Бетоном і словом: як Донбас повертають Україні

Ваш пристрій не підтримує відтворення мультимедійних файлів

Іванка вправно замішує цементний розчин бетономішалкою – штукатурити стіни. Консистенція саме така як треба, і дівчина береться до роботи.

На одному з приватних подвір’їв у Краматорську таких як вона сьогодні багато: ціла будбригада.

Працюють зі знанням справи, наче тільки те і роблять, що будують, хоч професійних будівельників серед цих хлопців і дівчат немає.

Вони – учасники всеукраїнського волонтерського табору Будуймо Україну Разом (БУР), які приїхали у прифронтові райони Донбасу, щоб будувати стіни помешкань та руйнувати стіни між людьми.

“Так вже сталося історично, що ми розділені: Схід – Захід, і всі про це говорять. Не треба про це говорити, треба брати і руйнувати ту стіну. Ми маємо спілкуватись один з одним, їздити, відкривати одне для одного країну, пізнавати її, подорожувати нею. Пізнавати культуру і традиції”, - розповідає нам Іванка під час перерви. Вона – одна з кураторів проекту БУР.

На схід України табір приїздить вже вдруге: спочатку відбудовували розбомблені будинки, зараз допомагають усім хто цього потребує. Сьогодні БУРівці розширюють будинок для багатодітної родини.

Допомагаючи тут, активісти хочуть показати, що Донбас так само Україна, а може навіть і більше.

"Мене дуже надихають люди, які тут є, бо спілкуєшся з ними, і розумієш, що може вони тут навіть більші патріоти ніж ми там десь у Львові, тому що у нас вдягнув вишиванку, почепив прапорець на машину – ніхто тобі нічого не скаже, а тут, якщо ти це зробив, то це насправді такий показник, що ти пишаєшся своєю країною, і що ти не боїшся нічого”, - розповідає Іванка.

Цьому значною мірою посприяла війна, каже дівчина, бо "біда змусила людей замислитися над тим, ким вони є і як то бути українцем". Для неї Донбас був і залишається українським, та чи відчувають себе частиною України ті, хто тут живе?

Адже лише два роки тому цей регіон агітував "за Росію". Чи можна вважати, що з приходом української армії, сюди повернулася і Україна? І якщо ні, то чи можливо її повернути?

Цим питанням сьогодні опікуються чимало українських політиків, волонтерів, культурних діячів. Та чи чекає Донбас на Україну?

Порядок буде

Звісно чекає, каже житель Краматорська Самуїл. Саме його родині з 12-ма дітьми сьогодні допомагають БУРівці. Малеча сновигає будмайданчиком, із цікавістю спостерігаючи, як працюють волонтери.

Самуїл розповідає, що у місті і досі багато хто підтримує Росію, тільки тепер не вголос.

Image caption Самуїл вірить, що порядок в Україні почнеться саме з Донбасу

“Не кожен хоче, щоб війна була, щоб міни падали, чи град літав над хатою, це людей трохи вгамувало, чи то проросійські вони, чи ні", - каже Самуїл. "Влада місцева теж зрозуміла, що не підписався за них Путін, а жити ж треба далі, то вони вишиванки і поодягали…” – пояснює чоловік.

Для нього за ці два роки багато, що змінилося. Говорить Самуїл з невеличким дефектом: і досі не оговтався після інсульту. “Наслідок окупації”, - каже він.

ДНРівці тричі хотіли його вбити, розповідає Самуїл. Через український прапор, що висів на даху його будинку, і який чоловік відмовлявся зняти навіть попри постійні погрози.

Свій намір бойовики здійснити не встигли – з міста їх вибила українська армія, але стрес для Самуїла дався взнаки.

А прапор і досі на своєму місці, хоч вже й добряче подертий вітром і вицвілий.

Висітиме, аж доки війна не закінчиться, каже Самуїл. Той прапор він купив на Майдані, коли після революції поїхав до Києва переконатися, що Янукович втік.

“Але, думаю, що я його от-от зніму”, - каже чоловік з усмішкою.

Він переконаний, що Україну на Донбас треба повертати, адже саме цей регіон допоможе розквітнути всій країні.

"Звідси піде покращення в Україні. Ми будемо процвітати і ще покажемо і Європі, і Росії, бо ми жирна країна, в нас багатства… Тут просто немає керівників, а в нас є все: люди – трудяги, ресурси – є. Порядок буде", - із впевненістю каже Самуїл.

“Секта Шкляра”

Image caption Лариса каже, що свого часу книжки врятували їй життя

Хтось відбудовує Донбас цеглою і бетоном, хтось – міцним українським словом.

Центральна бібліотека у Слов’янську за два роки після звільнення міста перетворилася на справжній форпост українства.

