Ірина Цілик: "Місторія" - моя перша спроба писання для дітей

Копирайт изображения FACEBOOK.IRA.TSILYK

Ірина Цілик – поет, кінорежисер, автор оповідань та вже двох дитячих книжок, розповіла ВВС Україна про "гріхи дитинства", улюблені київські маршрути та про власний простір для творчості.

ВВС Україна: Що для Вас було першим - вірші, проза чи власне кадр?

Ірина Цілик: Першими були вірші. Я ще в школі, років у дев’ять-десять почала писати. Це були досить наївні, інфантильні спроби писання такої собі патетичної лірики. Потім я вирішила вступати на режисера і відтоді все пішло паралельними курсами: література й режисура то перетинаються, то розходяться в різні боки у моєму житті.

Режисерська освіта, мабуть, позначилася на моїй літературній творчості. Мені закидають візуальність моїх творів, і це непогано, просто так уже склалось.

Я би сказала, що майже завжди бачу те, про що пишу. Та ж "Місторія" ("Місторія однієї дружби" – ред.) багато в чому кінематографічна.

Хоча якби мені раптом довелось її екранізувати, не уявляю поки що, як би я обіграла образ міста. Взагалі, це теоретично міг би бути анімаційний фільм. В будь-якому разі, історію варто було би тоді зробити більш універсальною і не прив'язувати образ міста саме до Києва.

ВВС Україна: А що подобається більше - писати вірші чи прозу? Чи знімати кіно?

І.Ц.: У мене завжди щось виходить на перший план: то вірші, то проза, то кіно. Не так давно був період довгого неписання поезії, а зараз, навпаки, знову почалися вірші. Я дійсно хапаюся за різні речі, хоча усвідомлюю, що якби зосередилась на чомусь одному, може, й результати були б кращі. Просто, мабуть, я ще досі себе шукаю.

ВВС Україна: А дитяча література?

І.Ц.: А дитячі поезія і проза почались в моєму житті приблизно тоді, коли я стала мамою. Довелось згадувати свою любов до дитячої літератури, вже з сином перечитувати улюблені книжки, а потім захотілося самій написати книжку для нього й для інших дітей.

Хоча, я ще досить невпевнено почуваю себе в цій ролі. Дитяча література багато в чому передбачає зовсім інші правила гри, і я ще поки тільки розпізнаю, як працює цей складний механізм.

Далеко не всі дорослі письменники можуть писати для дітей. Я це добре усвідомлюю і почуваюсь початківцем.

ВВС Україна: А що важливіше в дитячій літературі: згадувати себе в дитинстві чи власне "підлаштовуватись" під смаки сучасних дітей?

І.Ц.: Мені здається, важливо шукати золоту середину.

"Місторія" – це фактично моя перша спроба писання для дітей: я її написала ще до того, як народився Андрій (син Ірини Цілик – ред.).

Мушу сказати, в цій повісті я багато в чому відштовхувалась від спогадів про власне дитинство, тому зараз мені дуже цікаво, наскільки сучасним дітям все це близько.

Image caption Ірина Цілик. МІСТОрія однієї дружби. - Львів: Видавництво Старого Лева, 2016.

Звісно, я чекаю відгуків, бачу різні реакції. Часом деякі батьки мені пишуть – хтось каже, що їхня дитина прочитала книжку за ніч і не могла відірватись, а хтось розповідає, що в їхніх дітей були якісь зауваження.

Також мені цікаво, як реагують хлопці і чи вдається їм "поміряти" на себе досвід Тані (головна героїня книжки "Місторія однієї дружби" - ред.). Всі діти дуже різні, як і люди взагалі, і їхні відгуки для мене як авторки справді важливі, щоб робити висновки на майбутнє.

А, наприклад, той момент, що героїня сама гуляє містом у десять років, зараз виглядає абсолютно фантастичним, хоча в нашому дитинстві все було інакше.

Мене з п'яти років відпускали саму гуляти у дворі, вже з другого класу я сама ходила до школи, і всі пригоди починалися в позашкільний час.

До речі, на Таню я повісила деякі власні "гріхи". Був період, коли я прогулювала школу й їздила до природничого музею, бо в той час, так само, як і моя героїня, дуже захоплювалась метеликами. Цей епізод доволі автобіографічний.

ВВС Україна: Відповідно, всі місця, які відвідує Таня у Києві, це Ваші улюблені місця?

І.Ц.: Власне, в самому дитинстві я жила у віддаленому від центру районі, а інший, старовинний Київ я відкрила для себе трохи пізніше, коли моя бабуся почала жити поруч з центром.

Вона влаштовувала мені екскурсії, ми ходили разом до кінотеатру "ім. Чапаєва" на Львівській площі, в нас із нею були свої улюблені місця, улюблені кафешки. Тоді Київ відкрився для мене своїм іншим боком. Це місто дуже різне, і я люблю його саме за такі контрасти.

ВВС Україна: Дехто дивується, що Київ у "Місторії" вийшов дещо сварливим. Чому?

І.Ц.: Справді? Та ні, це досить складна натура, якщо говорити про моє місто як про живу істоту. Я сама страшенно люблю Київ якраз за те, що він такий багатогранний: це місто є старовинним та ультрасучасним водночас, а ще – може бути старим циніком, який все в житті вже бачив і до всього ставиться скептично, і, навпаки, воно є добрим і турботливим.

