Фотограф з гранатометом: спогади про Донецький аеропорт

Руслан Боровик Копирайт изображения Ruslan Borovyk
Image caption Руслан Боровик до конфлікту на Донбасі більше полюбляв знімати пейзажі, однак життя закинуло його з фотоапаратом в новий термінал Донецького аеропорту

Бої за Донецький аеропорт (ДАП) взимку 2014-2015 рр. стали одним з найзапекліших епізодів конфлікту на Донбасі. Кадри зі старого та нового терміналів ДАП свідчать про важкі умови, у яких довелося воювати захисникам летовища.

Руслан Боровик - екс-боєць 81-ї бригади (колишнього окремого 90-го батальйону 95-ї бригади), який безпосередньо брав участь у тих подіях. Йому вдалося відзняти унікальні кадри боїв за ДАП та його оборонців, деяких з яких вже немає серед живих.

Разом з волонтерами Руслан Боровик видав альбом "ДАП", кошти від продажу якого вони спрямовують на потреби поранених учасників АТО.

Про трагічні обставини останніх днів оборони Донецького аеропорту і про те, як доводилося фотографувати під прицілом снайперів, автор знімків розповів у інтерв'ю ВВС Україна.

Бої в Донецькому аеропорту

ВВС Україна: Як вирішили піти служити?

Руслан Боровик: Важко було дивитися, як забирають Крим, як розвиваються події на Донбасі. Були побоювання, що цим не обмежиться. Я відчув, що прийшов час щось робити. Тим більше, що у мене був певний досвід - я двічі був в Іраку, там також брав участь у бойових діях, хоча вони там і були зовсім іншими.

Копирайт изображения Ruslan Borovyk
Image caption Краєвид з одного з постів у новому терміналі аеропорту

Коли спочатку приходив до військкомату, мені відмовляли, казали: немає набору. У серпні, нарешті, повідомили, що буде набір. Так я потрапив у 95-у десантну бригаду.

ВВС Україна: А коли Вас відправили у зону АТО?

У зону АТО потрапив вже у листопаді - одразу у Піски. Звідти й заходили в новий термінал Донецького аеропорту.

30 листопада рано-вранці ми зайшли. Пробились, потрапили під обстріли з протитанкових керованих ракет. Але вдалося на швидкості проскочити на БТРах до єдиного місця в терміналі, де можна було висадитися.

Тоді дві години була тиша, а потім почалися бої - почала працювати важка артилерія, "Гради", танки.

Копирайт изображения Ruslan Borovyk
Image caption Оборонці нового терміналу

Допомагали виходити нашим зі старого терміналу. Його тримали бійці з 93-і 79-ї бригади, а також 74-го окремого розвідбату - загалом десь 30 людей. До вечора у них боєкомплект здетонував, і надійшла команда залишити старий термінал. Вони були морально та фізично виснажені. Плюс їх цілих залишалося людей п'ять-шість. Решта - "двохсоті" (убиті. - Ред.), близько двадцяти людей були "трьохсоті" (поранені. - Ред.). Тож ми організовували їхню евакуацію.

Доводилося це робити на відкритій місцевості під вогнем сепаратистів. Тоді там багато було "кадировців". Вони ж і захопили старий термінал.

А зранку знову почали по нас працювати танки, міномети, самохідна артилерія - 152-мм "Акації". Були спроби штурму піхоти сепаратистів.

На третій день у нашій роті пішли перші втрати - прямо за кілька метрів від мене від кулі снайпера загинув перший наш боєць.

Тоді йшли дуже потужні штурми. Пізніше розповідали, що там були регулярні російські війська (Росія офіційно заперечує участь своїх військовослужбовців у конфлікті на Сході України, хоча й визнає пристуність там російських "добровольців". - Ред.). Це було видно навіть по іншій тактиці бою - люди йшли в іншій формі, й вона була однакова. Хоча я не бачив нашивок, щоб сказати, що то були люди з якогось певного підрозділу.

ВВС Україна: Як довго ви були в аеропорту?

Руслан Боровик: 6 грудня нас змінила друга рота і ми вийшли з терміналу. Пізніше оголосили перемир'я, після якого були оті ганебні ротації через блокпости сепаратистів. Вони оглядали, були обмеження по озброєнню. Тоді ж, наскільки мені відомо, і були втрачені рації. Про це ніхто вчасно не доповів, хвилі не змінили.

Копирайт изображения Reuters
Image caption Зруйнована вежа ДАП

Через перемир'я наша техніка була відведена, а противник нарощував кількість техніки та живої сили. І танками вони спочатку знищили диспетчерську вишку, а потім взялися за новий термінал.

