Відродження із забуття

Таня Малярчук

Коли по кількох розділах мене тягло до цієї книжки, дивувалася: таке м’яке ім’я автора – Таня Малярчук, підлітково-дівоча обкладинка – ультрамарин, переплетені профілі, сумне око-циферблат – і несподівано - сильний, чоловічий стрижень головного героя, який підпорядковує простір книги.

Перше, що притягає в романі – час. Категорія, вигадана людством для означення дійсності свого існування.

Осмислення часу завжди породжувало фантазії про портали, подорожі в ньому, застиглий час, уповільнений. Письменниця наочно демонструє всезнаючому сучаснику відносність і швидкоплинність значущого, умовність слави, людську миттєвість: "...лише з часом надходить відчуття часу. Що далі в час, то він зриміший. Що довше живеш, то його більше".

Кількох радянських тракторів, що пройшлися по могилі головного героя - В’ячеслава Липинського, виявилося достатньо, щоб надійно стерти пам’ять про видатного історика, філософа-теоретика, політика, посла молодої Української держави в Австрії, керманича української суспільно-політичної думки початку ХХ ст.

Унікальне явище: поляк-борець за самоідентифікацію українців, за українську державність – все це мало би поставити ім’я Липинського в один ряд із видатними людьми, яких сьогоднішнє покоління патріотів називає фундаторами ідеї української державності.

Натомість – тотальне забуття, чорна діра, затягнута багатошаровим павутинням незнання: "Кінець. Час переміг".

Сьогоднішній читач не задовольняється роллю слухача оповідок, він прагне стати як не співавтором, то хоч співучасником подій. І в романі він отримує таку нагоду: разом із паралельною героїнею, нашою сучасницею, натрапивши на шпальтах старих газет на втрачене ім’я В’ячеслава Липинського. В повідомленні про його смерть не було пояснень, бо менше 100 років тому ті, хто називав себе українцями, - "всі знали Липинського".

А сьогодні?

Коли омріяна ним держава намагається ствердитися, коли його розуміння націоналізму могло би допомогти знайти вихід із кризи: "Націоналізм буває двоякий: державотворчий і державоруйнуючий"

Перший називається патріотизмом, другий – шовінізмом.

Коли Ви хочете, щоб була Українська Держава – Ви мусите бути патріотами, а не шовіністами.

Ваш націоналізм мусить спиратися на любов до своїх земляків, а не ненависть до них, за те, що вони не українські націоналісти"

Сьогодні хто його знає?

Слабкість і слабування героїні дивним чином скорочують часовий простір, наближають нас до головного героя. Її присутність в оповіді руйнує біографічний офіціоз. Дослідниця, часом відверта до читацького зніяковіння і щему, але дуже тактовна до героя.

Покроково відновлюючи його минуле, вона повертає В’ячеслава Липинського українцям. Хоч сам він, за життя побачивши руйнацію своїх мрій, на це, мабуть, і не сподівався.

Героїня ж, зіткнувшись із проваллям історичної невдячності, намагаючись відновити історію філософа, відроджує не лише його, а й себе витягає з прірви власної катастрофи.

Авторка "Забуття" не претендує на всезнання. Але започатковує новий жанр: роман-відродження.

Письменниця, як ілюзіоніст, витягає забуте, вдихає життя, змушує згадати незнане.

Герой народжується на наших очах із ескізу. Малозначущі дрібниці, біль, примхи, розчарування роблять його зримим.

Читач розуміє умовність цього наповнення, але приймає умови гри і вже сам прагне знайти, довідатися, розповісти про філософа-мрійника. Виникає потреба смикати всіх, особливо знайомих істориків, і говорити про Липинського, його долю. І прагнеш почути: "Та знаю про нього, звичайно!"

А як ні, то сподіваєшся, що саме роман "Забуття" Тані Малярчук це змінить.

І віддаєш його в люди, попри своєрідну читацьку жадібність: тримати біля себе книжку, з якою у тебе склалося.

Бо як не віддаси, у голові рингтоном дзвенітиме булгаківське: "Щоб пам'ятали!"

А ти, поки книга вербуватиме нових прихильників, прискіпливо допитаєш батька з приводу його родинних звязків у Русалівці, де В’ячеслав Липинський сподівався жити з родиною і чекатимеш на нові книжки Тані Малярчук.

Новини на цю ж тему