Олімпійський щоденник з Ванкувера

28 лютого, Ванкувер, останній день Олімпіади

Чим запам’ятається Олімпіада у Ванкувері?

Іще не закінчилась церемонія закриття олімпійських ігор, а журналісти уже пакують речі. Із холу у медіа-центрі іще вчора зник кіоск, який продавав каву та солодощі. Трохи сумно, коли щось велике закінчується...

Image caption Вболівальники після матчу

Сьогодні відбулася фінальна гра з хокею - Канада у запеклій боротьбі перемогла Америку. Кажуть, що квитки, які первинно були десь по 800 доларів перепродавали щонайменше у 10 разів дорожче. У місті було багато людей вбраних у футболку з іменем ванкуверського гравця Роберто Луонго. Цілий полк людей на прізвище Луонго.

Треба було бачити, як люди протягом гри напружено слідкували за рахунком. Перехожі запитували один в одного: ”Ну, що там? Ми виграємо?” І треба було чути, як кричало це місто, коли на додаткових хвилинах Канада таки перемогла Америку з рахунком 3-2. Ця гра показала, що вони таки змагаються між собою — канадійці та американці. Хоч збірна Америки і отримала найбільшу кількість медалей - 37, проте збірна Канади — перша за кількістю золота — 16 із 24 медалей. А у загальному заліку — на другому місці, після Німеччини, яка виборола 30 медалей - 10 із яких — золоті. Четверте і п”яте місця за кількістю медалей у Норвегії та Австрії. За ними слідують Росія, Корея, Китай, Гвеція і Франція.

Завтра усі роз’їжджаються. Я тут подумала, чим запам’ятаються ці 21 олімпійські ігри у Ванкувері? Тим, що почалася з трагедії - загибелі грузинського спортсмена і всі думали, що це будуть найневдаліші ігри за всю історію... Однак цього не сталося, бо сталося усе навпаки.

Мабуть, канадійцям ці ігри запам’ятаються назавжди — так багато медалей вони їм принесли і такий стимул дали людям не тільки відчути гордість за те, що вони — громадяни Канади.

Не зважаючи на те, що довго не було снігу і його возили гелікоптерами на гору Сайпрес, довелось переносити змагання, бо падав дощ — ігри відбулися. І відбулися досить успішно.

Image caption срібна медаль

Збірній Канади та її вболівальникам — вона запам’ятається як найкращі за всю історію ігри. Українським любителям спорту, на жаль, запам’ятається тим, що українська збірна не виграла жодної медалі. Український прапор, який я привезла сюди, на жаль майорів у мене в руках тільки коли я підтримувала виступи фігуристів, а аж ніяк не під час церемонії нагородження....

Мені особисто ця Олімпіада запам’ятається багато чим.

Виступами фігуристів та емоціями, що вирували на арені Пасифік Колізеум, величезною кількістю іменитих спортсменів та зірок спорту і кіно, яких я побачила тут у Ванкувері. Несподіванкою від важкості у долонях від хвилястої срібної олімпійської медалі, яку мені дали потримати олімпійці. Медаль була холодна і на синій стрічці. І приємно відтягувала руку.

Запам’ятається екологічними проектами та олімпійськими букетами зеленого кольору. І ще олімпійською модою, костюмами олімпійців. Перед очима буде бельгієць Кевіна Ван Дер Перена, чорний костюм із намальованими кістками якого нагадував вбрання на Хелловін.

Чи пристрасний брюнет Еван Лайзачек у чорному, з рукавами, отороченими пір’їнами від дизайнера Віри Вонг. “Потім - “літаючий помідор” Шон Вайт, який вийшов отримувати золоту медаль у мішкуватих джинсах. Швидкісна японська жіноча ковзанярська збірна у золотих водолазках з капюшонами. Витончені платтячка канадійки Джонні Рошет. Патлата зачіска канадійського “золотого” ковзаняра Чарльза Хемліна. Не забудеться, безперечно, пристрасність канадійських фанатів - купа людей з прапорами на плечах, котрі після кожної нової медалі обнімались і цілувались із незнайомими людьми просто неба.

Я також пам’ятатиму смак забіганості, яка мені смакуватиме кексами-мафінами та печивом з крапками шоколаду із кав’ярні “Тім Хортонс” напроти медіа-центру (ой, заберіть від мене усі ці солодощі!). Буде, звичайно, і те про, що я скоро забуду, а саме - ванкуверський холод та дощ, незручний готель, відсутність часу на сон та обід. Але то - дрібниці. В пам’яті лишиться тільки гарне.

Іще зі сміхом згадаю потуги вирахувати, котра зараз година у Києві, Лондоні та Токіо. Плюс 12, плюс 10, плюс 17- суцільна математика. Як же Канада все-таки далеко! Я таки одного разу переплутала і подзвонила додому в Київ з впевненістю, що там вечір, а там був-ранок :-) Математика таки підвела...

Аерпорт Ванкувера протягом наступних трьох днів очікує набіг купи пасажирів — біля 40 тисяч щодня. Гості олімпіади, атлети, журналісти їдуть додому. Мені прийшов мейл від авіаліній, котрий попереджає, що за 5 годин до вильоту треба перевірити сайт летовища, а за 4 години- краще бути вже на місці., аби спокійно і без метушні здати речі в багаж, попити кави, купити кленового сиропу на сувеніри додому. Млинці до сиропу вже будуть у Києві. І я мені вже пообіцяли, що їх приготують, аби я тільки швидше приїжджала :-).

Гості завтра поїдуть, а у Ванкувері- місті із скла та бетону біля води, знову стане тихо і спокійно. Проте, навряд чи хтось тут забуде ці три бурхливі тижні у лютому 2010 року. Вони були не-за-бут-ні.

До побачення, Ванкувер! Дякую! Привіт, Сочі!

27 лютого

Від Ванкувера 2010 до Сочі 2014

Image caption Російський прапор на церемонії закриття Олімпіади у Ванкувері

Наступні зимові Олімпійські ігри відбудуться з 7 по 23 лютого 2014 року

у російському місті Сочі.

Сочі — курорт на березі Чорного моря, котрий завдяки своєму географічному положенню дозволяє займатися і літніми і зимовими видами спорту. Місто Сочі знаходиться в субтропічній кліматичній зоні, проте вже в 47 кілометрах від нього знаходиться гірський лижний курорт Красная Поляна. Там з 2003 року розвивають лижний спорт та туризм. Кажуть, це одне з улюблених місць відпочинку російського прем’єра Владіміра Путіна.

Це буде перша Олімпіада на території пострадянського простору, в підготовці якої активно бере участь міжнародний олімпійських комітет, адже хоч ми і пам’ятаємо Олімпіаду-80 у Москві, проте її бойкотували міжнародні спортивні організації та більшість західних країн-учасників.

Image caption Побачимося в Сочі

Олімпійські об’єкти в Сочі планують здати в експлуатацію іще за 3 роки до початку олімпіади, аби мати час їх випробувати і провести на них змагання міжнародного рівня. На зиму наступного року вже заплановано проведення чемпіонату Європи зі стрибків з трампліну. Об’єкти побудують раніше іще для того аби дати змогу російським спортсменам добре підготуватися у себе вдома. Російська збірна виступала не дуже добре і на сьогодні знаходиться лише на 6 місці за кількістю медалей.

Це буде, мабуть, перша олімпіада, усі об’єкти якої буде збудовано з нуля. Це проект федерального рівня, тому за його виконання, мабуть, можна не турбуватись. Олімпіада ц Сочі відбудеться за сприяння відомих російських компаній, котрі взяли на себе частину видатків. Серед них ООО Російська залізниця, Мегафон та Роснефть. Остання, вже вкладає у цей проект 180 мільйонів доларів. Це, найбільша сума вкладена донині одним інвестором.

