Дівиця проти Партизанів, або Драма про сільську декомунізацію

Ваш пристрій не підтримує відтворення мультимедійних файлів

Найсмішніше в селі Володькова Дівиця – це те, що назва "Володькова Дівиця" тут нікому не видається смішною.

Всі – від бабусі, яка продає молоко на центральній площі, до підпитого парубка, якого ведуть додому двоє замурзаних дошкільнят, - розкажуть легенду про те, що колись давно тут був шинок цигана Володьки. Заправляла в ньому настільки гарна дівчина, що подорожні Чумацьким шляхом так і казали: "Зупинимось у Володькової дівиці".

Але одна річ легенди, а інша – реальність. Після того, як Верховна Рада вирішила перейменувати у Володькову Дівицю село Червоні Партизани на Чернігівщині, місцевим жителям стало не до сміху. Дебати з цього приводу тут, може, навіть гарячіші, ніж у Дніпропетровську, перейменованому на Дніпро, чи Комсомольську, який невдовзі стане Горішніми Плавнями.

Спочатку асфальт

"Ми не знаємо того Володьки і тої дівиці! А партизани - це наші діди й прадіди. А те, що червоні – то як був комунізм, всі були рівні, всі браталися, і все було добре. Що нам, погано жилося? Порядок був, дисципліна і закон. А зараз що? Нема до кого звернутися, нема куди пожалітись", - баба Ліда у розпачі махає рукою, сідає на свій велосипед і їде з центральної площі.

Якби у селі провели референдум, назву "Володькова Дівиця" навряд чи підтримала більшість його учасників – з цим погоджуються навіть найпалкіші прихильники перейменування.

Image caption У селі часто можна почути: спочатку підлатайте дорогу, а тоді перейменовуйте

Чимало селян працюють у Києві, доїжджають туди на електричці й нарікають: дорога до залізничної станції така роздовбана, що навіть на велосипеді важко доїхати. Краще б влада асфальт підлатала, а тоді б бралася за "перейменацію".

"Полегшає у нас життя від того, що назву села поміняємо? Зарплати виростуть? Пенсії? Це ж зовсім нічого не дасть Це показує одне: у верхах у нас сидять нероби! І перейменовують село від нічого робити!" - майже кричить інша мешканка села, Валентина.

У центрі села ніколи не було пам’ятника Леніну, однак досі стоять два монументи партизанам, уродженцям села. Біля школи – погруддя молодика з зіркою героя на грудях. Це - Микола Симоненко, керівник партизанського загону часів Другої світової.

А бородатий чоловік у папасі - Микола Кропив’янський, більшовик, який боровся проти гетьманату Скоропадського. Це на честь його партизанів у 1928 році, до десятиріччя встановлення радянської влади, село перейменували у Червонопартизанське.

Image caption До складу партизанських загонів входили чимало тутешніх мешканців

Якщо раптом цей монумент знесуть, то куди молодята покладатимуть квіти? – напівжартома питають люди, які проходять повз пам’ятник.

У селі досі живуть родичі Кропив’янського, а Симоненко до початку 80-х працював шкільним завгоспом. До партизанських загонів – і одного, і другого – мали стосунок діди й прадіди багатьох тутешніх родин. Тому, коли селяни показують на пам’ятники і говорять: "Це наша історія", то зовсім не перебільшують.

Ставок і Грузилівка

Володькова Дівиця чи то пак Червоні Партизани – село велике. За Союзу якийсь час тут жило понад 11 тисяч мешканців, зараз – більше чотирьох.

Місця тут просто казкові, у прямому сенсі. Недалеко звідси Соловей-Розбійник свиснув Іллі Муромцю так, що його кінь, перепудившись, виорав копитами цілий став. На його березі виникло село Ставок. До іншого села поруч, Коробчиного, приїздив у гості до товариша молодий Микола Гоголь, звідси й списав поміщицю Коробочку у своїх "Мертвих душах". А край села колись загрузла в трясовині карета Катерини ІІ, довелося навіть колеса знімати. Відтоді той куток так і називають: Грузилівка.

