Хто і навіщо вчить українську в Москві

Українська мова в Москві

"Гітара, сольфеджіо, балалайка і українська мова" - так звучить перелік дисциплін, репетитором з яких є Юрій Миколайович.

Його оголошення – це одна з десятків, якщо не сотень, анкет від приватних викладачів української, які можна знайти на профільних московських порталах.

Ця об’ява радше нетипова: більша частина таких пропозицій – від молодих жінок, судячи з усього, недавніх випускниць українських університетів. Разом з українською вони найчастіше дають приватні уроки з інших іноземних мов – зазвичай англійської – або ж готують дитину до вступу в школу чи допомагають засвоїти загальну програми молодших класів.

Прагнучи з’ясувати, хто, де, як і, головне, навіщо вивчає українську мову в Москві, я написав приблизно десяткові репетиторів з кількох сайтів, однак жодної відповіді не отримав.

Утім, до кількох інших місць у російській столиці, де, незважаючи ні на що, звучить українська, я потрапив.

Вісім тисяч

Над входом до будівлі на самому початку Старого Арбату майорить синьо-жовтий прапор – тут розташований Національний культурний центр України в Москві. Дзвоню в двері, охоронець на прохідній у темному холі пропускає далі, перед тим пильно роздивившись.

Тут двічі на тиждень по вечорах відбуваються платні курси української. Коштують вісім тисяч рублів (приблизно 2600 грн) за семестр. Навчання триває два роки.

"Це дуже дешево. У мене є колеги, які викладають хорватську, чеську чи болгарську на приватних курсах, то у них платять набагато більше", – розповідає мені Маргарита Хазанова, яка викладає тут уже восьмий рік.

"До того ж не всі вчаться до кінця. Для людей, як правило, це просто хобі, а займатися одним і тим самим хобі цілих два роки для декого важко", – продовжує вона.

Приміром, одна з її учениць регулярно їздила на карпатські курорти, і не розуміла тамтешньої мови. Походила рік на курси: цього, очевидно, вистачило для того, щоб почуватися там вільніше.

Маргарита характерно розтягує голосні, і, коли я питаю з якого регіону України вона походить, несподівано відповідає: "Я не українка, я москвичка, тутешня".

Я не приховую здивування. Вона, здається, дуже втішена.

"На українську мову в університеті я пішла не за покликом душі. Нас розподіляли фактично автоматичним способом, але потім вона мені страшенно сподобалася", – продовжує вона.

Маргарита каже: хороших підручників для того, аби навчати української російськомовних – причому не студентів-філологів, а просто охочих опанувати нову мову, – немає. Отож вона розробила власний навчальний матеріал, орієнтуючись на те, як виглядають подібні підручники інших слов’янських мов.

"Наймолодша моя учениця була школяркою, їй було років 15-16. А бувають і люди геть похилого віку. Жодної людини, яка б була безпосереднім вихідцем з України у моїх двох групах немає. А навіщо їм українська – спитайте самі", – каже викладачка.

"Доглядати хворого"

Ми з Маргаритою заходимо в її аудиторію. Тут тихо: шестеро учнів – двоє хлопців студентського віку та четверо старших жінок – пишуть контрольну.

Сідаю в куточок на гальорці і розглядаюсь.

Image caption У культурному центрі на Арбаті українську вивчають на дворічних курсах

Шкільна дошка на стіні невеличкої кімнати списана українськими словами. На стінах розвішені карта України, дитячі малюнки, портрети Тараса Шевченка, Івана Котляревського й Богдана Хмельницького та два зображення космонавта Павла Поповича, патрона московського культурного центру.

"А "выхаживать больного" - це "доглядати хворого"?" - питає хтось з учнів. Маргарита киває головою.

"А как будет "24-летний"? Мы, кажется, этого не проходили", - отримує вона наступне питання. Пояснює.

Маргарита пояснила мені, що дозволяє на своїх заняттях користуватися будь-якими словниками і посібниками, а за домашні завдання не ставить оцінок: все тут робиться для учнів, а не для вчителя.

З тими, хто закінчує писати контрольну, по черзі виходжу з аудиторії і розмовляю у напівтемному холі поруч з аудиторією. Ми зі співрозмовниками практично не бачимо облич одне одного, тому часом ці розмові схожі на сповіді.

Мавки, чугайстри, гуцули

"Мене звати Маша", - каже моя співрозмовниця. "Марійка", - за мить виправляється вона.

Практично одразу переходить на російську: так, мовляв, буде швидше.