До Ванкувера делегація організаційного комітету Сочі 2014 прибула у складі 150 осіб. Це люди від 20 до 40 років, багато хто з них отримав освіту за кордоном. Кажуть, що одним із критеріїв прийому на роботу на вищі менеджерські посади у оргкомітет Сочі 2014 було володіння двома іноземними мовами. Оргкомітет займався тут організацією роботи “Русского Дому”, який тут також називають “Дім Сочі 2014” та вивченням досвіду Ванкувера у підготовці Олімпіади.

Президент оргкомітету СОЧІ 2014 Дмітрій Чернишенко сказав пресі, що певне випробування для наступної олімпіади, окрім погоди та добудови об”єктів, є питання волонтерів. Адже, на теренах колишнього радянського союзу не існує культури волонтерства, у традиційному західному її розумінні. Люди не звикли (чи стомились і вже не хочуть?) працювати безкоштовно заради якоїсь ідеї.

Проте, і це питання якось вирішать. Адже, бажання працювати волонтерами є у молодих людей студентського віку. Оргкомітет сподівається, що до молодих, з часом, приєднаються і старші люди.

Олімпіада, як засіб ребрендингу країни, чи “інноваційні олімпійські ігри”

Однією з основних ідей, з якою Росія готується до олімпіади у Сочі є теза про «інноваційні Олімпійські ігри», завдяки яким у країні буде здійснено цілу низку довготривалих позитивних перетворень, які дадуть можливість вийти на новий виток розвитку. Ці зміни надихнуть інші країни, а також покажуть світу нову Росію — молоду й енергійну, котра не забуваючи своїх традицій, динамічно вбирає все нове й швидко інтегрується у світову міжнародну спільноту.

Наразі, Ванкувер вже побачив нове покоління росіян — молоде, підтягнуте, спортивне, енергійне, освічене. Позитивне, одним словом. Президент Сочі 2014 і вся його команда пристойно говорять англійською мовою, якою вони і проводили усі заходи та прес-конференції. Його тут часто приймали за іноземця - він дуже відрізняється від функціонерів радянської та пострадянської доби, які не тільки не володіли іноземною мовою, але і не виглядали спортивно.

На Олімпіаді в Сочі вперше буде не звичайна, а цифрова емблема. Точніше, емблемою буде сама електронна адреса “Sochi2014.ru”, що на думку організаторів також є символічним переходом до нової доби та нового образу.

Міжнародний олімпійський університет

З нагоди Олімпіади у Сочі в цьому місті вже цього року розпочне свою роботу Міжнародний Олімпійський університет. Він готуватиме кадри для роботи у сфері спортивного менеджменту та олімпійського руху. Адже у Росії вже є прециденти, коли відомі спортсмени, як Світлана Журова та Світлана Хоркіна, стають потім депутатами, чи членами міжнародного олімпійського комітету (як пловець Александр Попов). Мабуть, відтепер таких прикладів у Росії побільшає.

Так у цьому університеті буде річна програма спортивного МBА, розрахована на 50 осіб - керівників середньої ланки, кадрового резерву та знаменитих спортсменів; річна програма “Executive МBА” на 200 осіб для керівників вищої ланки та трирічна програма PhD — на 10 осіб. Цікаво, що назви програм не перекладають російською і не накладають на російську освітню програму, а використовують так, як воно є за кордоном. Мабуть це також символ інтеграції.

Концентруючись на навчанні, консалтингу та дослідженням, три основні компоненти складатимуть основу цього ВУЗу- це навички, знання та натхнення. Наглядову раду університету очолює Владімір Потанін, а опікувальну — сам російський прем’єр - Владімір Путін.

Посли Сочі 2014

Пропагувати ігри у Сочі будуть відомі росіяни - хокеїст Александр Овєчкін, тренер збірної з хокею В’ячеслав Биков, альтист Юрій Башмет, диригент Валерій Гергієв, модель Наталя Водянова, фігурист Євгеній Плющенко, гімнастка Світлана Хоркіна, хокеїст Сергей Федоров, співачка Діана Груцкая та багато інших відомих людей. Усі вони працюватимуть на покращення іміджу майбутньої олімпіади в Сочі.

Посмішки замість похмурості

У пресу просочились відомості про те, що окрім організаційних та екологічних, вони вивчали, як удосконалити сервіс, зокрема запровадження так званої “кампанії посмішок”, чи то виявлення гостинності та привітності, що є одним із важливих моментів сервісу олімпійських ігор.

Іноземці часто запитують, чому люди з колишнього Радянського Союзу мало посміхаються — один одному та зустрічним людям. Спираючись на російське прислів’я: “Смех без причин - признак дурачины», можна сказати, що серйозність раніше цінувалась більше, ніж штучна веселість. Проте, можливо, олімпіада це поміняє. Принаймні, сферу послуг, у Сочі вчитимуть посміхатись клієнтам та гостям.

26 лютого, Ванкувер

Ковзани, доріжки, жінки та чоловіки

Біг на ковзанах - видовищний вид спорту - бігають настільки швидко, що тільки за результатами табло можна зрозуміти, хто ж здобув медалі. Коли дивишся - здається прибігають одночасно.

У Ванкувері канадська збірна з ковзанярського спорту показала всім клас. Чоловіки виграли забіг у командній естафеті на 5 000 метрів. Кучерявий Чарлі Хемлін вже став одним із супер-зірок цієї олімпіади.

Жінки зі збірної також не відставали. Крістін Несбіт виграла золото на дистанції 1000 метрів, а досвідчена Клара Хьюгз виграла бронзу на дистанції у 5000 метрів. Розкажу трохи про неї. Ця 37 річна спортсменка раніше також виступала за збірну Канади з велоспорту, протягом 1991-2003 років і навіть грала дві бронзові олімпійську медаль у Атланті.

Протягом тривалого часу вона займалася двома видами спорту — велосипедним і ковзанярським, а потім у 2003 році вирішила зосередитись на ковзанах. Буває і таке, виявляється, що атлети виступають на обох іграх. Тут на іграх я також чула про бобслеїста із Росії, котрий на літніх олімпійських іграх виступає у спринті. Неймовірно. Все таки, спортсмени - якісь трохи інші люди. Супер-люди, чи що...

Клара виграла золоту медаль у дистанції 5000 метрів у Турині. Вона - перша канадійка, котра виграла медаль на обох-зимових і літніх олімпійських іграх. Також у 2004 році її назвали у Канаді “ковзаняркою року”. Після перемоги тут у Ванкувері, Клара віддала 10 000 доларів, які отримала за перемогу у місцевий фонд, котрий сприяє розвитку спорту серед дітей з неблагополучних родин. На її думку, такі фонди дають дітям шанс спрямувати своє життя у правильному напрямку. Адже вона сама свого часу була серед таких підлітків, котрі байдикували і вели нездоровий спосіб життя, однак завдяки спорту змогла не тільки змінити життя, а й досягти найвищих результатів. .

На наступний день після її перемоги у місцевій газеті з’явилась зворушлива листівка-подяка. Одна з провідних канадійських компаній-спонсорів на цілу шпальту вмістила фотографію Клари з канадським прапором на плечах та підпис: “Клара, для мільйонів, які дивились твій забіг - ти була приводом для гордості. Ти втілюєш справжній олімпійський дух. Дякуємо тобі!”. Ось так і Канаді проводжають улюблених спортсменів.

Під час змагань ковзанярів не обійшлося і без неприємностей. Збірна Голландії втратила золоту медаль через помилку одного із своїх тренерів. У ковзанярському спорті в забігу на 10 000 метрів, а це цілих 25 кіл по стадіону, тренер підказує спортсмену, по якому колу він має бігти. Усе відбувається на шаленій швидкості - дуже просто помилитись.

За 8 кіл до фінішу Свен Крамер переступив через межу зміни доріжок, чи як ковзанярі називають “блок”, і побіг далі. Тренер Герард Кемкерс вказав йому неправильну доріжку. Він відволікався, бо слідкував за тим, як біжить суперник його учня-спортсмен із Кореї, і не відслідкував куди треба йому повертати і на яку доріжку ставати. Запитав про це у асистента. Той сказав, що росіянин Іван Скобрєв біжить по зовнішній доріжці, значить голландець має бігти по внутрішній.