Нас з іншими підрозділами підняли на допомогу тим, хто опинився в оточенні. Треба було пробитися в оточення, вивезти звідти поранених, а тим, хто був цілий - далі тримати оборону.

Частина пішла пробиватися до терміналу, а мені з іншою групою на техніці 93-ї бригади з прикриттям танків поставили завдання захопити на території аеропорту монастир та церкву, де були позиції снайперів сепаратистів. Треба було взяти їх штурмом і протриматися до ранку, тим самим відволікти від терміналу основні сили противника.

Але оскільки зв'язок прослуховувався і вони все знали, нас зустріли дуже щільно, з трьох боків. Довелося відступати, техніка відійшла. Шість людей нас залишилося в полі і ми якось відстрілювалися. Але коли почали міномети нас бомбити, то ми відійшли. І вже у самому кінці пройшла кулеметна черга "навздогін" і мені куля влучила у ліве стегно, пройшла півноги і біля коліна зупинилася. Калібр 7,62. Кулю пізніше дістали, вона у мене на пам'ять залишилася.

Тоді ж отримав контузію середнього ступеня. Хоча ще не розумів, але у вухах все дзвеніло. Досі шумить. Слух на ліве вухо не відновився, а праве вдалося підлікувати.

Тож другий раз до терміналу я вже не потрапив, але частина моїх хлопців туди пробилася. Але сил було мало. І до того сепаратисти вже зайняли верхні поверхи, а також автостоянку внизу. Вся наша група, яка залишалася - до 80 людей - зосередилася на одному посту. Там вже було дуже багато поранених, всі в оточенні.

Копирайт изображения Ruslan Borovyk
Image caption Ігор Брановицький - один з оборонців аеропорту, який загинув у полоні

Зв'язку не було, його глушили. Спочатку хлопці чекали на допомогу, а потім зрозуміли, що її не буде. Почали виходити самі малими групами, як той же "Рахман". З мого відділення снайпер виходив зранку в тумані з простреленою ногою, і ще одного пораненого тягнув з собою. Ігор Брановицький (Захисник Донецького аеропорту, якого, за свідченнями очевидців, у полоні застрелив бойовик Арсеній Павлов, "Моторола". - Ред.) ще провів його до якогось моменту і повернувся назад в аеропорт, де допомагав пораненим, поки сам не потрапив у полон.

За ніч тоді помирало по п'ять людей від переохолодження та втрати крові. Частину поранених винесли, але всіх забрати не могли, адже потрібен був транспорт. Транспорт намагався пробиватися, але, скажімо, з чотирьох МТЛБ (Військовий бронетранспортер. - Ред.), які йшли на допомогу, до терміналу дійшов лише один - решту по дорозі знищили. Причому один з них прямо біля того місця, де ми висаджувались, сепаратисти розстріляли з верхніх поверхів впритул з гранатометів. Там згоріли заживо п'ятеро людей...

Барикади з "сухпаїв"

ВВС Україна: Чи можливо було втримати Донецький аеропорт, на вашу думку?

Руслан Боровик: Можна, якби від самого початку докладалося більше зусиль. Розумієте, багато хто їхав туди, щоб просто протриматися, відбути строк до ротації.

Копирайт изображения Ruslan Borovyk
Image caption Один з постів у новому терміналі ДАП

Новий термінал - непридатна для оборони будівля. Там багато легких матеріалів, таких як гіпсокартон, скло. Не було таких потужних бетонних стін, як у тому ж старому терміналі. Новий термінал весь прострілювався. Бетонними там були лише опори і металоконструкції.

І барикади по периметру доводилося робити зі сміття і всього, що можна було знайти: якісь матеріали, стільці, навіть сухпаї у коробках і великий пилосос. Натомість потрібні були мішки з піском, які можна було туди завести під час затишшя. А так після вибухів там все позносило.

І якщо згадати про той самий старий термінал - якби тоді там хлопців вчасно замінили, то, думаю, він би до цього часу був би наш. А якби старий був наш, то і новий так само.

Також більше людей для оборони потрібно було. На старий і новий термінал заступало по 70-80 людей. На дві великі будівлі це не так і багато.

Копирайт изображения Ruslan Borovyk
Image caption Поранений захисник аеропорту

ВВС Україна: Як була організована оборона?