Заклад не припиняв роботу і під час окупації, навіть коли було найважче.

“Цей стелаж врятував мені життя”, - каже бібліотекарка Лариса, торкаючись вм’ятини на металевій полиці.

В руках у неї шматок шрапнелі і пробиті ним книжки. Голос жінки тремтить, коли вона згадує події дворічної давнини.

Image caption Лариса і досі зберігає шматок шрапнелі, що втрапив у книжковий стелаж під час обстрілу

“Був сильний обстріл, який зачепив нашу бібліотеку. У вікно влетів оцей шматочок, я його зберігаю на згадку про ті події... Зачепив стелаж, книжки, які там стояли…", - на очі Лариси набігають сльози.

Для її колеги Валерії спогади про ті дні теж дуже болючі.

"Не можу ніколи про це говорити…", - каже Валерія, змахуючи сльози. "Боялися, схудла на 10 кг. Коли зайшли наші хлопці, мені хотілося кидатися на БТРи, обіймати їх…", - згадує вона.

"Все минуло, зараз ми молодці. Ми стільки всього робимо для людей. Думаю, що наша робота – недаремна", - впевнено каже жінка.

Адже у їхню бібліотеку приходять не лише за книжками, а, насамперед, за спілкуванням.

Тут збираються волонтери – плести сітки і кікімори для армії, тут влаштовують літературні вечори, зустрічі з українськими письменниками, екскурсії з української історії, навчають англійської і комп’ютерним навичкам, і, головне, несуть людям українську книжку.

Image caption Валерія не може згадувати часи окупації без сліз

"Українська мова – вона як код нації", - каже Валерія, із гордістю показуючи нам їхню колекцію українських книжок. "Якою мовою ти говориш і думаєш, ту культуру ти й несеш. Зараз в нас більше російської культури. Чому в нас це і відбулося? Тому що багато людей тут розмовляють російською і ідентифікують себе з Росією", - пояснює жінка.

Валерія зізнається, що й сама по-справжньому відчула себе українкою, лише коли місто захопили ДНРівці.

"Для нас українство завжди було як така гарнесенька картиночка…", - каже вона. "По святах вдягаємо її гарнесенько, вийшли, ля-ля-ля-ля і все. Зайшли, склали все це з себе і до наступних часів відклали, а це кожного дня треба робити…", - говорить Валерія.

Вона розповідає, що після окупації попит на українську книжку сильно зріс, і це дає їй надію на краще майбутнє для її міста і всього Донбасу.

Старше покоління вже не змінити, каже жінка, тому головне – достукатися до молоді, несучи серед неї українство.

Серед нещодавніх ініціатив бібліотеки – вуличні читання українських класиків вголос. "Нехай люди почують свою мову!" - каже Валерія. Вона згадує, що після перших вуличних читань Василя Шкляра, один з ДНРівських сайтів написав, ніби у Слов’янську діє "секта Шкляра".

"Те, що в нас є секта – це дуже добре!" - сміється Валерія. "Цю секту треба поширювати!" - додає вона.

У Києві підтримують ідею поширювати національні цінності і культуру у регіонах Донбасу, які повернулися під український контроль.

На початку року Мінкульт анонсував масштабну програму "Український Донбас", покликану інтегрувати цей регіон в Україну.

Image caption Проект інтеграції Донбасу мав існувати з початку незалежності України, вважає міністр культури

Міністр культури України Євген Нищук вважає, що такий проект мав існувати з початку Незалежності України. Він переконаний, що саме постійна недооцінка ситуації призвела до прірви свідомості людей та війни на сході.

"Велася така відірвана політика, і культурна зокрема. Постійного діалогу, комунікації – не було. Ця частина України (Донбас – Ред.) тривалий час була позбавлена правди, вона була просякнута Кремлівської пропагандою, тому ми зараз маємо все зробити, щоб об’єднати країну, щоб відкрити цю правду", - каже міністр.

Він пояснює, що "Український Донбас" - це спроба "не через слова політиків, не через домовленості в Мінську, а саме завдяки мистецьким програмам об’єднати, дати зрозуміти людям, що мир це найголовніше".

Міністр закликає з подвоєною силою комунікувати з Донбасом, щоб цей регіон почувався задіяним і потрібним.

Політик каже, що налагодити діалог з Донбасом буде непросто, але треба хоча б почати з ним говорити.

Вирощуючи таланти

Image caption Маша і Микола виконують хіт Скрябіна

А говорити тут є з ким…

"Старі фотографії на стіл розклади/дитячі історії смішні розкажи…", - дзвінко виводить Маша хіт Скрябіна. Її друг Микола акомпанує їй на гітарі, а невеличка аудиторія підбадьорює їх оплесками.