Тренер чомусь ні на хвилину не замислився, що Скобрєв біг позаду Кремера і його черга міняти доріжки іще не прийшла. В результаті голландця дискваліфікували, а Іван Скорбрєв здобув срібну медаль. Не позаздриш голландському тренеру....Можна спробувати уявити, як його зустрінуть на батьківщині..

Днями місцева преса писала про те, що жінки-спортсменки зі збірної Канади, не зважаючи на відсутність достатньої підтримки з боку держави та федерацій, на олімпіаді у Ванкувері завоювали досить багато медалей. Стаття закінчувалася питанням: вони частіше на п’єдесталі за чоловіків, може, вже нарешті треба їм дати гідні стипендії, аби їм не доводилось зніматися оголеними для календарів, як то зробили канадійські біатлоністки аби заробити трохи грошей на підготовку?

Мені подумалось про те, що ось-знову якась несхожість, чи то навіть відмінність у мотиваціях. На теренах колишнього Радянського Союзу у оголеному вигляді спортсменки знімаються скоріше вже після закінчення кар’єри та і то задля того, аби привернути до себе увагу, а аж ніяк не для того аби заробити собі грошей на спортивні збори...

25 лютого Ванкувер

Фігурне катання. Останній день виступів.

Image caption Трибуни з вболівальниками

Сьогодні останній день змагань дівчат-фігуристок. Змагання на стільки популярні, що на них навіть журналістам потрібні окремі квитки. Основна боротьба розгорнулася між Кім Ю-На з Кореї, Асада Мао з Японії та Джонні Рошет з Канади. Можливо японка Мікі Андо, Мірай Нагасу з Америки та італійка Кароліна Костнер також в який спосіб втрутяться у боротьбу за медалі.

Перед початком виступу кожної нової групи з п'яти фігуристок про них коротенько розповідають: чим вони займаються, що полюбляють, таке-інше. Кумедно, але більшість фігуристок, поряд із кіно, спортом, зустрічами із друзями, як одна, люблять шопінг. Причому, багато хто навіть ставить це заняття на перше місце серед улюблених.

Це не добре і не погано — ніяк. Просто, мабуть, також говорить і про те, що люблять дівчата у віці від 15 до 29 (саме такий вік у фігуристок), ну і іще про те, в який бік міняється світ. У бік розвитку суспільства споживання, маю на увазі. Навряд чи, у минулі радянські часи, хтось би отак при людях сказав: ”Ой, ви знаєте, так люблю ходити по магазинах”. Усі би глянули косо.

Image caption Асада Мао - срібна медалістка

По-перше, у магазинах нічого не було. А, по-друге, навіть якщо і любили, то про це “не прийнято” було говорити відкрито. Бо таке хобі вважалось дріб’язковим і міщанським. Та і зараз це мабуть не те заняття, про яке у нас говорять аби створити собі позитивний імідж у пресі. Однак, за кордоном, це вже давно не вважається тим, чого треба соромитись і про що не варто говорити на публіці.

Безперечно, фігуристки дуже хвилюються. Адже до двох виступів у неповні чотири хвилини вони готуються чотири роки, а то й довше. Однак хвилюються не тільки вони. Окрім них хвилюються іще їхні батьки та їхні тренери. Під час олімпіади цікаво спостерігати не тільки за ковзанкою, але і за обличчями тренерів, що стоять біля бортика. Вони “проживають” та “відкатують” ці неповні чотири хвилини десь там, поруч із спортсменами, хоч і стоять на відстані 20 метрів від ковзанки. Тут дехто з журналістів закидав тренерам “невмінні тримати обличчя” під час невдач своїх вихованців. Адже камери стоять тут же поруч і транслюють усі ті гами почуттів з їхніх облич та прямо в ефір.

Проте, їх можна зрозуміти. То непросто - тримати обличчя, коли тобі і прикро, і боляче, і гірко одночасно. І коли твої багатоденні зусилля залежать від настрою та стану протягом якихось чотирьох хвилин.

Прагнення бодай чимось допомогти на їх обличчях таке велике, що складається враження, що дехто із тренерів волів би сам перестрибнути через оці метрові сині поролонові загорожі на лід та виконати усі ті “па” та стрибки замість своїх вихованців, коли хтось із них падає. Аби тільки чимось допомогти. Рухається у такт Тетяна Тарасова, котра тренує Мао Асада. Стрибає біля бортику тренер грузинської спортсменки її тренер-іноземка на прізвище Вагнер. Усі вони душею там, на арені.

Українок на цих змаганнях немає.

Таке враження, що після Олімпіади в Турині, заміни Олені Ляшенко в одиночному фігурному катанні не знайшлося. Проте, це зовсім не значить, що в Україні немає дівчат фігуристок. Просто у цей раз чомусь нікого не прислали. А даремно. Нехай би було бодай тридцяте й останнє місце, однак це був би гарний досвід, перш за все психологічний — така собі “адаптація в олімпіаду”. Тим паче, кого посилати на олімпіаду вирішує олімпійський комітет та федерація країни. Так чому би і ні?

Багато хто зі спортсменів використовує російську музику у своїх програмах. Так вільний виступ спортсменки з Японії Асада Мао супроводжуватиме музика Сергія Рахманінова. А коротку програму у неї була під музику Армена Хачатуряна. Мабуть вдалий вибір музики пояснюється не тільки гарним смаком, але і тим, що чоловіком її тренера з фігурного катання Тетяни Тарасової є всесвітньовідомий піаніст і педагог Владімір Крайнєв.

Взагалі, музикальний супровід під час виступів з фігурного катання заслуговує того, аби з нього зробили окрему збірку. Ця музика різна - енергетична, сумна, романтична, не залишить байдужим нікого. На мою думку, буде вдало продаватись. Наразі, дехто вже робить на цьому бізнес. У минулому році саунд-треки виступів корейської спортсменки Кім Ю-На розійшлися у Кореї платиновим тиражем.

Зала, затамувавши подих, спостерігає за виступом двох красунь, котрі виходять на лід по черзі — канадійки Стефані Пфаню та спортсменки з Фінлядії Кіри Корпі. Хоч вони і не претендують на медалі, проте зал уважно за ними спостерігає. Дуже вже привабливі дівчата. Як з обгорток журналів. Під час короткої програми на Кірі було плаття ядуче лимонного кольору, котре їй зовсім не пасувало. Журналісти потім обговорювали, чому такий невдалий вибір вбрання. Проте, сьогодні на ній - комбінована сукня із чорної спідниці та темно синього блискучого верху. Її тато тренує жіночу збірну Фінляндії з хокею.

Хокей

Дехто з глядачів час від часу вибігає у фойє подивитись на екран телевізора і звірити рахунок у хокейному матчі серед жінок між Канадою та Америкою. Канадську збірну на трибунах підтримує чоловіча збірна з хокею майже в повному складі. Змагання фігуристок іще тривають, а хокеїстки Канади виграють в Америки 2-1. Тобто зараз Канада зрівнялась з Америкою за кількістю золотих медалей- у кожної з них їх тепер по вісім.

Image caption Олімпійський букет

А я після матчу Росія-Канада навіть чути про хокей не можу. Так прикро.

Росіяни програли з рахунком 3-7, причому перші три шайби канадці вкотили у перші 20 хвилин матчу. Таке враження, що у росіян був який-не-який напад, але оборона була ніяка. І не допомогли ні Ілля Ковальчук, ні Александр Овєчкін, на яких усі сподівались, а вони так нічого і не забили. Так що про хокей я краще помовчу. Тактів на сорок. Так мені прикро...

Повернімося до фігурного катання

Сьогодні занадто емоційно - після виступу плаче росіянка Альна Леонова, плаче японка Судзукі Акіко, закриває обличчя руками італійка Кароліна Костнер, посміхається, а потім таки плаче кореянка Кім Ю-На.