Руслан Боровик: Можливо, розвідка мала б більш ефективно працювати, щоб швидко реагувати на ситуацію. Адже йшло перемир'я і ми відповідали лише стрілкової зброї по танкам, а треба було активно підтягувати свою техніку.

Ситуація так швидко змінювалася, що наші плани за нею не встигали, пізно надходили команди. Треба було діяти на випередження, а не чекати, що ось щось трапиться і лише після цього на нього реагувати.

Як наслідок, всі операції коштували значними втратами. Наш батальйон за оці п'ять днів фактично перестав існувати, тим більше, що комбат потрапив у полон (Мова йде про Олега Кузьміних, командира 90-го окремого батальйону 81-й бригади, який потрапив у полон 20 січня, коли разом зі своїми бійцям йшов на допомогу оборонцям терміналу. Пізніше сепаратисти показували його у своїх відеосюжетах. 22 травня його звільнили з полону. - Ред.).

Уже пізніше заступник комбата з іншими офіцерами змогли всіх зібрати, трохи відійти й організувати оборону до того часу, поки не прийшла заміна. І не пустити сепаратистів далі.

ВВС Україна: Але чи потрібно було ціною таких жертв, коли люди вмирали від холоду, а пораненим на воду розтоплювали лід, утримувати саме новий термінал? Адже потім доводилося чути твердження, що він не мав такого вже стратегічного значення, і сили АТО до цього часу залишаються на своїх позиціях біля Донецького аеропорту.

Руслан Боровик: Дійсно, розповідали хлопці, що і сніг збирали, і лід довбали. А влітку і восени зливали іржаву воду з радіаторів підбитої техніки і намагалися її якось фільтрувати, бо не завжди вдавалося підвезти...

Але я - не стратег, не можу всього знати. Однак коли ми були там, ми контролювали частину Київського району Донецька.

Можливо, ніхто не думав, що все обернеться таким жертвами. А, як виявилося, ми відійшли і далі успішно тримаємо оборону в окопах.

"Щоб дітям можна було щось показати"

ВВС Україна: І як у вас за таких умов з'явились думки про фотографування?

Руслан Боровик: Від початку ніяких планів щось фотографувати і видавати про війну не було. Мій жанр - радше пейзажі, макрозйомка. Репортажі почав знімати з Майдану.

Копирайт изображения Ruslan Borovyk
Image caption Руслан Боровик в ДАП

Коли пішов служити, то наважився взяти з собою "дзеркалку". Хотілося, щоб не лише у пам'яті залишилися ці події, адже нюанси забуваються, а й щоб дітям можна було щось показати. Щоб для історії залишилося...

ВВС Україна: Чи є якийсь найбільш значимий кадр для вас з тих подій?

Руслан Боровик: Всі цінні для мене, але найбільше - зображення тих людей, яких зараз вже немає. Хлопців, з якими я воював, яких я відзняв, коли вони були живі-здорові, але після отих січневих подій, коли потрапив у госпіталь, багатьох живими вже і не бачив. На всіх похоронах, де я був, їх ховали у закритих гробах. Та навіть наш пес Тайсон, німецька вівчарка - і його застрелили, немає вже.

Копирайт изображения Ruslan Borovyk
Image caption У Пісках перед виїздом в аеропорт. Двоє з зображених на фото бійців пізніше загинуть

ВВС Україна: Як вдавалося знімати в аеропорту?

Руслан Боровик: Різні моменти були. Знімав якось з-за танку - "64-ки", в якому наш екіпаж загинув, біля дальніх рукавів. Тоді сапер мав поставити розтяжку, бо до цього танку іноді пробиралися сепаратисти й звідти могли обстрілювати наш пост. Під прикриттям кулеметника ми вийшли на відкриту місцевість, добігли до танку. І поки сапер розкручував дроти, я дістав фотоапарат, зробив кілька кадрів. І тільки до рукавів добігли, як почався вогонь. Я почав прикривати сапера, і з нашого посту кулеметник почав працювати. А ще кілька секунд - і сапер міг би не повернутися.

Копирайт изображения Ruslan Borovyk
Image caption Встановлення розтяжки

Є фото розбитої башти на тлі обгорілого танка. У мене об'єктив не настільки сильний, щоб здалеку знімати. Тому доводилося трохи висовуватися, а з того боку постійно били снайпери. Я намагався підбирати момент - вони зазвичай відкривали шквальний вогонь, а потім зупинялись, щоб боєкомплект поповнити. І тоді я відчував, що можна висунутись туди, просунути об'єктив, зробити один кадр і одразу падати на підлогу. Ще раз у той отвір вилазити було небезпечно - якщо снайпер одразу по тобі не вистрелив, то міг тримати на прицілі це місце.