ВВС Україна: Мені здалось, що ця книжка – данина місту, яке зникає. Зараз тут стільки хаотично наліплених новобудов …

І.Ц.: В якомусь сенсі, так. Мушу сказати, мої пра-пра з обох боків жили в Києві ще з ХІХ століття. І я це кажу лише для того, аби підкреслити, що відчуваю сильний зв'язок з рідним містом.

Досить болісно сприймаю всі його метаморфози, всю цю безглузду еклектику, якою стрімко змінюють обличчя центру міста. Але, так чи інакше, я намагаюся знайомити сина з тим Києвом, який люблю.

Якоюсь мірою, це вже сімейна традиція: спочатку то були маршрути моєї бабусі, потім мої, а тепер вже його маршрути. В мене навіть був певний цикл прогулянок, який я умовно назвала "Посвятою Андрія в киянина": від Золотих Воріт до Старокиївської гори, через Андріївський узвіз на Поділ, а там уже - гора Щекавиця, Татарка, все інше… Для нього це все не порожні звуки.

ВВС Україна: А як Андрій сприйняв "Місторію"? Йому сподобалось?

І.Ц.: Як не дивно, він прочитав уже видану книжку, хоча рукопис лежав вдома досить довго. Йому дуже сподобалось. Для Андрія Таня Хорошун – літературна героїня, тому коли я познайомила його з реальною Танею Хорошун, моєю колишньою одногрупницею, він був дуже здивований. А ще він вимагав продовження, казав, що мені треба краще організувати власний час, щоб я швидше написала нову книжку.

ВВС Україна: До речі, чи буде продовження пригод Тані? Можливо, вона поїде в інше місто?

І.Ц.: Не планую писати продовження, бо мені хотілося б написати щось нове, про нових героїв і, знову ж таки, я писала цю книгу, коли в мене ще не було дитини, зараз мені цікавіше відштовхуватись від реальних спостережень.

ВВС Україна: А ваша з ним гра у написання щоденника, з якого народилась Ваша попередня дитяча книжка "Таке цікаве життя", вона продовжується?

І.Ц.: (Сміється). Продовжується, звичайно. В нас дійсно є спільний щоденник, де спочатку я робила записи, замальовуючи деякі слова. Зараз Андрій взяв на себе цю ініціативу. Не можу сказати, що він регулярно щось записує. Але, принаймні, коли ми їдемо разом в якісь подорожі або коли відбуваються яскраві події, він робить записи. Це досить цікаво виглядає. Щоправда, в нього ще текст доволі "важкопрохідний": він частенько забуває про відступи між словами. Але для нас з ним це зрозуміла форма, це наше з ним особисте.

ВВС Україна: У такій творчій родині ви якимось чином заохочуєте Андрія до літератури чи в нього це відбувається природньо і чи таке заохочення взагалі потрібно?

І.Ц.: Хороше запитання. В цьому віці діти ще мавпують батьків: якщо ти сам не читаєш книжок і дитина бачить тебе виключно з гаджетами й у фейсбуці, то навряд чи вона потягнеться до книжки, а не до планшету.

Копирайт изображения FACEBOOK.IRA.TSILYK

Ми читаємо разом. Я намагаюсь читати йому вголос досить регулярно, бо він страшенно любить слухати.

Буває так, що Андрій може сам схопити книжку, якщо йому хочеться продовження, а в мене немає часу на читання.

ВВС Україна: Ви дозволяєте йому обирати книжки для спільного прочитання чи пропонуєте свої улюблені дитячі книжки? Чи йому цікаво читати те, що читали ми?

І.Ц.: Зараз Андрій читає переважно те, що пропонується нами, батьками. Він, звичайно, може зацікавитись якоюсь книжкою у книгарні чи на книжковому ярмарку. Але в нього ще не сформувались власні літературні вподобання.

Копирайт изображения FACEBOOK.IRA.TSILYK

Ті автори, яких ми любили в дитинстві, і пропонуємо йому зараз, це й класика від Астрід Ліндгрен, Туве Янсон, Анне-Катаріни Вестлі, Роальда Даля, Всеволода Нестайка, і сучасні автори, зокрема українські – Сашко Дерманський чи от, наприклад, трилогія Тараса й Мар'яни Прохаськів про кротів йому дуже подобається.

ВВС Україна: Вам, як і будь-якій іншій творчій людини, потрібен час на себе, на те, щоб писати книжки, знімати кіно. Як Ви поєднуєте виховання дитини, на що потрібно багато часу і енергії, з творчістю?

І.Ц.: Мені пощастило, в мене є група підтримки. В нас є бабусі й дідусі з обох боків, а найактивніша з усіх – моя бабуся, Андрієва прабабуся. Всі вони мене дуже підтримують. Звичайно, що й чоловік теж допомагає.

Все це дуже важливо, бо творча людина потребує часу і простору лише для себе. Нехай у мене ніколи в житті не було власної окремої кімнати в прямому сенсі, але та "своя кімната", про яку писала Вірджинія Вульф, якоюсь мірою в мене є. Ти мусиш час від часу ховатись у нірку, щоб зосередитись і по-людськи попрацювати, а без підтримки близьких все це не дуже реально.

Із Іриною Цілик розмовляла Катерина Савинова.

Новини на цю ж тему