Image caption Кім Ю-На - золота медалістка

Оголошують результати. Кореянка Кім Ю-На виграла золоту медаль, з відривом у 20 балів за нею слідом іде японка Асада Мао, котрій дістається срібло, а бронзу забирає мужня Джонні Рошет, котра сьогодні каталась не так зібрано, як позавчора, проте все-таки добре.

На 4 місці - спортсменка зі США Міраї Нагасу. Російські спорстменки- 19-річна Альона Леонова та 17-річна Ксенія Макарова отримують дев'яте та десяте місце і входять до десятки найсильніших фігуристок світу.

Трохи про чемпіонку. Золотій медалістці - 19 років.

Кім Ю-На шалено популярна у Кореї, що їй приносить також непоганий прибуток. На цій Олімпіаді, вона, поряд із американським сноубордистом Шоном Вайтом - спортсмени, що заробляють найбільше. За минулий рік, наприклад, 19-річна Ю-На заробила 7,5 мільйонів доларів. Її підтримують найвідоміші корейські бренди, основний з яких Самсунг. Який навіть минулого року випустив модель мобільного телефону під її іменем. Кажуть він був доволі простої моделі за функціями, а коштував наразі під 480 доларів, проте розійшовся дуже швидко і у великій кількості. Корейська преса називає її “принцесою”. За нею, наразі, майже, як за особою королівської крові, під час відкритих тренувань та змагань ходила ціла свита галасливих корейських журналістів.

Олімпійські змагання з фігурного катання сьогодні завершились.

Лишилися тільки показові виступи увечері 27 лютого. Особливістю показових виступів є те, що фігуристи одинаки та представники парного катання можуть використовувати пісенний музичний супровід, що їм під час виступів, на відміну змагань з танців на льоду, заборонено.

Бачила напередодні тренування Жені Плющенко - у нього чудова показова програма. Буде нагода, подивіться - не пожалкуєте. Пристрасна, емоційна, душевна. Кажуть він хотів поїхати з Ванкувера раніше. Мабуть таки дуже прикрою є для нього срібна олімпійська медаль.

Однак, за правилами, тих спортсменів, котрі не з’являються на показових виступах - штрафують. Не знаю, чи він залишився із принципу аби іще раз довести, що він таки найкращий. А він таки найкращий! Або ж, все-таки є правдою те, що він братиме участь у наступному чемпіонаті з фігурного катання, котрий пройде у березні в італійському Турині. Змагатиметься аби довести Лайзачеку і суддям, що він — таки найкращий. А якщо це так - то ми його іще побачимо і штрафні бали йому вже точно ні до чого...

24 лютого, Ванкувер

Волонтери, чи про те чому люди працюють безкоштовно

На Олімпіаді у Ванкувері працює біля 25 тисяч волонтерів. Усі вони працюють тут безкоштовно. Робота доволі виснажлива - багатогодинний робочий день, у кращому випадку доводиться стояти у приміщенні чи під тентом, у гіршому - на вулиці під вітром, дощем і снігом гір Сайпраса та Вістлера.

Окрім того, за харчування та проживання вони платять із власної кишені. Вони знімають тут квартири на пару із кимось, або просто ночують на гостьовому дивані у друзів з Ванкувера. Багато хто взяв з них на роботі відпустку за власний рахунок, аби отримати можливість попрацювати тут волонтером на іграх. Мені тут зустрічалися серед них директор відділу зв’язків з громадськістю великої фірми, аспірант, водій автобуса, домогосподарка, працівник фармацевтичної фірми, пенсіонер, директорка турагенства.

Кого оберуть вирішувалося іще за два роки до олімпіади і був дуже великий конкурс із семи-десяти бажаючих на одне волонтерське місце. “Ну і який сенс? Навіщо такі жертви ?”, - запитаєте ви.

Image caption У Ванкувері - 25 тисяч волонтерів

Не знаю як краще пояснити... Можливо найкраще сказати, що є якісь речі, котрі не можна купити за будь-які гроші і заради яких можна на три тижні пожертвувати. Власним комфортом, сном та відсутністю заробітної платні. Як вони називаються? Нові враження, драйв та адреналін.

Мабуть, ці 25 тисяч людей вважають, що робота під час олімпійських ігор того варта. Можливість побачити спортсменів вживу, відчути атмосферу великого спортивного свята, на власні очі побачити, як влаштовані ігри зсередини, щоб потім випадково побачивши десь напис “Ванкувер 2010”, сказати: “А я там був!”. Все те, мабуть, варто маленьких жертв у вигляді невиспаного обличчя та перманентного відчуття голоду.

Під час Олімпіади волонтери виконують цілу купу різних обов’язків. Наприклад, на ковзанці у палаці Пасифік Колізеум, де проходять усі змагання фігуристів та ковзанярів, волонтери зустрічають журналістів та глядачів на вході, перевіряючи їх квитки та речі на предмет безпеки. Є ціла група волонтерів, котра працює у прес-центрі. Вони не тільки намагаються допомогти усім із місцями для комп’ютерів, фото- та телезйомок, найостаннішими прес-релізами та щоденними турботами про те аби усі вчасно потрапили н а прес-конференцію. Вони часом навіть перекладають під час прес-конференцій на різні мови. Окрім того вони самі намагаються дізнатися більше про ці види спорту, в які змагаються у них перед очима. Декілька днів тому я бачила хлопця-волонтера, який у вільну хвилину читав книжку “Фігурне катання для чайників”. Знаєте, є така американська серія, котра просто і зрозуміло розповідає про все на світі...Мене те здорово посміхнуло. Якщо щодня спостерігати за усіма цими потрійними тулупами та луцами, то хочеться, певно, хоч трохи відрізняти їх один від одного...

Також є група волонтерів, які на цій арені приводять до толку олімпійський лід у перервах між тренуваннями та виступами. Кожні 30 хвилин між виступами, на 10 хвилин виходить група дівчат зі звичайнісінькими кухонними ополониками в одній руці і з відром зі снігом — в іншій. Виглядає кумедно. Зверху не видно, що у відрі - виглядає так наче вони збираються на лід трохи борщу :-)

Насправді, вони вручну засипають ями на льоду, які утворились після стрибків та катання фігуристів. А вже потім дві шліфувальні машини іще раз проходяться по льоду, натираючи його до ідеального блиску. Так, що можна цілком сказати, що лід у Ванкувері таки “ручної роботи”. І доглядають за ним також волонтери.

Звичайно, що те де кожен волонтер буде стояти визначалося не тільки через бажання, але і відносно того, який у кожного був попередній досвід. Так люди, котрі мали досвід у відділі копроративної комунікації отримали нагоду попрацювати у прес-центрі, а професійні водії- скоріше стали водіями.

Ті волонтери, що працюють у медіа-центрах Ванкувера, Вістлера та Сайпраса отримали нагоду поспілкуватися з купою іноземних журналістів та фотографів, побачити яка специфіка роботи у кожного із іноземних ЗМІ. Таке волонтерство дає не тільки цікаві враження, а й може прислужитися у майбутньому, як гарний рядок у CV та, власне, і як можлива мотивація почати прагнути чогось більшого.

Через 2 роки в Україні буде ЄВРО 2012, кажуть, що набір волонтерів вже розпочався. В українців тепер також буде шанс відчути смак великого спортивного свята.

23 лютого, Ванкувер

Жіноче фігурне катання, коротка програма.

Нерви, радість, горе

Починаються змагання з жіночого фігурного катання, спортсменки покажуть коротку програму. Основна боротьба розвернеться між Кім Йо-На з Кореї, Мао Асада з Японії та фігуристкою з Канади Джонні Рошет.

Image caption Кім Ю-На з Південної Кореї

Японці та кореянці по 19 років. Обидві спортсменки не виступали на минулій олімпіаді в Турині, бо їм не вистачило декілька місяців до дня народження, аби пройти за віковим цензом.