Ще два роки тому важко було уявити таке у Слов’янську.

Сьогодні молодий дует Маші і Миколи постійний гість у "Теплиці". Це – волонтерська платформа ініціатив, що з’явилася у місті після окупації. Тут "вирощують" молоді таланти та "приживлюють" українську культуру.

Image caption Для Анни поштовхом до дії стала зустріч із "зеленими чоловічками"

"Водночас ми не насаджуємо, адже ніколи не змусиш людину любити Україну насильно", - розповідає кураторка проекту Анна Авдіянц. "Ми даємо людям право вибору. Показуємо, що є таке от життя у ДНР, і, що є зовсім інше життя, і лише від вас залежить, яким воно буде" - пояснює дівчина.

У "Теплиці" щодня щось нове: майстер класи, літературні читання, спікінг-клаби. Усе, щоб "розворушити" людей, змусити їх діяти і змінювати своє життя.

Анна каже, що для неї самої поштовхом до дії стала війна: свою зустріч із "зеленими чоловічками" вона ніколи не забуде.

"Дівчата з ними фотографувалися, і я відвернулася, бо дивитися на них було гидко, а один з них мені каже: "Що страшно? Обісралася?", і от тоді скипіло все", - пригадує Анна.

Більшість людей у Слов’янську і досі сповідує проросійські погляди, каже вона, але саме такі ініціативи як "Теплиця" здатні їх стримати.

"Нам часто кажуть, що, мовляв, йде війна, а ви тут культуру несете, але якщо цього не робити, просочиться ДНР. Культура може протистояти танкам. Якщо було би більше України тут у місті, люди не кидалися б на танки українські, не зупиняли б їх у 2014-му році", - переконана активістка.

Хоч до чорта на рога!

Image caption У передмісті Слов'янська нагадування про війну на кожному кроці

У Слов’янську сьогодні мало що нагадує про війну, але у передмісті відчувається її присутність. До села Семенівка веде розбомблена вулиця-примара, де не вцілів жоден дім.

Місцеві проходять повз, не звертаючи уваги. Ми ж на кілька хвилин прикипаємо поглядом до руїн.

Трохи далі по дорозі починається зовсім інше життя: у садочках гудуть бджоли, на подвір’ях буяють квіти, вулицями бігають дітлахи. Але мало не в кожному дворі на воротах і досі видно сліди від шрапнелі.

Image caption Анатолію байдуже, чиїм буде Донбас, лише б жилося добре

Настрої тут теж дещо відмінні. Місцевих мало обходять питання культурні, їх хвилюють проблеми буденніші.

Побачивши камеру, Анатолій прочиняє хвіртку, щоб поспілкуватися з нами. "В нас нічого не змінилося, тільки гірше стало!", - розповідає чоловік, показуючи на дах свого будинку. Каже, що після обстрілів відновлював його самотужки, не дочекавшись допомоги від влади. "Порошенко прагнув на Захід, от підемо на Захід, буде вам все, і що той захід? Все гірше, і гірше…", - журиться чоловік.

"Куди ж Ви хочете?", - запитуємо його.

"Хоч до чорта на роги, аби добре було!" - відказує він.

Поговорити про життя зупиняється і таксист Руслан. Він теж не дуже симпатизує Україні особливо після того, як за його словами, Київ спрямував армію проти свого народу на Донбасі.

"Чому я тепер маю плескати у долоні і кричати "слава Порошенку!"? – обурюється він. "Доки буде оцей уряд – ніякого майбутнього у регіону! Я патріот свого краю, я українець, я за Україну, але не за цю, яка зараз", - каже чоловік, заводячи двигун.

Image caption Руслан не підтримує Україну у такому вигляді, як зараз

Змінити такі настрої буде непросто, говорять експерти. І самими лише культурними ініціативами тут не відбудешся, каже історик і професор в Ратгерському університеті США Олександр Мотиль. Він переконаний, що головним чинником тут є економіка.

"Якщо протягом наступних 5 років Україна продемонструє швидке економічне зростання, ці регіони стануть лояльними до України. Держава просто має надати українцям і особливо жителям Донбасу ті економічні можливості, які вона обіцяла протягом останніх 25 років", - каже історик. Саме так, переконаний він, можна подолати проросійські настрої.

Адже вони частково базуються на переконанні "що Україна не виконала своїх обіцянок, а Росія теоретично може це зробити".

Експерт вірить, що побачивши позитивні зрушення, схід буде готовий говорити з Україною однією мовою.

Але з огляду на повільне просування економічних реформ в Україні, можуть минути роки, перш ніж прифронтовий Донбас відчує себе українським.

Новини на цю ж тему