Оксана Лущевська: "Дорослі не такі вже й далекі від дітей"

Оксана Лущевська Копирайт изображения Oksana Lushchevska

Дитяча письменниця Оксана Лущевська живе та працює в США, але герої її нової збірки оповідань мешкають в українських містах та містечках.

Вони вперше закохуються, по-справжньому дружать, переживають розчарування, намагаються порозумітися із батьками, мріють та невпинно шукають власне "я".

В інтерв'ю ВВС Україна Оксана Лущевська говорить про відмінність між дітьми в Україні та закордоном, про "дитячість" у дорослому віці та важливість завжди залишатися собою.

Найперше письменниця розповіла, про кого і для кого писалася збірка "Мені не потрапити до "Книги рекордів Гіннеса".

Оксана Лущевська: Це збірка реалістичних оповідань для дітей і про дітей. Про зовнішні обставини і внутрішні емоції. Персонажі цієї збірки – 9-12-річні діти. Та я думаю, що дорослі своїм внутрішнім світом не такі вже й далекі від дітей.

Як казав американський письменник Моріс Сендак, у дитинстві він боявся тих самих речей, яких боявся і дорослим. Він казав це в його 80 з гаком років.

У цій збірці – моя спроба пошуку й фіксування голосу дитини задля того, щоб передати певні життєві ситуації чи переживання, які трапляються з нами в буднях. У них – мало вигадки, усі вони здебільшого писані з досвіду.

ВВС Україна: Як Ви думаєте, у чому все ж полягає головна відмінність між дітьми і дорослими, і як дорослим зрозуміти внутрішній світ дитини?

Оксана Лущевська: Знову повернуся до цитування Моріса Сендака. Думаю, що дорослі часом не так уже й далеко від 9-10-11-12-річних, якщо говорити про внутрішній інсайт. Ми часто не знаємо, як прийняти рішення. Заплутуємося. Боїмося. Вагаємося. Шкодуємо. Шукаємо підтримки та розуміння. Радіємо досягненням. Засмучуємося не досягнутому. Не віримо собі і не віримо іншим. Чи віримо собі і віримо іншим. Знаходимо друзів. Втрачаємо друзів. Закохуємося… Стрибаємо (стрибаємо? чи кричимо "єс"!) від радості. Закриваємося від "світу" чи від себе.

Та ми, дорослі, маємо багатий досвід. Це нас часом рятує. Досвід – це як теорія в наукових дослідженнях. Ми дивимося на те, що відбувається, через спеціальну "теоретичну" лінзу досвіду. Але коли досвіду немає, то шукаємо подібних досвідів у, скажімо, майстер-наративах, за науковцем Мішелем Фуко, тобто нам потрібні моделі щодо життєвих ситуацій і обставин. Вірю, що тяжко вивести чисту есенцію свого я, бо ж ідентифікація – це позиціонування, але все ж десь глибоко наші емоційні пласти часто лишаються "дитячими" або, точніше, загальнолюдськими, незалежно від вікових меж.

ВВС Україна: Хто Ваш читач? Яким Ви його уявляєте: вік, вподобання, ставлення до життя?

Оксана Лущевська: Я вже шостий рік працюю на академічному рівні з концептами "уявного читача" і "реального читача", і, вважаю, що це досить складне запитання і потребує розлогості. Навряд чи автор може передбачити чи/та уявити свого читача. Рецепція – дуже багатогранна. Та все ж автор дитячої літератури може, і навіть, згідно з дослідженнями, мусить продумати певні дієві компоненти, зокрема когнітивний, фізичний, мовленнєвий, емоційний розвиток читача.

Теоретично збірка може читатися 9-12-річними дітьми, незалежно від класу, гендеру, інших обставин. Тобто, я би в жодному разі не наголошувала на певних уподобаннях чи певному ставленні до життя.

ВВС Україна: Ви живете і працюєте у США, але пишете про дітлахів, які живуть в Україні. У чому, на Вашу думку, полягає відмінність між дітьми, які живуть закордоном, та українськими дітлахами?

Оксана Лущевська: Якщо вдаватися до узагальнень, то я не бачу великих відмінностей, наприклад, щодо спілкування, інтересів, захоплень, здатності до емпатії. Маємо зауважити, що і діти в Україні, і діти в США зростають у певних соціально-культурних колах.

Якщо йдеться про емоційні рівні, то в будь-яких колах брак турботи чи спілкування дуже помітний. Я відвідувала багато шкіл в Україні. Була в одній школі, де діти не відчувають потреби в будь-яких речах. Якщо, скажімо, в інших школах дітям було цікаво слухати про подорожі, то в цій - діти багато подорожують і бачили набагато більше за мене. Та цікаво, що їх зачепила тема розлучення батьків, коли ми розмовляли про мою повість "Інший дім". Коли заговорили про подібні досвіди, конфлікти і травми, діти почали спілкуватися інакше: уважно, з емпатією до героїв тексту.