Щодо канадійської фігуристки, то невідомо, як добре вона зможе виступити - прямо тут у Ванкувері минулої неділі померла її 55-літня мати, котра приїхала її сюди підтримати. Не зважаючи на це горе, спортсменка вирішила продовжувати змагатися. Відомо, що після цього нещастя, з нею працює спортивний психолог Вейн Халівел та спортивний радник Сильві Фрешет. Джонні також виділили окрему кімнату в олімпійському селищі (адже відомо, що усі спорстмени живуть тут по двоє). Її також підтримує її тренер Манон, під керівництвом якої вона займається з 13 років.

Після того, як були прийняті нові правила суддівства у фігурному катанні, багатьом спорстменам довелось швидко до них пристосуватися - краще катати “степи” та крутіння. Сама Джонні казала в одному з інтерв’ю, що відчуває себе хамелеоном - так змінилася її манера катання. Проте, чи зможе вона сьогодні виступити — цього іще не знає ніхто. Голова канадської делегації сказала, що то, взагалі, буде диво якщо Джонні зможе вийти на лід.

Золоту медаль пророкували кореянці Ю-На Кім, срібну - японці Мао Асада. Бронзову- або канадійці Фрошет, або японці Андо Мікі. Однак невідомо, як усе може повернутися протягом цих двох днів. Адже і на попередніх олімпійських змаганнях з жіночого фігурного катання ситуація завжди була непередбачуваною. Так у 1998 році в Нагано несподівано для всіх юна Тара Липінські обійшла досвідчену фаворитку Мішель Кван, а 2002 року в Солт-Лейк Сіті Сара Хьюгс випередила Мішель Кван та Ірину Слуцкую. На минулій олімпіаді також ніхто не очікував, що золота медаль дістанеться не росіянці Ірині Слуцкій і не американці Саші Коен, а японці Шідзуці Аракаві. Жіноче фігурне катання — річ непередбачувана. Може іще і тому, що жінки гірше справляються з додатковим олімпійським стресом? Хто зна...

Також варто звернути увагу на 16-річну Міраї Нагасу, котра виступає за США. Вона була другою на чемпіонаті США. Відмічають, що вона показує феєричне фігурне катання, однак через те, що виступає дуже нерівно, їй не завжди вдається показати себе найкращу і перемагати. Можливо, через чотири роки у Сочі у неї буде більше досвіду.

Іще раджу подивитись, як душевно катається 17-річна Ксенія Макарова зі збірної Росії, котру тренують Віктор Петренко та Галина Змієвська. Вона виграла чемпіонат Росії 2010 року та стала дев’ятою на цьогорічному чемпіонаті Європи, що досить непогано, як для дебютантки. Ксенія- донька чемпіонів Європи з парного катання 80-х років Олега Макарова та Лариси Селезньової. З 2002 року ця петербурзька дівчина живе у США, де її батьки тренують фігуристів. З такими генами- тільки у фігурне катання. Однак, дівчинка вперше стала на ковзани у сім років, боляче впала і ще довго потім відмовлялась кататись. Проте батьки були до неї уважними і сильно не примушували. В результаті, вона сама захотіла кататись. Зараз Ксенія вчиться в 11 класі американської школи з математичним ухилом. До минулого року її тренували батьки, проте з вересня минулого року її тренують Петренко та Змієвська.

Учора на її тренування приходив подивитись Джонні Вієр, який тренується у цих ж тренерів. Було цікаво спостерігати, як він уважно дивився за її тренуванням, також давав поради, і навіть пішовши раніше з тренування, підійшовши вже до виходу, озирнувся, і тільки після того, як Ксенія стрибнула у 2 оберти, задоволено кивнувши голову, пішов. До сьогоднішнього дня я іще не бачила на тренуваннях аби хтось із зіркових фігуристів приходив підтримати своїх молодших колег.

5 година вечора, арена Пасифік Колізеум. Дуже багато глядачів. Серед них особливо багато чоловіків. Двоє чоловіків років сорока з канадійськими прапорами на плечах, що стоять біля мене у черзі за кавою, розмовляють між особою. Один говорить іншому, що жіноче фігурне катання йому подобається більш ніж чоловіче, бо його якось цікавіше дивитись. Я про себе посміхають і думаю, що воно-то і зрозуміло чому - тут так багато привабливих молодих дівчат.

Натхненно під пристрасний “Fever” катається мила мініатюрна спортсменка із Грузії Елене Гедеванішвілі. Кажуть, вона тренується тут в Канаді уже декілька років. Її молода тренер Вагнер під час виступу повторює біля бортика усі рухи за нею. Здається тренер хвилюється іще більше за спортсменку.

Вперше на Олімпіаді фігуристка з Туреччини Тугба Карадемір.

Катається під турецьку мелодію. Росіянка Ксенія Макарова у бузковому платті елегантно катається під мелодію “Леді в лавандовому”. Окрім тренерів за її катанням спостерігає і Джонні Вієр, якого вона в інтерв”ю назвала одним із своїх взірців у фігурному катанні.

Японка Мао Асада катається під “Вальс-маскарад” від Армена Хачатуряна. Кореянка Кім Йо-На - під мелодію із Джеймса Бонда. В результаті, кореянка на 4,72 бали виривається вперед.

Цього вечора у дівчат міцні нерви. Мало хто помиляється, як то інколи буває, коли раптом після помилки когось одного, всі починають по черзі падати.

Канадійку Джонні Фрошет зал зустрічає оплесками. Вбрана у червоно-білу сукню із зображенням червоної троянди на плечі ззаду. Волосся зібрано у тугий пучок. Готова до бою. Вона зібрано і бездоганно виконує пристрасне танго. Так неначе у ці три хвилини вона вкладає усю себе- горе і радість., пристрасть і любов, усі свої емоції. Коли вона завершує виконання, зал зривається бурхливими оплесками і практично всі глядачі встають. Люди продовжують плескати в долоні цій мужній дівчині. Багато у кого на очах сльози. Сама фігуристка теж плаче. Її заспокоюють тренери. Їй дозволяють не виходити до журналістів.

За результатами першого дня - канадійка Фрошет на третьому місці, японка Асада - на другому, кореянка Кім - на першому. Четверте місце у спортсменки з Японії - Мікі Андо - вона невдало стрибнула на початку виступу. Усі чекають вечора четверга, коли вирішиться хто ж переможе тут у Ванкувері.

22 лютого, Ванкувер

Мелодії перемоги

Ви коли нервуєте, що робите? Маю на увазі, ви нервуєте голосно чи тихо? Багато їсте, чи, навпаки, припиняєте їсти? А під яку музику ви нервуєте? Чи без музики взагалі?

Image caption Чандрі Кровфорд допомагає музика

Нервів на Олімпіаді вистачає. Більшість із спортсменів музика супроводжує упродовж усіх змагань та підготовки до них. Хтось готується до лижних гонок у величезних навушниках, як чемпіонка Турину канадійка Чандра Кроуфорд. Вона каже, що вона просто поринає у музику, і чим голосніше вона звучить, тим краще.

Серед тієї музики, котра допомагає їй правильно налаштуватися є David Guetta, Lady Gaga, MGMT, Jurassic 5, M.I.A., White Stripes, Rihanna, Gossip, Kanye West і навіть якісь шматки із радіо передач останніх днів. Натомість аби розслаблитись та відпочити спортсменка слухає Cat Power, Feist, Great Lake Swimmers, Radiohead, Neil Young.

Професор місцевого університету Пітер Крокер вважає, що музику спортсмени використовують із різною метою. Вона не тільки допомагає контролювати внутрішній стан, блокувати негативні думки напередодні виступів, але і допомагає налаштуватися на правильну хвилю.

На олімпійських майданчиках завжди купа людей, які кричать та вболівають і ця нестабільна атмосфера може легко збити непідготовлену людину з пантелику. Спортсмени, звичайно, звиклі до цього люди. Проте і для них музика, яку вони слухають протягом тривалого часу підготовки до змагань, може прислужитися у створенні “правильного” настрою. І не тільки блокування внутрішнього негативу, але і контролювання навколишнього шуму та утримування власного енергетичного настрою.