Копирайт изображения Ruslan Borovyk
Image caption Башта аеропорту за кілька тижнів до того, як її остаточно зруйнували ворожі танки

Ще є кадр, як ми на другому поверсі з напарником "Рексом" з гранатомету розстрілювали церков і монастир, де були снайперські позиції сепаратистів. Я взагалі людина релігійна, ніколи не думав, що мені доведеться по церкві стріляти. Але життя так склалося, що довелося. І от ми відстрілялися, і у відповідь почали снайпери бити з великого калібру - 12,7. Стіну біля того вікна і навіть мішки навиліт пробивали. Тож ми лягали по куткам, перечікували, а потім знову стріляли. Тоді дивлюся - починається захід сонця над частиною району міста. Зняв його через арматуру. І одразу відчув, як кулі почали об стіну вдарятися. Я впав, подивився - ніби більш-менш фото вийшло - і поповз далі.

Копирайт изображения Ruslan Borovyk
Image caption Захід сонця над ДАП

ВВС Україна: Тобто дуже небезпечні кадри виходили?

Руслан Боровик: Коли об'єктив висовуєш, особливо під час заходу сонця, він дуже блікує, і тебе одразу помічають. Тому все швидко доводилося робити й змінювати позицію.

А були і моменти безпосередньо під час бою. Є кадр евакуації поранених. Під'їхав БТР. Я зайняв передню позицію, відстрілявся, і на моє місце прийшов інший стрілець. Я перезарядився і дивлюся - хлопці з ношами чекають. Я хотів кілька кадрів зробити, але зняв лише один - старший офіцер з 79-ї бригади як побачив, почав мене копняками ганяти. Каже: давай, розвантажуй БТР. Тож висадку-посадку сфотографувати не вийшло.

Копирайт изображения Ruslan Borovyk
Image caption Бійці з пораненим чекають на евакуацію

Якось хотіли мені й розбити камеру. Але я говорив: я свої завдання виконую, а знімаю, тільки коли є можливість. Потім стало простіше, хлопці звикли. Зрозуміли: війна закінчиться, а пам'ять залишиться.

Хоча я гранатометник, тож не дуже зручно було з камерою, автоматом, гранатометом і запасом пострілів. Однак фотоапарат скрізь з собою тягав. Єдине - думав, якщо поранять і не зможу відійти, то флешку у сніг викину. Але, слава богу, збереглося майже все.

Фотоапарат-ветеран

ВВС Україна: Фотоапарат пережив ті події?

Руслан Боровик: Він ветеран вже. Постраждав ще під час Майдану від світло-шумової гранати - кілька шурупів попало в нього і мені в руку. А в аеропорту йому об'єктив посікло камінням від пострілів.

Image caption Фотоапарат також постраждав під час боїв - електроніка майже не працює. Ремонт, каже Руслан Боровик, поки не по кишені

Зараз вже відмовляє електроніка, екран гасне, хоча затвор працює.

ВВС Україна: Новий купувати плануєте?

Руслан Боровик: Та хотілося б, але мені це зараз проблематично. Зараз хоча б цей відремонтувати, щоб кнопки всі функціонували. І об'єктив хочеться новий. Однак все це лише у мріях поки, бо дуже дорого.

Копирайт изображения nt.org.ua
Image caption Кошти від книги спрямовують на потреби бійців батальйону

ВВС Україна: Як з'явилася ідея книги "ДАП"?

Руслан Боровик: Ще коли у госпіталі лежав, познайомили з волонтером-фотографом Романом Ніколаєвим, який до цього вже робив проект "Кіборги". Він подивився і запропонував зробити книгу-альбом, а кошти від неї спрямувати на потреби батальйону.

У кінці серпня вона вийшла. Зараз вирішили кошти, скільки вже вийде, спрямувати на потреби хлопців-атошників та їхніх дітей, які мають тяжкі захворювання.

ВВС Україна: У вас у самого з пораненнями яка ситуація?

Руслан Боровик: Звичайно, хочеться долікуватися. Є проблеми і з ногою, і через контузію. Повністю слух навряд чи повернеться. Ось я з вами говорю, а воно там десь шумить зліва в голові. А іноді через це спати неможливо.

Але є хлопці і з каліцтвами. Тому будемо радитися і пробувати допомагати тим, кому це найбільше потрібно.

З Русланом Боровиком спілкувався В'ячеслав Шрамович.

Новини на цю ж тему