"Мій улюблений вираз українською – "з глузду з’їхати". Я його так часто використовую, що всі мої друзі від цього посміхаються", – сміється вона.

Марійка – затята туристка, і її захоплення українською почалося з того, що вона зі своїми друзями за кримськими походами позаминулого року пішла в Карпати.

"Ми їздили на Закарпаття, і я абсолютно закохалася! Там вражаюча природа, провідник нам розповідав захопливі легенди – про мавок, про чугайстрів, про гуцулів. Це все мене так зачарувало, що я почала ходити туди постійно", – моя співрозмовниця розповідає про це з неприховуваним захватом.

А ще їй дуже подобається "Океан Ельзи". Після того, як в Росії припинилися їхні концерти, Марійка протягом року поїхала на п’ять їхніх концертів – в Україну, Білорусь і навіть у Німеччину.

"Якось дорогою з Верховини заїхала я до готелю в Івано-Франківську. На рецепції розмовляю, звичайно, українською. Розповідаю дівчині про місця, в яких ми були, про садибу, в якій жили, про Черемош. Намагаюсь уникати складних виразів, звичайно. Аж просить вона у мене паспорт скопіювати. І як побачила, що я росіянка, – у неї очі отакі стали. Каже: ви розмовляєте українською краще за багатьох киян, які сюди приїздять. Кращого компліменту мені ніхто не робив", – згадує вона.

Важча за грецьку

"Мені складно пояснити, навіщо я вивчаю українську. Взагалі-то у мене на Донеччині живуть родичі, але жодних українських коренів у мене немає, вони всі – приазовські греки. Але мова мені подобається сама по собі. Вона звучить красиво, співуче", - каже Олександр, студент-політолог.

Паралельно він вивчає англійську, французьку і грецьку.

"Грецька мені дається простіше. Вона, звичайно, зовсім не схожа на російську, але саме тому її більше вчиш. А з українською – більше самовпевненості, і тому саме на українській робиш більше дурних помилок", - сміється він.

Ніхто з рідних Олександра не знає про його захоплення українською: "У мене дуже різкі розбіжності щодо української тематики з батьками, тому я цю тему не піднімаю. Закінчу дворічне навчання – скажу по факту".

Копирайт изображения ukrcentr.ru

Всі мої співрозмовники з культурного центру кажуть: політичні теми на заняттях не зачіпають.

"Люди різні бувають. Та й тут граматика – не до політики", - каже ще одна учениця, Анна – жінка середнього віку, яка отримала інженерну освіту ще за Союзу, а зараз займається технічним перекладом з англійської та німецької.

"Мої батьки – українці, але я все життя живу в Москві. Вдома ми українською не розмовляли, бо батьки казали, що я в такому разі не знатиму ані української, ані російської. Співали, не більше. Але мені завжди хотілося розмовляти. От тільки зараз почала", - розповідає вона.

Її улюблене слово українською – "свідомість", і вона не може пояснити, чим воно так впало їй в душу.

Анна говорить з помітним акцентом. Дуже хвилюється, подовгу підбирає закінчення до іменників, але до кінця нашої розмови не переходить на російську.

Утім, стверджувати, що політика геть обходить стороною курси української на Арбаті, не випадає. Особливо після одного випадку.

"Зайшов до класу, прямо на урок, чолов’яга і почав вимагати зустрічі з Ярошем. Зрозуміло, що міський божевільний, але охоронець його ледве вивів. Після цього вхід сюди зробили по дзвіночку. Раніше було просто: відкрив двері – зайшов", - розповіли мені на курсах.

Гарбуз, шинка, парубок

Вивчають українську і в кількох московських університетах.

До Центру україністики Московського державного лінгвістичного університету мені не вдалося додзвонитися протягом двох днів.

Зателефонував я і на кафедру мов країн Центральної і Південно-Східної Європи Московського державного інституту міжнародних відносин (МГИМО). Проте мене туди не пустили, коли дізналися про моє українське громадянство.

Копирайт изображения Varvara Povarova
Image caption Варвара Поварова викладає українську в "Школі юного філолога" при університеті імені Ломоносова

А от в університеті імені Ломоносова студентів з основною спеціальністю "Українська мова" нині немає. Такі групи тут формуються кожні п’ять років. Черговий набір мали провести минулоріч, але "так склалося", що його не відбулося. Зате українська, розповіли мені на кафедрі слов’янських мов, є досить популярною у " Школі юного філолога" – проекті філфаку, розрахованому, перш за все, на старшокласників, зацікавлених мовами.