Сноубордисти часто слухають музику під час виступів.

Кажуть, що вони мусять дотримуватися власного ритму під час виступів, аби правильно виконати свої акробатичні трюки. Однак, австралійська зірка сноуборду Сара Брайт є винятком і музику в айподі під час виступів не слухає. Однак слухає свій внутрішній ритм. Поза майданчиком у її айподі звучать композиції Regina Speector.

Канадійський фігурист Патрік Чан каже, що музика допомагає йому у створенні мотивації, створює правильний емоційний стан і почути себе так, як почувають чемпіони. Особливо йому допомагає композиція від Jay-Z “Empire state of mind”, котра лунала минулого року під час перемоги бейсбольного клубу “Нью-Йорк Янкіс”. Кажуть, вона налаштовує його на той самий переможний лад.

Слухаючи різну музику у своїх айподах, у всіх спортсменів є одна спільна музика, яку вони усі хочуть почути. Це гімн їхньої країни, котрий грає під час перемоги. Нажаль, гімн України тут іще не прозвучав жодного разу. Може, українські спортсмени слухають не ту музику? У них іще є трохи часу, аби послухавши правильні мелодії, котрі налаштують їх на перемогу і нададуть можливість усім українцям послухати те, що вони найбільше хочуть почути - Гімн України.

Якщо щодня ходити на роботу однією дорогою, то з часом перестаєш звертати увагу на те, що відбувається навколо. Я інколи міняюсь із друзями музикою в айподі. Усе знайоме починає виглядати трохи по-іншому. Свіжіше. Пошукайте вищезгадані композиції, може вони і вас правильно налаштують на якісь власні перемоги. То хоч і дрібниця, однак приємно знати, що ти слухаєш ту ж мелодію, що і олімпійці.

21 лютого, Ванкувер

Кьорлінг, чи група зі щітками

Неділя, 9 ранку, змагання з кьорлінгу. Трибуни заповнені на 90%. Гарний показника, як для такого раннього часу. На чотирьох льодових доріжках арени одночасно відбуваються змагання між вісьма командами.

Image caption На льоду - команда Японії

Зараз на льоду Британія, Японія, Росія, Данія, Швейцарія, Австрія. Запекла боротьба між жіночими командами Японії та Росії. Учора росіянки, які до того грали не дуже добре, буквально розгромили команду Швеції. У грі 10 раундів, до 4 — Росія лідирує, потім починає програвати.

Колись давно, напередодні олімпіади в Нагано у 1998 році, коли кьорлінг тільки ввійшов у родину олімпійських видів спорту, мене попросили перекласти про нього памфлет. Я ніколи не бачила до того, що то за гра. Відеозаписів теж не було. Пам’ятаю, як я довго намагалася уявити із тієї купи слів, що то воно таке за спорт, коли бігають по ковзанці із шваброю-щіткою в руках, натираючи лід перед “каменем”, який ковзає попереду. Друзі тоді жартували, що то якась гра, яку вигадали скандинавські домогосподарки, котрі після прибирання вдома, випадково зайшли на ковзанку. Там нікого не було, зате валялись незрозумілі камені. Ось вони і почали ними грати. Це жарти, звичайно.

Насправді, історія у кьорлінга дуже стара і пов’язана вона з Шотландією 16 століття. Про цю розвагу зберігаються записи у старовинних монастирських книгах, граючих у щось схоже на кьорлінг нідерландських селян зображував у тому ж столітті на своїх картинах Пітер Брейгель.

Правила було затверджено у першій половині 19 століття і з тих пір майже нічого не змінилось. Площадка має довжину 44,5 та ширину 4,32 метри. Температура льоду мінус 15 градусів. Камінь з ручкою зверху важить 19,96 кілограм. У команді 4 людини плюс один запасний. Гра ділиться на 10 періодів, чи так званих “ендів”. За кожний період кожна команда випускає по льоду 8 каменів. Причому, треба або зупинити камінь у певному місці, чи закинути їх усі у “дім”, чи вибити камені супротивника. Двоє гравців начищають лід перед каменем, задаючи йому потрібну траєкторію. Переможець визначається за сумою балів у всіх ендах.

Це не той видовищний спорт, за яким дуже цікаво спостерігати з трибуни. З трибуни, часом, не видно, куди рухаються камені і в якій позиції вони стали. Тому допомагають розвішені дисплеї. Мабуть, ввімкнувши телевізор увечері в неділю і потрапивши на кьорлінг, ви зміните канал хвилини за три. Ну, може, через десять. Так в принципі, і не зрозумівши, у чому суть цієї гри, перемкнете на інший канал.

Однак, даремно. Може це і не такий видовищний, проте, мабуть, один із тих олімпійських видів спорту, в якому окрім, того, що потрібно швидко рухатись аби вправно начищати лід, іще треба стратегічно мислити. В нього, очевидно, цікавіше грати, ніж спостерігати за ним. Це спорт, де важливе не тільки тіло, а й голова. Де усі перемоги, як і на війні, часом, вирішуються іще до їх початку - тактикою та стратегією лідера, якого тут називають “скіпом”.

Не спорт, а така собі суміш із боулінга, більярда, гольфа та шахи, причому усе дійство відбувається на льоду. Якщо розібратись у правилах, то цікаво. Журналісти тут жартували сьогодні, що спортсменів цього виду спорту можна лише пожаліти, коли вони програють. Бо усі інші просто лягають спати, а ці не сплять, бо все думають, де ж вони допустили стретегічну помилку. Як у шахах.

Між іншим, на участь в олімпійських іграх не має вікового обмеження. У всіх видах спорту спортсмен сам має вирішувати, коли йому припиняти виступати. Кьорлінг, мабуть, один з тих видів спорту, де можна грати довго. Дуже довго. Серед російський спортсменок, наразі, дівчата віком від 19 до 24 років. Однак, у команді Данії, котрі змагається на цій же арені, є значно старші гравчині.

Проте тут є інша проблема, якій може перешкодити вік. Коли гравчині запускають камінь по льоду, то присідають у напівшпагаті та в такій позі проїжджають декілька метрів. Кажуть, що нетренованих та немолодих та іще і на холоді може “прихопити” радикуліт.

По льоду спортсменки, наразі, ковзають у взутті на гумовій підошві.

В результаті росіянки програють японкам в останньому раунді з рахунком 9-8. Бразильське телебачення запитує на виході у російських дівчат, чи довго вони витрачають часу на макіяж, адже їх вважають однією з найпривабливіших команд на іграх. Дехто з них напередодні олімпіади навіть знімався у фотосесіях для чоловічих журналів. Ті посміхаються і кажуть, що то зовсім не забирає часу. Посміхаються, однак насправді - засмучені програшем. Тренер команди каже, що вони мало ризикували у цій грі, тому і програли.

Виявляється в Києві також можна займатися кьорлінгом. У спорткомплексі “Наука”, що по вулиці Вернадського. Треба буде поїхати, подивитись і спробувати - що то воно таке. Дуже вже незвична гра. Люблю усі ті види спорту, на які вона схожа. Може полюблю і її....

19 лютого, Ванкувер

Від снуфорка до сноуборду

Image caption Шон Вайт - "літаючий помідор"

Ви бачили змагання зі сноуборду? Переможця американця Шона Вайта вже прозвали тут “літаючим помідором”- за ті руді довгі коси та шалені траєкторії, які він “виписує” у повітрі на своїй дошці. Таке враження, що у дошки є пропелер, а у самого Шона — шило. Ну, ви зрозуміли, де... Чи -то, батарейки “Дюрасел”- не такі як у всіх. Якось вже занадто легко він пересувається у повітрі.

