Біжи, Форест, біжи!

Читацька рецензія на книжку Катерини Бабкіної "Щасливі голі люди".

Найцікавіше у збірці оповідань "Щасливі голі люди" - не те, що вона про покоління дев’яностих: про нього ми багато читали у "двотисячників": від епатажної Ірени Карпи до екзистенційно та емоційно виснажливого Любка Дереша. І не те, що, мовляв, "збірка про те, що відбувається перед тим, як настане щастя", як вказано в анотації.

Найцікавішими є характери героїв збірки та їхні прості, але небанальні історії. Доля Діда, що пережив Другу Світову війну і втратив зір, а тепер навпомацки шиє стильні сукні для юної онуки, таємничо римується з долею хлопця, що осліп у дві тисячі п’ятнадцятому році в населеному пункті під назвою – звісно ж, Щастя.

Синьо-татуйований патріарх, випадковий гість зі сторінок Маркеса у карпатському селі, прагне дістатися до моря. Принаймні, так думає мале дитинча, що бачило лише високі сосни і не знає, чи схожі вони на щогли кораблів. Юна дівчина через пораду батька жорстко б’ється з трьома дорослими чоловіками, і це повністю змінює її життя. Загалом, все завершується добре – та чи варто врешті за це дякувати?

І, звісно, ключовим є уміння зняти ці спогади та світлий сум, як сукню після дискотеки, та оголити душу, щоб вона побігла босоніж дорогою – проста й відкрита до світу. Чи народиться в цьому бігові щастя? Невідомо, та точно народиться справжність.

Герої оповідань Катерини Бабкіної не надто звикли бути щасливими у дитинстві, відповідно не дуже прагнуть щастя й у дорослому віці.

Вони здебільшого реалісти і сприймають життя as is: з дитячими провинами, які боляче згадуються у старості, з відсутністю відповіді на запитання, як стати хорошою бабою, якщо так вийшло, що ти вже зла баба, з першою зустріччю зі смертю віч-на-віч – хай у об’єктиві фотокамери, та ця зустріч шокує, хай тобі вже і не двадцять, з ієрогліфічними прорізами від закрійницького ножа на підлозі як знаку любові та з останнім видихом, у якому чути щось про кросівки та носи.

Жанрово це класичні оповідання, без несподіваних новелістичніх пуантів – та вони написані майстерно і викликають щирі емоції. Наскрізними є тема любові (чи батьківська, чи дружня приязнь, чи кохання) та солодко-гірких втрат. Але смерть у цих оповіданнях легка й невагома, як хмарки на обкладинці, і вона є частиною життя, такою ж, як любов, сум чи оголеність до самої шкіри.

У передмові зазначено, що цей цикл має "спом’янути всіх" – досить амбітна мета для книжки з семи оповідань. Та авторці це вдається - хай побіжно, парою виразних рядків. Вона згадує тих, хто помер від сухот і хто емігрував до Америки, наркоманів із ВІЛ і скіфських баб, жертв війн і тих, хто вижив у дев’яності, торгував на ринках чи грабував автівки, полишав коханих та створював любов і мир у кімнаті, де не було нічого, крім матраців на підлозі і стосу книжок у ящику.

На обкладинці кольору прозорого сутінкового неба як єдина опора стоїть грубий стілець родом із пострадянського дитинства з червоною, як кров, сукнею (життя не буває без крові та болю), якою пливуть білі хмарки – комірці, що їх ілюстратор, умисне чи ні, зобразив схожими. Ніби ти лежиш улітку на траві та дивишся в небо, сповнене ласкавими й гостро-щемними спогадами. І ніколи не знаєш, який саме спогад вирине: чи зла баба, чи альбом із ретро-фотографіями чужих голих людей. Які, звісно ж, щасливі.

Тож піднімайся, скидай усі ці спогади, як непотрібний одяг, і біжи з усіх сил у серпневе сонячне проміння, бо життя ще вистачить. Його вистачить рівно настільки, наскільки тобі буде треба. Наскільки ти сам захочеш.

Люди завжди люблять когось. Життя схоже на коробку цукерок. Вітер перебирає старі фотографії, прострочені голкою швейної машинки.

Новини на цю ж тему