідусь. Ми з ним відповідальні за явище хіміофобії. Чому? Річ у тім, що дідусеві досліди з натрієм підігрівали мою цікавість до хімії. Але не вони її запалили – це сталося деінде. А його завдання полягало саме в тому, щоб запалити інтерес – як і моє завдання зараз.

Лити пальне на вогонь цікавості дуже просто, особливо в області хімії. Показувати спектаклі теж просто. Вибухи, спалахи, підскоки, свист, дим і кружляння ракет – все це дуже розважає аудиторію. Мені це подобається; мене тішать захоплені охи й ахи – і, звичайно, аплодисменти.

Але що лишається у пам’яті глядачів після всього того шоу? Самі лише спалахи – і нічого про хімію. Досліди з полум’ям і вибухівкою зовсім не розкривають творчі можливості хімії – лише її здатність руйнувати. Разом з тим вони задувають жевріючий інтерес до хімії, натомість вселяють страх.

Замість того, щоб слухати хлопців, які вимагали "ще вибухів", мені слід було звернути увагу на дівчинку в останньому ряді з руками, притиснутими до вух. Слід було показати їй, як багато є захопливих і абсолютно безпечних дослідів.

Замочіть у воді трохи червоної капусти – і отримаєте чудовий індикатор кислотності, що швидко змінить колір, коли ви додасте оцту. Бікарбонат натрію (питна сода) разом з алюмінієвою фольгою допоможуть провести хімічну чистку ваших срібних ложок. Або візьміть кілька олівців, приєднайте до батарейки на 9v і поставте у склянку води. На вістрі грифелю утворюватимуться бульбашки – водневі на одному олівці і кисневі на другому. Якщо зібрати ці бульбашки, то водню буде вдвічі більше, ніж кисню, що доводить правильність формули води – H2O.

Далі я мав би розповісти слухачам цікаві випадки з історії хімії. Наприклад, як Дьєрдь де Гевеші сховав від нацистів нобелівські медалі своїх друзів, зроблені з чистого золота. Він не хотів ризикувати, закопуючи їх у землю чи ще якось ховаючи, і скористався можливостями хімії. Він розчинив медалі у суміші азотної і соляної кислот і поставив пляшки з ними на поличці у своїй лабораторії, на видному місці. Ці пляшки аж ніяк не зацікавили нацистів, що рискали країною у пошуках здобичі.

У 1945 році де Гевеші скористався іншим хімічним методом і успішно відновив золото. Він передав його Нобелівському комітету, який заново відкарбував з нього медалі і повернув їх власникам.

Отакі досліди запалюють уяву і живлять любов до хімії. Такі історії вбивають хіміофобію.