По цей бік добра

Image caption Юлія Ілюха. Неболови (Навчи мене мріяти). – Харків: Віват, 2016.

Рецензія члена журі Книга року ВВС Віри Агеєвої на книгу "Неболови" Юлії Ілюхи.

Попри те, що назва книжки Юлії Ілюхи звучить романтично, десь навіть претензійно, зібрані тут сюжети аж ніяк не ідеалізують дійсність, у якій живемо.

З кожним наступним оповіданням усе очевидніше окреслюється світ, у якому обірвані найнеобхідніші зв’язки, порушені найсуворіші табу.

Покинуті діти сумують за матерями, забуті дорослими дітьми батьки дошукуються безсонними ночами відповідей на гіркі питання про власну вину.

Найстрашніше, що сталося з неприкаяними персонажами цієї авторки, - це втрата сенсу життя, яке відкинуло своїх пасинків на обочину, розбило всі мрії й сподівання.

Письменниця не боїться загрузнути у сірому, буденному часоплині, в побутових дрібницях.

Описи нужденних інтер’єрів Богом забутих комуналок і гуртожитків іноді справді знуджують. (Коли вже ощадливість спонукає плести килимки з драних колготок, то з такого домашнього затишку справді хочеться чимдуж утікати.)

Але на тлі понурих декорацій розігруються людські драми й трагедії, і фінал невигадливої ніби, мало не газетної розповіді здебільшого вражає, змушує перейнятися співчуттям.

Як-от в оповіданні "Велкам ту Каліфорнія". Самозабутня у своїй материнській любові вдова могла би тішитися талановитим і успішним сином.

Страшно відпускати дитину вчитися у далекій Каліфорнії, майбутня розлука лякає, самотність опановує душу. Останньої зустрічі перед від’їздом жінка так і не дочекалася – хлопця збив на переході п’яний місцевий мажор на джипі.

Фінал такої історії можна передбачити, ми доволі часто чуємо про щось схоже у теленовинах. Однак тут за усправедливлення світу бореться не закон, а сама зрозпачена мати.

Її постріл не зменшив кількість зла у цьому світі. Та принаймні нагадав про небезкарність злочину. Так не повинно було бути, але виходить, що іншого способу утвердити безвідносність морального імперативу суспільство не має.

Коли герої й повертають собі довіру до життя, то хіба після страшних потрясінь, "по той бік" (так називається одне з кращих оповідань збірки). Не зраджують іноді тільки первинні, засадничі цінності.

І тоді можна навіть почуватися щасливими.

І насамкінець зауваження швидше до видавців чи редакторів: не розумію, навіщо тексту передує так багато рекомендацій.

Вони зрештою повторюються і змушують швидше засумніватися, що це авторці аж так не довіряють з якихось, може, поважних причин.

Моя підозра не підтвердилася, Юлія Ілюха няньок і гувернанток у своїх мандрах уже не потребує.

Надсилайте свої рецензії на книги із Довгого списку Книги року ВВС на адресу chytach.roku@gmail.com.

Докладніше про конкурс читацьких рецензій читайте тут.

Новини на цю ж тему