Одна американська телекомпанія у вечір фінальних змагань випадково пустила в прямий ефір слова, які казав Шону його тренер, і які, по-ідеї, окрім нього ніхто не мав почути. Ведучому довелось вибачатись за ненормативну лексику, якою підбадьорював Шона його вчитель. Сноубордисти - веселі хлопці. Мало хто знає, але іще наприкінці вісімдесятих, довгокосих розпатланих сноубордистів, вбраних у одяг на декілька розмірів більший за потрібний, часто навіть не пускали на престижні американські та канадські лижні курорти.

Сноубординг не вважали спортом, а молодь, що ним займалася — серйозними людьми. Ну то і що? Часи помінялись. Зараз - це один із найпрестижніших видів відпочинку та олімпійський вид спорту, який збирає на зимовій олімпіаді стільки ж глядачів, як давніші за походженням, хокей та фігурне катання.

Одна з канадських газет після перемоги Шона Вайта написала про людину, котра вболівала тут біля схилу гір Сайпрас, де виступав Шон. Саме він, цей чоловік на ім”я Джек Бартон Карпентер, познайомив людей із сноубордом у тому його варіанті, в якому знаємо його ми. Він вдосконалив дошку для зимових розваг під назвою “снурфер”, що існувала в Північній Америці іще з 1965 року. Вона, на відміну від сноуборду, скоріше нагадувала одну товсту лижу старої моделі.

На іграх у американському Лейк Плесіді 1980 року Джек Бартон намагалася вперше усім довести, що сноубординг має право на існування . Тоді всі іще дивились з іронією на нього із дивною дошкою у руках. До речі, аби вважатися олімпійським, цей спорт має бути популярним і широко розповсюдженим на національному рівні щонайменше у 25-ти країнах. Сноуборд розповсюдився дуже швидко.

Винахідник, спортсмен і бізнесмен Джек Бартон народився 1954 року у Нью-Йорку, мріяв стати лижником та виступати за збірну Сполучених Штатів, але у юності, по дорозі на концерт, його збила машина і через травми отримані того вечора, професійним лижником він не став.

Натомість пішов вивчати економіку. Після закінчення Нью-Йоркського університету, йому до рук вперше потрапив снуфорк і Джек, зацікавившись, трохи його переробив, назвав ту нову версію “сноуборд”. Потім, переїхавши у Вермонт, Джек заснував там компанію “Бартон Сноубордс”. Так ми усі отримали сноуборд сам по собі й один із найвідоміших брендів на додачу.

Багато хто закидає Бартону, що він не є винахідником сноуборда, як таким. Що він є лише талановитим підприємцем, котрий зміг зробити багато мільйонні статки на одному лише удосконаленні невеликої пласкої дошки. Проте, це також треба вміти. Адже винахідник снурфера теж продавав свій винахід протягом 10 років.Ціна на нього коливалася від 10 до 30 доларів. Проте, він так і не зміг вивести його на той рівень, на який його підняв Бартон.Ціна на найпростіший сноуборд тут у Канаді, починається від 100 одиниць. А ще треба чоботи, вбрання, шолом.. Наприкінці 2009 року до імперії Бартона вже входило 10 компаній із підрозділами в США, Європі та Японії. Випускають вони не тільки самі сноуборди, але і одяг для занять цим видом спорту. Минулого року також почали випускати дошки для серфінга та скейтборди.

Підтягнутий та спортивний Джек Бартон не виглядає на свої 55 років, він, як і раніше, 100 днів на рік катається на сноуборді. Більше того, на сьогоднішній день він займає 61 позицію у світовій класифікації з цього виду спорту. Такого мабуть немає більш у жодному виді спорту, щоб 55-річний успішний бізнесмен був одночасно іще і спортсменом, котрий продовжує виступати на змаганнях. Окрім сноубордингу, Джек любить походи у гори, під час яких слухає свій айпод. У нього троє синів- 20-ти, 16-ти, та 13-ти років. Усі катаються на сноуборді. Старший син вивчає бізнес в університеті, бо батько вважає, що то, як і спорт, нікому не завадить. На питання журналістів, чи він бачить своїх синів продовжувачами своєї імперії, Бартон, посміхаючись, вимовляє слова, які часто кажуть батьки усього світу, що хоче бачити їх перш-за все, щасливими.

18 лютого, Ванкувер

Фігурне катання. Чоловіки. Америка-Росія-Японія.

Переміг американець Еван Лайзачек. Срібло дісталося Євгенію Плющенку.Третім став Дайске Такахаші з Японії. Безпомилкове експресивне катання Лайзачека під “Шахерезаду” Римського-Корсакова підкорило і суддів, і глядачів. Зал хитався й підтанцьовував йому в такт. Такахаші один раз помилився, але, в цілому катався дуже добре. Енергійно, пристрасно, з душею. При трохи іншому розкладі (за відсутності Плющенка), міг би поборотися і за золото. Про Плющенка ж - окремо.

Image caption Плющенко отримав срібло

Іще напередодні виступів тренер Євгенія Плющенка Алєксей Мішин, жартуючи, розповідав канадським журналістам анекдот про те, як між пеклом та раєм вирішили влаштувати турнір з фігурного катання. Зійшлися представники тієї та іншої половини. Бог каже: ”Мої переможуть — у мене тут найкращі фігуристи”, на що йому чорт відповідає: ”То ще невідомо. Бо у мене-тут усі судді”. Анекдот - анекдотом, але те, що відбулося сьогодні на арені Пасифік Колізеум, часом мимоволі нагадало цей анекдот...

Не зважаючи на те, що Плющенко успішно стрибнув четвертий Тулуб, дістав лише срібло. Так, він трохи хитнувся після потрійного, проте ж не впав... Судді ж оцінили його суворо. Вони його не підтримали. Те, що вони не дадуть йому поблажок було видно ще з невисоких “перехідних балів” після першого дня. Прикро, бо, якби він переміг сьогодні, то став би першим чоловіком за останні 58 років, котрий на двох олімпіадах підряд здобув золото.

Видно було, що він дуже хвилювався. Адже для нього це вже була третя олімпіада і він, безумовно, найтитулованіший із усіх тих, хто сьогодні виступав. То, звичайно, наклало додатковий відбиток. Проте, він доклав усіх необхідних зусиль аби повернутись на лід і змагатись тут серед найсильніших фігуристів світу і його срібна медаль - вона важить двох золотих. Ми то знаємо.

Image caption Антон Ковалевський з України потрапив у другу десятку

За новою системою оцінювання відтепер концентруються на вмінні робити складні стрибки, аніж прості елементи. Не зважаючи на це, золота медаль дісталася Лайзачеку, який четвертий тулуб навіть не стрибав... А Плющенко стрибнув і не отримав. І де ж тут логіка і сенс нової системи? Не зрозуміло...Таке враження, що судді все-таки, оцінюючи складні елементи, й виносячи останнє рішення, все-одно, по-старому, звертають увагу на виступ вцілому. Причому таке враження, що на рішення це, впливають і такі суб’єктивні фактори, які часом і зрозуміти, не те, що прорахувати - неможливо. Як то ставлення до спортсмена, його знанність та відомість у світі, таке-інше...

Дуже непростий вираз обличчя був сьогодні увечері у росіянина Віталія Смірнова, який нагороджував переможців. М’яко кажучи, не дуже радісний... Я так розумію, що він то очікував побачити на верхній сходинці п’єдестала не Евана, а Євгенія...

Проте, давайте об’єктивно. Чи то буде моє суб’єктивне, як хочете. Як на мене, усім трьом спорстменам-переможцям можна видати по золотій медалі. Усі троє у різний час протягом останніх 4 років травмувалися так, що кожен з них серйозно подумував про те, що у фігурне катання вже більше не повернеться. Плющенко почав тренуватися тільки минулого літа, протягом усього часу йому робили уколи і в нього дуже боліли ноги. Такахаші пропустив цілий сезон, бо травмував коліно так, що воно не згиналося і довелося робити операцію. У Лайзачека наприкінці 2004 року теж була травма стегна, після якої він почав боятися стрибати складні елементи аби не травмуватися ще дужче.