Image caption Частину атрибутів комунізму тут ліквідували ще у 1991-му

Юля – киянка, яка переїхала сюди два роки тому – з чоловіком, тутешнім уродженцем, і двома доньками-школярками. Досі говорить, на відміну від тутешніх, чистою російською. Каже, що про своє рішення жодного разу не пошкодувала.

"Часом навідуємось до Києва, то ще на під’їзді до міста бачимо хмару. Дихати нема чим. А тут – ви відчуваєте, як тут повітря пахне?" - посміхається вона.

Що думає про нову назву?

"А яка різниця? Ви у місцевих питайте. Мені тут і так подобається".

Козацькі Партизани

Недалеко від центру села – футбольне поле. Після рясного дощу вздовж його бровки з-під трави вигулькнули з десяток печериць. Акуратно, щоб не почавити гриби, йдемо по полю з Юрієм Гринем, капітаном місцевої команди, яка називається просто і непретензійно – "Манчестер".

Image caption "Грибне" футбольне поле у Володьковій Дівиці

"Розумієте, народ тут такий, що завжди партизанили. Коли до думки народу не прислухалися, чавили, гнобили, люди просто йшли в ліс і починали боротися. Проти панів, проти більшовиків, проти будь-кого. Партизани – це не конкретні партизани, якісь там комуністи чи ще хтось, це стиль життя", – розповідає він.

"От і зараз таке відчуття, що до людей не прислухались. Багато хто, може, й не проти змінити назву, але так, щоб залишити цю часточку – "Партизани". Хай не "Червоні", хай будуть "Нові Партизани", "Українські Партизани", "Козацькі Партизани" - у нас же тут козацька сотня стояла", - продовжує Юрій.

З шести команд - учасниць чемпіонату села, Гринь створив збірну і заявив її на відкриту першість Ніжинського району. Об’єднану команду назвав "Партизан" - щоб навіть після перейменування села його стара назва жила.

Герої чи ні?

"До партизан тут ставлення неоднозначне, але вголос вам про це мало хто скаже. Бояться образити тих, у кого дід партизанив. Як же, люди кров проливали", - каже сільський голова, колишній вчитель історії Микола Петренко.

"Тут така справа: йшла війна. Уявіть, людина зі зброєю заходить до вас у хату і говорить: дайте мені хліба і до хліба. І одні віддаватимуть з радістю, а інші, особливо, якщо це останнє?" - говорить він.

Image caption Комісія при сільраді запропонувала парламентові не перейменовувати Червоні Партизани. Депутати не прислухались

Сухі історичні зведення свідчать: у липні 1942 року партизан Микола Симоненко на території села вбив поліцая і його собаку. За це німці взяли 140 місцевих у заручники, перегнали їх до ніжинської тюрми і там розстріляли.

Симоненкові у 1944-му дали звання героя Радянського Союзу, але до кінця життя чимало селян ставилися до нього, м’яко кажучи, негативно.

"Мого діда тоді забрали і розстріляли. Як я після цього маю ставитися до Симоненка і до його партизанів? Але ж людям багато років говорили, що їхні діди герої, то зараз виходить, що не такі вони й герої чи як? З цим змиритися, звичайно, складно", - каже одна з мешканок села і просить не називати її імені.

"Цих сто сорок заручників вели на Ніжин повз ліс п’ятеро п’яних поліцаїв і один німець з собакою! А партизани в цей час у цьому лісі п’янствували. Могли вони їх врятувати? Могли?" – відрубує фрази Валерій Кириченко – один з тих, хто протестує проти назви "Червоні Партизани" відкрито.

Онук репресованого, він очолював створену при сільраді комісії з питань перейменування. Неохоче каже, що більшість комісії вирішила звернутися до парламенту з проханням не перейменовувати село. Обґрунтували:

Image caption Історична назва не оминула місцевого кафе

"Червоними Партизанами" село остаточно стало в 1945-му, а назви на честь героїв Другої світової під декомунізацію не підпадають.

Інститут національної пам’яті на цю пропозицію не пристав, і Кириченко цьому щиро радіє: "Володькова Дівиця - хороша назва, мелодійна. Ще в 1991-му треба було перейменувати: ніхто б і не писнув".