Якщо ж повертатися до різниці, то тут би я скерувала розмову в русло дитячої літератури. Саме тут різниця є. І її хочеться зазначити. Діти в США мають набагато більше книжкового вибору. Це не лише питання кількості книжок. Але їхньої якості. І тут найголовніше те, що дитяча література вивчається в школах. У США використовують літературно-базовані програми. Тобто діти читають те, що, згідно з теорією і практикою, може бути цікаве їм за віком. Вони мають чималі добірки книжок у класах, шкільних бібліотеках, а часто й удома.

ВВС Україна: Головні герої Вашої збірки оповідань "Мені не потрапити до "Книги рекордів Гіннеса" - діти та підлітки. Вони лише починають пізнавати світ і цей процес дорослішання не завжди буває легким. Як Ви думаєте, що чекає на Ваших героїв у дорослому житті? Якими батьками та дорослими будуть вони самі?

Оксана Лущевська: Хотілося б вірити, що чуйними й спостережливими до мікро- і макрокосмосів.

ВВС Україна: Чи обов’язково дитині (та й людині взагалі) потрапляти до "Книги рекордів", щоб заслужити любов батьків та оточення?

Оксана Лущевська: Навіть не знаю, чому у Вас виникло саме таке запитання. Бачте, у назві "Мені не потрапити до "Книги рекордів Гіннеса" частка "не" якраз є позитивним складовим. Адже однойменне оповідання "Мені не потрапити…" саме про те, що нікуди не треба потрапляти, що ніяких досягнень не потрібно для любові.

Але коли ми в складних ситуаціях, ми переживаємо: наприклад, чи буде мене любити людина, яка поряд, якщо в мене є ось ця проблема? Чи буде любити, якщо я – ну який приклад? – наберу вагу. Це й більше ми переживаємо і в дорослому віці.

За сюжетом оповідання Іра, головний персонаж, хворіє. Їй доводиться проходити багато лікарняних тестів і приймати велику кількість ліків. Дівчина хвилюється, що вона "не така". Їй хочеться, щоб її мама помітила в ній щось особливе, але досі, як здається їй самій, вона лише розчаровує маму.

Ірин друг Шурик розповідає їй, як різні люди потрапляли в "Книгу рекордів Гіннеса". Він читав, що один чоловік потрапив, бо хворів. От Іра й хвилюється, аби їй не потрапити теж із рекордом прийняття пігулок. Іра хвилюється, що її мамі з нею дуже тяжко. Але водночас тяжко їй самій.

Пройшовши певні складнощі, Іра пізнає, що для любові й порозуміння не треба робити щось екстраординарне. Достатньо просто бути собою. А тому її міркування щодо того, що їй не потрапити до "Книги рекордів Гіннеса" – це позитив і розуміння.

ВВС Україна: В оповіданні "Мені не потрапити до "Книги рекордів Гіннеса" батьки постійно порівнюють дівчинку із померлою дочкою своїх друзів, ставлять її у приклад. Як Ви думаєте, наскільки важливо (і чи важливо?) задавати дітям певні критерії чи ставити приклади для наслідування?

Оксана Лущевська: Ні, не постійно. Я вважаю, що створювати приклади для наслідування не потрібно і навіть зле. Треба акцентувати індивідуальність і неповторність дитини.

Копирайт изображения Oksana Lushchevska

На жаль, сьогодні батьки досі ставлять когось за приклад. Часом такі приклади стають стимулами, але більше мають руйнівний ефект. Дитина починає себе порівнювати, і не маючи ще здатності логічно обміркувати те чи те порівняння, дитина зростає із заниженою самооцінкою.

ВВС Україна: Ви самі яку останню книжку прочитали? Чи, може, яка з останніх прочитаних книжок вразила Вас найбільше?

Оксана Лущевська: З того, що привезла з України: повісті Ірени Доускової "Гордий Будьщо" і Мелінди Надь Абоньї "Голуби злітають". Сподобалися обидві. Це приклади тієї реалістичної прози, якої нам в Україні бракує в літературі загалом. Не важливо, в дорослій чи дитячій.

А якщо з перекладеного і доступного в США дитліту – "Коли я найщасливіша", це третя книжка із серії шведських письменниці Рози Лаґеркрантц (Rose Lagercrantz) та ілюстраторки Еви Ерікссон (Eva Eriksson). Про життя першокласниці Дені, дівчинки, яка щойно пережила втрату матері. Перші дві були "Моє щасливе життя" і "Моє серце сміється". Дуже хочу, щоб ця серія вийшла друком в Україні.

З Оксаною Лущевською письмово спілкувалася Анастасія Грібанова.

Новини на цю ж тему