Кат без заборола

Євгенія Кононенко. Останнє бажання

Євгенія Кононенко. Останнє бажання. – Львів: Видавництво Аннети Антоненко, 2015.

"Останнє бажання" Євгенії Кононенко корисно читати сьогодні, у розпал дискусій про те, як саме українцям варто ставитися до спадку комуністичної епохи. Бодай для того, аби зрозуміти: простої відповіді на це питання не існує, а перейменування вулиць, хоч і зможе потішити наше око, та все ж не перекреслить сторінки в історії нашої держави, коли карколомних деформацій зазнавала сама свідомість людини.

Основою роману є рукопис, який один із героїв за загадкових обставин отримує на міжнародній конференції у Варшаві. Автор рукопису – батько цього героя Іван Івак, котрий прагне полегшити душу перед смертю і нарешті відверто розповісти про перипетії свого життєвого шляху. Розповідати є про що: у молодому віці, одразу після Другої світової, Івака завербувало КДБ, і зробило не будь-ким, а справжнісіньким катом. Хоча, за власним зізнанням героя, він ніколи нікого не катував, а просто добивав тих, хто після тривалого перебування в застінках спецслужб втратив будь-яку волю до життя.

Водночас кат Євгенії Кононенко у побуті – людина цілком симпатична, любить дружину і двох дітей, хоч і не здогадується про існування у його сім'ї проблем – лише перед смертю дружина Люба наважиться про них розповісти.

На певному етапі кат Івак ще й знаходить власне покликання: навчається (не без допомоги літературної студії) складати слова в речення. Публікує оповідання і повісті – і відтак стає ще й відомим у країні рад письменником, щоправда, представником панівного на той час у літературі соцреалізму, однак із своєрідною "дулею в кишені". Адже йому не раз спадає на думку, що саме "мандрівні кліше" соцреалізму "можуть бути творчим методом, який дозволить сказати більше, ніж дозволяється".

Утім, все це не рятує Івака від зневажливого ставлення рідного сина (адже той обізнаний з особливостями колишньої професії батька), нападів хронічної пневмонії, а головне – моральних терзань, які з віком дедалі посилюються.

Тема розплати за гріховне минуле, яке, однак, видається героєві таким, що не мало альтернативи, звучить у романі приглушено і не має на меті продемонструвати читачеві роботу простої схеми "поганий вчинок – розплата". Скоріше авторка прагне показати: чесний діалог із собою, намагання з'ясувати причини вчинків та явищ, вибудувати із них систему – завдання кожної людини, яка прагне примиритися з власним "Я" без виправдання своєї негідності.

У принципі, це не залежить від історичного часу. Але інколи доводиться – як-от довелося героєві "Останнього бажання" – жити в період, коли деформація суспільної свідомості є надто інтенсивною і не може не зачепити доль усіх причетних до цього періоду.

Християнство вчить, що покаяння – шлях до прощення і подальшого спасіння; утім, життєві реалії не лише Радянського Союзу, а й будь-якої епохи підказують, що деяких вчинків пробачити не можна, а деякі наслідки – виправити неможливо.

Оповідаючи про життєві перипетії Івака у досить реалістичній манері, авторка водночас вдається до умовності, представляючи читачеві "мокру роботу" ката: він чомусь вішає людей, а зовсім не розстрілює, як можна було б подумати, знаючи реалії того часу. І якраз ця умовність дозволяє давати сюжетові як знайденого рукопису, так і самого роману подвійне трактування.

З одного боку, будь-як інтерпретація історії є фікцією, наративом, пригадуванням, яке ніколи повною мірою не узгоджується з "історичною правдою".

З іншого боку, саме цей наратив так чи інакше і стає тим, що видають за історичну правду. Чи справді Іван Івак вішав людей у підвалі, а чи він просто, як вважає дочка Ірина, працював із паперами в іншому приміщенні КДБ, а історію про ката вигадав для гостроти сюжету?

Вирішального значення це для сумління самого Івака, як і для читача, не має. Адже почуття провини у членів суспільства виникає і розвивається незалежно від того, наскільки прямо вони причетні до злочинів своєї епохи.

Оповідь ката Івака подано на тлі життєвих перипетій його дітей та онуків, які так чи інакше відпрацьовують певні "кармічні" моменти своєї сімейної історії.

Подібний прийом – утім, зі значними стилістичними та філософськими відмінностями – використовує Оксана Забужко в "Музеї покинутих секретів". Цікаво, що епізодично "покинутий секрет" виникає і в "Останньому бажанні": тут старий єврей не може залишити батьківщину, не знайшовши скарбу, заритого ним у землю невдовзі після того, як він уцілів після трагедії в Бабиному Яру.

І якщо у Забужко залишені під землею дівчачі "секрети" є символом потенційної множинності їхнього тлумачення, то у випадку Кононенко заритий "скарб" виявляється непосильним душевним тягарем, який унеможливлює будь-які зміни, страшним "ніщо", яке диктує власні правила існування хазяїнові цього скарбу.

То що ж робити з минулим, якщо воно зовсім не безпроблемне?

Відповідь авторки "Останнього бажання" поєднує елементи оптимістичного і песимістичного погляду на це.

З одного боку, минуле можна проговорити, щось прикрасивши або, навпаки, згустивши фарби. З іншого боку, слід пам’ятати, що така психотерапія дає лише тимчасовий ефект і нікого не зцілює уповні.

Новини на цю ж тему