А в селі обурюються: сусідній Григоро-Іванівці, названій на честь Григорія Петровського, Рада за пропозицією Інституту повернув не історичну назву "Синяки", а погодився з пропозицією місцевих мешканців, які хотіли зватися "Ніжинське". Зрада, одним словом.

"Шкуру знімуть"

Прихильники нової назви обережно припускають: їхні опоненти переживають насправді не про пам’ять і історію, а про гроші.

Чимало місцевих впевнені, що одразу після того, як "Володькова Дівиця" остаточно переможе "Червоних Партизанів", всім негайно потрібно буде поміняти паспорти, документи на будинки й земельні ділянки – це, зрозуміло, коштуватиме великих грошей, яких у селян немає.

Image caption Старше покоління підтримує стару назву села

"По кишені вдарить всім людям чисто. Шкуру скоро знімуть. Уже такі ми недовольні на це правительство, що страшне", - в один голос говорять три бабці, які приїхали на центральну площу зі своєю городиною, молоком і сиром.

Коментарі Інституту національної пам’яті: мовляв, на гаманцях простих людей декомунізація абсолютно не відіб’ється – тутешніх не переконують.

"То якщо документи не треба буде міняти, нащо це все взагалі починати було? Ну, і як це, я живу на вулиці Береговій, а по документах на Комсомольській? Не може ж так бути!" - з недовірою говорить одна з бабусь.

З питанням про те, чи платитимуть за перейменування мешканці села, звертаємось до сільського голови Миколи Павленка.

"Знав би прикуп – жив би в Сочі", - сумно посміхається він.

"За законами і за навчаннями, які нам розповідають, нас переконують, що це буде безкоштовно. Але ми ж, наприклад, не знаємо, чи вимагатиме від людей газова служба чи електрики – а це ж приватні структури – переоформлення договорів чи довідок для отримання субсидій на нові адреси. Тому – не знаю. Осінь прийде – я скажу", - каже Микола Павленко.

Витрати сільського бюджету – на виготовлення нових в’їзних табличок, штампів і печаток, табличок з новими назвами вулиць – за його оцінками, складуть близько 10-15 тисяч гривень.

"Все буде нормально"

"Шкода, що перейменовують. Вся Україна знає, що таке село Червоні Партизани, а цю Володькову Дівицю ніхто не буде знати", - з ноткою образи в голосі каже Валентина, середнього віку блондинка на порозі сільського магазину.

Image caption Мешканці села переживають, що оплачувати "перейменацію" їм доведеться зі своєї кишені

Поспілкуватися з нами вийшли і продавці, і покупці. Всі кивають головами, погоджуючись з нею.

"А пройде п’ять-десять років, прийде інша влада, і захоче помінять, то знов міняти, так виходить?" – каже хтось з них.

"Отак, як з тими нашими партизанами, так буде і з бідними АТОшниками. Так само зараз їх називають героями, а пройде трохи часу – і забудуть", - говорить ще хтось.

"Я б вам сказав, що я про це все думаю, але боюсь, що після такого під люстрацію попаду", - під загальний сміх присутніх вигукує чолов’яга з чорним велосипедом.

Підходимо до чоловіка Валентини, яка захищає "Червоні Партизани" найактивніше. Микола Семенович – статечний дядечко, який продає біля сільмагу насіння і сільськогосподарський реманент.

Image caption У центрі села досі стоїть пам'ятник червоному партизанові Миколі Кропив'янському

Він довго і мальовничо розповідає легенду про заснування села. В його викладі в простій загалом історії з’являються драматичні подробиці: про те, як цигана Володьку через його дівицю вигнали з табору і як любили чумаки його шинок.

Микола Семенович абсолютно не поділяє радикалізму своєї дружини.

"Та мені все одно. Хоч так, хоч так. Аби людям по кишені не вдарило. Якщо за безплатно, то хай буде, як буде", - говорить він.

"За партизанами не сумуватимете?" - питаю.

"А яка різниця? Що ви Грицько, що я Іван – все одно. Ви свою роботу виконуєте, я свою. Все буде нормально", - говорить Микола Семенович і втомлено посміхається.

Новини на цю ж тему