І ось я зустрічаюся з викладачкою цієї школи – третьокурсницею МДУ Варварою Поваровою. Вона одразу переходить на чисту українську, багато усміхається і щиро шкодує, що от уже два роки не була в Україні.

"У школі я вчила англійську, і вона мені дуже не подобалася. І раптом в 13 років я знайшла вдома старий словничок, ще радянських часів, розгорнула його, побачила ці дивовижні слова – "гарбуз", "шинка", "парубок", – і просто почала їх виписувати, так мені сподобалося!" - розповідає вона про початок свого зацікавлення українською.

Варвара походить з родини диякона православної церкви, її батьки живуть у Підмосков’ї, жодних родичів в Україні у неї немає. Зрештою, мову вона вивчила через інтернет і в недільній школі при Українському культурному центрі. А коли надійшла пора вступати до вишу, і виявилося, що україністів на університету імені Ломоносова того року не набирали, і вона пішла на болгарську філологію.

"Зараз ще додали другу мову, польську. Вона мені дуже подобається, бо я її, знаючи українську, розумію", - посміхається вона.

У захваті від "горнятка"

"Вони ходять до мене з любові", - відповідає Варвара на питання про причини, з яких понад десяток московських старшокласників та студентів щотижня відвідують її заняття.

Один з її учнів – 25-річний Ілля. Він народився у Львові, але у віці п’яти років виїхав з матір’ю до Москви. Відтоді контактів з українською у нього практично не було.

"А зо два роки тому я почитав Гоголя і зрозумів, що мені хочеться знати більше про справжню, живу українську культуру – і час взятися за вивчення мови", - розповідає він.

Почавши вивчати українську, розповів про це матері.

"Я дуже здивувався, дізнавшись, що вона цілком вільно може цією мовою розмовляти – просто ніколи цього не робила. Нам знайшлося, про що поговорити", - каже він.

Питаю у Іллі про його улюблене слово українською.

"Горнятко, - без вагань відповідає він. – Я від нього просто в захваті".

"Соромно не знати"

Із 1 лютого вивчати українську можна буде ще в одному місці.

" Школа мов сусідів" - некомерційний проект, у рамках якого охочі зможуть безкоштовно протягом чотирьох місяців вивчати одну з мов СНД. Відберуть до кожної з десяти мовних груп по дванадцять людей, які надішлють найпереконливіші мотиваційні листи, в яких пояснять, навіщо їм вивчати ту чи іншу мову.

Залишити свої листи потенційні учасники курсів можуть до 25 січня, однак уже таких заявок надійшло понад 500, розповідає мені кураторка проекту Вероніка Сергеєва.

"Українська зараз – на другому місці після вірменської", - каже вона.

Копирайт изображения Veronika Sergeeva
Image caption Вероніка Сергеєва каже, що українська мова у її проекті - друга за популярністю після вірменської

Інтерес до проекту, в тому числі з-поза меж Москви, настільки великий, що організатори навіть планують запустити краудфандингову платформу для збору коштів на відеозапис уроків та створення спеціального сайту з навчальними матеріалами.

За словами Вероніки, щонайменше половина охочих пояснюють своє бажання вивчати українську тим, що звідти походять їхні предки.

"Ще одна категорія – вчителі. Вони пишуть: ми працюємо в такій-то школі, і там протягом останнього року-півтора стало багато українських дітей. Вчителі хочуть зробити їм якийсь крок назустріч, допомогти асимілюватися", - розповідає вона.

Вероніка вислала мені кілька листів, автори яких дали згоду на їхнє використання організаторами "Школи мов сусідів".

"Я українка, яка все життя живе в Росії. Батьки приїхали до Сибіру за розподілом після медінституту на початку 80-х. У сім’ї всі знають українську… Щороку їжджу до України, і через нинішню політичну ситуацію незнання української зараз відчувається особливо гостро. Соромно не знати другу рідну мову", - пише одна з апліканток.

"Можу слухати українські народні пісні багато годин поспіль, часто готую щось з української кухні – у мене міцне українське коріння. Крім того, мені як журналістові знання української можуть виявитися корисними для розуміння того, що відбувається, через аналіз матеріалів українських ЗМІ", - йдеться у іншому листі.

"Планую серйозно займатися порівняльною граматикою слов’янських мов", - пише інший претендент.

Наприкінці списку – найкоротший лист з висланих мені Веронікою. У ньому всього п’ять слів: "Хочу уехать в Одессу навсегда".

Новини на цю ж тему