Як бути посереднім – і задоволеним собою

Чоловік на трибуні Копирайт изображения Getty

У романі Джозефа Геллера "Пастка-22" є відомі слова: "Одні народжуються пересічними, інші здобувають пересічність, а на декого вона падає згори".

Знавці Шекспіра впізнають тут його цитату про велич, перекручену до навпаки.

Натяк зрозумілий: пересічність – це погано і її треба уникати. Втім, більшість з нас живе життям, яке, за більшістю оцінок, є досить пересічним.

То чому ж не можна цим задовольнятися?

За вивчення цієї теми взялися два науковці, італійці за походженням: Ґлорія Оріджі, філософ і дослідниця з паризького Інституту Жана Ніко, і Дієґо Ґамбетта, який викладає соціологію в Оксфордському університеті.

Мистецтво какономіки

Все почалося понад десять років тому, коли вони зустрілися і заговорили про свій досвід навчання і роботи за кордоном, порівнюючи все з тим, як було в Італії.

Як виявилось, на італійських наукових конференціях вони зробили схожі спостереження - на семінари приходило зовсім не стільки людей, скільки записувалось:

  • часом удвічі більше, а часом значно менше;
  • час на виступ теж могли вдвічі скоротити чи, навпаки, подовжити;
  • коректурні правки не вносились у роботу або переплутувались;
  • люди не приходили на домовлені зустрічі – або приходили без домовленостей;
  • повідомлення губились;
  • відшкодування грошей за робочі витрати затримувалось, урізалось або про це взагалі забували.

У Франції й Британії, де ці науковці працювали на той час, усе було зовсім інакше.

Вони вирішили не обмежуватись переказами кумедних випадків, а дослідити це питання. Результатом стала наукова праця, опублікована в Оксфордському університеті, в якій висувається поняття "какономіки" (від давньогрецького "какос" – поганий).

Автори спиралися на доволі безпосередню ідею: іноді сторони свідомо чи несвідомо змовляються досягти поганого результату – чи, скажімо так, дуже посереднього.

Але чому?

Розслабтесь!

Схоже, це пов’язано з неприйняттям культу досконалості, який люди бачать довкола.

"Інколи всі ці розмови про ефективність стають настільки нестерпними, що люди хапаються за можливість просто розслабитись", – каже пані Оріджі.

Це допомагає пояснити славетну італійську концепцію la dolce vita ("солодке життя") – життя без стресу й напруження. Та попри відому істину, що все найкраще в житті – безкоштовне, la dolce vita має свою ціну, і ця ціна – високі стандарти.

Наприклад, у 1990-ті роки італійський виробник оливкової олії Леонардо Марселья постав перед судом за шахрайство: він продавав розбавлену оливкову олію під маркою extra virgin, тобто олії першого відтиску найвищого ґатунку, пишуть Оріджі й Ґамбетта.

Олія extra virgin недешева навіть в Італії, але пана Марселью виправдали. На свій захист він навів той аргумент, що завдяки його хитрощам багато італійців змогли купити "нібито висококласну" олії за доступною ціною.

Як розповів пан Марселья журналісту з New Yorker, вдома його родина використовує звичайну олію: "Нам не треба відмінної якості – достатньо й просто доброї. Ми звичайні люди, і нас це влаштовує".

Утім, дорога до посередності не завжди вимощена таким крутійством.

Як вискочити з білчиного колеса

Для Крісти О’Рейлі Даві-Дігуй, яка мекає у Канаді з чоловіком і трьома дітьми, це щире переконання.

"Я посередня, і це чиста правда", – каже вона у нещодавньому дописі у своєму блогу, де питає читачів: хіба не можна спокійно сприймати факт свої посередності?

"Я люблю дізнаватися щось нове, але я – не найрозумніша людина. Люблю писати, та це не означає, що я – геніальна письменниця. Я звичайна собі людина".

Копирайт изображения Magpie3 Studio
Image caption За словами Крісти, її посередність її абсолютно не турбує

Кріста вчилася на педагога, але кинула університет через напади тривожності й депресії. Нині вона ліцензований фахівець зі здорового харчування і "викладачка радісного життя".

"Нам постійно кажуть робити більше, досягати більшого, жертвувати сном заради продуктивності, чим більше, тим краще, вперед-вперед-вперед! – скаржиться вона. – Це мене вбиває. На мою думку, це не життя. Я такого не хочу і близько не зрівняюсь з такими вимогами. Багато хто з нас мріє лише про те, щоб вискочити з цього білчиного колеса й передихнути. Та багато хто з нас так ніколи цього й не робить. Хтось титанічними зусиллями випрямляє білчине колесо у вертикальну драбину. А що, як у мене не вийде? Що, як моя титанічна праця виявиться марною?".

Тиск соцмереж

Марк Менсон – популярний блогер, який пише про особистий розвиток і щороку отримує тисячі імейлів від читачів. Останнім часом він помітив цікаву тенденцію: люди питають у нього порад, але не з приводу якихось проблем.

Вони хвилюються за свої досягнення, за те, що не зможуть сягнути значного успіху чи виділитись у своїй сфері.

"Факт той, що, як і всі ми, вони належать до 99% не надто визначних людей", – каже він.

Копирайт изображения Alamy
Image caption У соцмережах ми спостерігаємо за чужими успіхами

На думку пана Менсона, проблему посилюють соцмережі, адже у них ми постійно спостерігаємо за найяскравішими моментами людського життя – і залишаємось з відчуттям, що не живемо на повну.

Його висновок: "Посередність – погана мета… але як результат, цілком згодиться".

Схожого висновку дійшли в своєму дослідженні Ґлорія Оріджі та Дієґо Ґамбетта.

Пані Оріджі пригадує знайомого американця, який робив ремонт у своєму будинку в Італії. Італійські майстри робили усе з запізненням, але й не очікували, що їм вчасно заплатять. Взаємна вигода.

Втім, ремонт так і не було завершено, що навряд чи задовольнило американського замовника.

Та загалом принцип такий: ви відмовляєтесь від високих стандартів, а натомість отримуєте гнучкий, легкий, менш напружений спосіб життя.

Вище середнього

Це повертає нас до Крісти О’Рейлі Даві-Дігуй. Вона живе у невеликому – близько 10 тисяч мешканців – містечку в канадській провінції Альберта, неподалік від Едмонтона.

Це багата земля з родовищами нафти і дзеркальними озерами, в яких відбиваються високі й густі ліси і яскраво-синє небо.

Там хороше транспортне сполучення, до того ж Кріста багато подорожувала – була в Африці, Європі, різних частинах Канади.

Її чоловік родом із західної Африки, і вона вільно володіє його рідною мовою.

Я звертаю її увагу на все це і кажу, що її життя не видається мені посереднім.

Вона на хвилинку замовкає і сором’язливо посміхається. "Ну, дивлячись з ким порівнювати…" – підсумовує вона.

Новини на цю ж тему