Потойбічне життя непотрібного одягу

Фото 1

Якби хтось із британців, що віддають старий одяг на доброчинність чи переробку, дуже захотів знову зустрітися зі знайомими речами, він мав би шанс знайти їх тут, на складі в угорському місті Секешфегервар, пише Нік Торп.

Секешфегервар, що у перекладі означає "престольна біла фортеця", – це жваве місто з сотнею тисяч мешканців, засноване 972 року великим князем Гезою з династії Арпадів. Дослідники розходяться у думках, чому фортеця була білою – через сліпучу білизну місцевих гірських порід чи через звичай білити стіни вапном.

Великий князь, напевно, був би приголомшений, якби відвідав Секешфегервар сьогодні. Поблизу окружної дороги, вплетеної у магістраль М7, яка сполучає Будапешт з Адріатичним морем, розкинулись величезні складські приміщення. Щодня сюди надходить 100 тонн вжитого одягу, переважно з Великої Британії, у величезних білих тюках. Кожен тюк важить не менш ніж 300 кг і містить строкатий асортимент товару – жіночі блузи, чоловічі футболки, дитячі черевички, зимові пальта. Одним словом, увесь той непотріб, який британці визнали зайвим у своїх домівках і з найкращими міркуваннями віднесли у доброчинний магазин – або просто віддали збирачам, що обходять вулиці з коробками. Це – совість Заходу, дарунок від першого світу третьому, за коротким посередництвом другого.

Лише вершки з вершків – офісні сорочки, ошатні сукенки, піджаки виробництва відомих дизайнерів – лишаться в Угорщині. Цих речей зазвичай 5-10%. Речі не такої відмінної якості чи стану будуть відправлені у Західну Африку, Пакистан чи Індію.

Рештки – особливо теплий зимовий одяг, непотрібний у спекотних країнах – спресують у брикети, які потім спалять на цементному заводі. Лише 1% доводиться викидати, каже мені Робі Нагі, менеджер з продажу компанії Textrade, власністю якої є цей сортувальний склад. Та, зважаючи на гігантський товарообіг, це означає, що на звалище переїжджає по тонні одягу в день. Це матеріали, які не можна навіть спалити.

Читайте також:

Гуркіт конвеєрів, музика з радіо і балачки трьох сотень працівників часом перериваються різким пронизливим звуком. Це чоловік з великим ножем розпорює черговий тюк.

Зграйка жінок, наче чайки, злітаються до конвеєра неподалік, готові запустити руки у нові надходження. Одяг сортується по великих контейнерах з фарбованого дроту. За лічені секунди жінки визначають, чи певна нічна сорочка продасться за хорошу копійчину в одній з крамниць вживаного одягу, якими рясніє кожне угорське місто, чи її під загрозою смертної кари не вдягне жодна угорка, ба навіть ганка чи пакистанка. Робі розповідає, що один арабський гуртовик купляє у них лише хутро, справжнє чи штучне, та справжню шкіру. "Але навіщо?" – дивуюся я. Робі знизує плечима.

В іншому контейнері – ковзани, лижні черевики та все, що стосується зимових видів спорту. Біля пакувального апарату двоє чоловіків загортають літній одяг другого сорту у прозору плівку – він поїде у Західну Африку. "Наші африканські клієнти, – промовляє один з пакувальників з пошаною в голосі, – вміють визначати вартість пакунку з першого погляду. Тому вони вимагають, щоб пакунки були прозорими".

Ця індустрія, безперечно, має світлу і темну сторони. З одного боку, якщо східні європейці так часто задовольняються обносками британців, у світі виробляється менше речей, споживається менше енергії, марнується менше води.

З іншого боку, чому ми, британці, так багато купляємо? І чому ми мусимо руйнувати малий бізнес кравчинь та народних майстрів зі Східної Європи, Африки та Азії, заполоняючи ринок їхніх країн нашим непотребом?

Коли я жив у Сенегалі, у мене був юний друг на ім’я Бен. Бен мав шість років і розмовляв такою ж кількістю мов. Він завжди ходив босий і в одних і тих самих червоних шортах. Чомусь він згадався мені посеред барвистого шмаття, на узбіччі міста білої фортеці. Якщо Бен ще живий, йому зараз 42 роки.

На верхньому поверсі, жінки прасують найкращі речі, надягають їх на манекени і фотографують у спеціально обладнаних приміщеннях. Фотографії розміщують в інтернеті – і речі майже відразу купуються угорцями, що чатують на вигідні обновки. Продажі через інтернет зараз на піку популярності, хвалиться менеджер.

Далі стоїть станок з гострими зубцями, що шматують непотрібні залишки. "А на якому цементному заводі їх спалюють?" – питає ваш цікавий кореспондент. "У Беременді, біля кордону з Хорватією", – відповідає Робі.

Я прекрасно знаю це місце. Тисячі мігрантів з Близького Сходу та Африки проходили повз нього на своєму довгому шляху минулої осені. Вони не знали, що дим із тієї єдиної труби містив попіл одягу, колись призначеного для них.

Новини на цю ж тему