Не ховайте мене за плінтусом

Бабкіна К. Шапочка і Кит. – Львів : Видавництво Старого Лева, 2015.

Часом книжки перевтілюються. Достоту як Царівна-Жаба, Сіріус Оріон Блек чи Грегор Замза. Окрім власне художнього, вони набувають ще й соціально-психотерапевтичного сенсу. І дитячої літератури це стосується не менше, ніж дорослої.

"Шапочка і Кит" – яскравий приклад такої "книжки+". Це не просто історія, а розмова про дитячий лейкоз. Себто рак. Той самий, страшний, смертельний, невиліковний. Про який заведено мовчати, аби не накликати біду. А якщо й згадувати, то з надривом, апломбом та опущеними додолу очима.

Катерина Бабкіна бере зовсім інший тон. Легкий, акварельний, повітряно-казковий, як у стрічках геніального Міядзакі Хаяо. Жодних повчань, ридань і голосінь, але не без стишеного, глухого, нестерпного болю за кадром.

У центрі оповіді – Малюк і Карлсон, чи то пак, надзвичайно добрий, розумний і самотній хлопчик Шапочка, хворий на лейкоз, і його нахабний, але неймовірно чарівний друг Кит, який плаває в небосхилі, харчується таблетками і ховається від стороннього ока. Вони потрібні одне одному, щоб жити, любити, пізнавати світ і не втрачати надії.

Словом, типовий дитячий сюжет про вигаданого-невигаданого друга. Хто тільки не використовував цей прийом – від Антуана де Сент-Екзюпері до Павла Загребельного з його вікопомними чеберяйчиками. Нічого надоригінального, але виписано зворушливо, афористично й направду гарно. Подекуди аж занадто.

Плавний наратив, вишукані візуальні образи, добірна книжна лексика змушують читача почуватися, немов у стерильній лікарняній палаті. Тут усе йде за протоколом: ліки приймаються, інструкції виконуються, життя продовжується.

Шапочці нічого не болить, він не вередує, вчить французьку, дивиться фільми про вітрильний спорт і читає книжки про тварин. Грошей вистачає, розлучені батьки не сваряться, мрії потроху здійснюються. Ані безвиході, ані відчаю – "Поховайте мене за плінтусом" навпаки. Та сама іронія й життєва правда мінус негативні емоції.

І, мабуть, це правильно. Бо книжка Катерини Бабкіної передусім призначена для дітей, які щодня борються з раком, їхніх мам, тат, дідусів і бабусь "поменше собі придумуй". Вони добре знають, що таке чорно-сині сльози, нескінчені сеанси хіміотерапії, футбол у пакувальній плівці й моторошна, нелюдська втома.

Тим, хто змагається зі смертю, ні до чого трагедійний пафос. Хворим дітям потрібні примарні кити, червоні дракони, велетенські вітрильники, космічні кораблі, веселковогриві коні, гігантські брахіозаври, м’які панди, в’язані шапочки й таблетки, життєдайні таблетки, щоб годувати усе те летюче добро. Отже, їхнім запитам книга Катерини Бабкіної відповідає повністю.

Та як щодо решти читачів – дорослих і дітей, які ніколи не стикалися з тяжкими недугами? Що "Шапочка і Кит" може дати їм? Комусь – звільнення від страху, комусь – почуття причетності, комусь – натхнення, комусь – новий погляд на звичні речі. Словом, кожному за потребами, з кожного за можливостями.

Бо попри свою соціально значущу функцію книга Катерини Бабкіної залишається живою дитячою історією про те, що "мама" – означає "любов", що навіть китам треба про когось дбати, що в батьків "не вийшло", що всі їхні речі - твої, що можна любити, але не мати. Зрештою, це саме те, до чого вів Павло Санаєв. А ще – Астрід Ліндгрен, Іван Франко, Олександр Довженко, Анджела Нанетті й далі за списком. Дитяча література – і казкова, і реалістична, і фантастична – завжди про життя.

Тож не ховаймо дітей за плінтусом! Навіть якщо вони самі цього просять. Хай ліпше читають. Правда, Шап?

Новини на цю ж тему