Отож! Давайте їм подумки видамо кожному по символічному “золоту”. Плющенку я би видала золоту медаль за “бойовий дух”, впертість та нескореність, за майстерність у виконанні складних елементів. І ще за те, як він ні на кого не звертав уваги і продовжував тренуватися. Молодець! Женя, може і у Сочі тепер?

Лайзачеку - “за бездоганність та темпераментність катання”. Evan, you are the best! Такахаші — “за відданість фігурному катанню”, за те, що він не кинув кататися після довгої перерви і вперше за всю історію японського фігурного катання приніс Японії олімпійську медаль. І ще за те, що своїм замріяним й елегантним катанням розвіяв міф про те, що східні люди – мало темпераментні.

Трохи про золотого медаліста. Ми тут сьогодні обговорювали на кого він схожий і зійшлися та тому, що він нагадує молодого Аль Пачіно у “Хрестному батьку”. Такий же гарний. 25-річний Лайзачек родом з Іллінойсу, а тренується у Каліфорнії. Спочатку почав кататися, бо хотів стати хокеїстом, потім тренери його переконали лишитись у фігурному катанні. Він 188 сантиметрів на зріст. Завжди хотів стати співаком у рок-групі. У його ай-поді грають Kings of Leon, LSD Soundsystem. Любить серіал “Каліфорніфікейшн”. Костюми йому шиє відомий дизайнер Віра Вонг. У нього гарне почуття гумору і він добре вихований. Жартома говорить про те, що найбільшим досягненням поза фігурним катанням вважає те, що таки навчився користуватися мікрохвильовою - бо кухар із нього ніякий і через те родина не пускає його на кухню, коли він вдома. Після закінчення спортивної кар’єри хоче піти вчитися у коледж.

Взагалі, льодова арена у Ванкувері сьогодні була огорнута такою якось по-грайливому еротичною атмосферою. Створювалася вона тендітними рухами Джонні Вієра, гарячим темпераментом Лайзачека, еротичними танцювальними “па” Плющенка та його повітряними поцілунки залу (хо-хо!), фліртом з публікою на останніх хвилинах виступу від Дайске Такахаші. Кожен з них сам по собі - інший. Кожен танцював щось своє. Але з душею і для людей у цьому залі. То відчувалось.

Не обійшлося без ексцесів. У японського спортсмена Ода Нобунарі під час виступу порвався шнурок. Він не розгубився, швидко під’їхав до суддів і ті дозволили йому перешнуруватися та продовжити виступ з середини. Він відкатав програму досить чисто, однак у нього таки забрали три бали. Прикро. Він гарно катався. І що то за фірма випускає такі невдалі шнурки, які рвуться коли не треба???

17 лютого

Про те, як воно тут.

У Ванкувері дивні світлофори. На них замість звичного червоного світла, намальовано контур червоної піднятої долоні. Причому, останні секунд десять перед тим, як переключитися на зелений - вона починає мерехтіти. Замість звичного зеленого — контур людини, що крокує, зеленого кольору. Він теж мерехтить останні 10 секунд. Коли йдеш додому під вечір стомлений, то дуже легко переплутати, коли треба йти, а коли -стояти. Якісь нелогічні світлофори, одним словом.

З велосипедом тут можна їздити на автобусі. Вірніше, спереду на автобусі є такий спеціальний причеп, куди чіпляють 2 велосипеди, а сам велосипедист - їде собі у автобусі, як звичайний пасажир.

У місцевої поліції кумедні шапки. Такі темно-сині, із болоньї, оторочені хутром норки. Іще у декого з них нормальне почуття гумору. Кожного вечора, повертаючись до медія-центру, поліцейські розпитують, на яких змаганнях були та хто виграв. Причому, якщо повертаєшся пізно, то інколи кажуть: ”Ну, пока. Сподіваємось, що сьогодні ми вже тебе не побачимо. Іди вже спати”.

Кава тут ніяка і п’ють її тут літрами. Паперові стаканчики бувають трьох видів, найбільший з яких вміщає десь мілілітрів 800-900. Рятує тільки кав’ярня “Старбакс”, де більш-менш нормальна кава. Наразі, у Старбаксі, тут на зразок Мак-драйва, є Старбакс-драйв. Ніде більш такого не бачила. Порції у ресторанах досить великі, однієї вистачає аби пообідати удвох. Повних людей також багато.

Продається купа сувенірів. Найбільшою популярністю користуються олімпійські маскоти - снігова людина Куатчі, чудернацький змішаний звір Міга, місцевий гірський дух Сумі, у якого лапи ведмедя, шолом касатки та крила птаха. Є іще неофіційний талісман - сурок Мук-Мук. Міга захоплюється сноубордом. Сумі допомагає Мізі спускатися з гір. Куатчі мріє стати хокейним воротарем.

Знайома з канадського телебачення, каже, що Мук-Мук піднімає їй настрій, під час довгих простоїв у Вістлері під дощем та на холоді. Отак стискаєш у руці товстенького Мук-Мука і вже трохи легше стояти на холоді.

Усі питають: ”Ну як там? Розкажи!”. Воно не вкладається в одну фразу, чи у перелік слів “цікаво, конкретний недосип, адреналін, несподіванки, багато доводиться бігати, багато роботи, їмо що попаде під руку і в час, коли попаде”... Усе це правда, але все це не ті слова.

Учора швейцарський фігурист Ламб'єр, на питання, що для вас Олімпіада, якось так влучно сказав, що відчуває бодай найменше напруження, котре літає тут у повітрі - скрізь, в селищі, в автобусах, на аренах та схилах. І я теж. Це напруження навіть інколи видно у тому, як підскакують із місць вболівальники та з криком “ні” закривають очі, коли хтось падає, у тому, як хвилюються спортсмени перед виступом. І у тому, як вони у захваті кричать після завершення: ”Так! Так! Так!” і б’ють долонею сніг або лід.

Олімпіада — це щось незвичайне. Тривіально, але правда. За силою почуттів, за ентузіазмом та піднесенням. Кожен повезе звідси додому цілу торбу спогадів. У моїй торбі лежатиме шматок впевненості від Плющенка, про який я говорила вчора, поради одного із тренерів про те, як перебороти нервовість перед виступом (вона сказала: “Забудьте про всіх і просто якісно робіть свою роботу. Це все”. Легко казати, особливо коли на тебе дивиться 12 тисяч людей), гул арени Пасифік Колізеум під час виступу канадських фігуристів, згадка про букет квітів, який мені несподівано подарували у готелі. І звичайно ж, цілу купу фотографій з олімпійцями, які я тут не покажу. Вибачайте вже. Все таки має лишатися бодай якась приватність.

Я розумію спортсменів та музикантів, котрі одного разу ставши популярними, більше не можуть забути про ту енергетику, яка є у великих подій. Так само і з олімпійськими іграми.

Я в дитинстві трохи займалася фігурним катанням. Їздити треба було далеко - то на льодовий стадіон, то у хореографічний зал у центрі. Ковзанів із білими черевиками батькам купити не вдалося, бо панував дефіцит. Мені дістались ковзани з черевиками чорного кольору, як для хлопчиків-фігуристів. До того ж, вони були на мене великі. Іншого розміру тоді в магазині не було. Купили на виріст. Та хіба, коли чогось хочеш, то така дрібниця, як великі ковзани, може злякати? Тим паче у 9 років...

Спочатку я вдягала у них дві шкарпетки, потім - одну, але товсту. І так каталася. Возити через день на тренування мене було нікому - батьки обоє працювали. Фігурне катання довелось залишити.

Дефіцит, на щастя, скоро закінчився. Проте, лишилась одна дитяча невиконана мрія. Ні, я не прагну навчитись стрибати квадро-тулуп, як Плющенко. Іще з тих часів я вмію робити нескладні вправи і час від часу катаюсь. У Києві зараз трохи більше ковзанок, де все можна взяти напрокат. Ті подерті чорні ковзани до сих пір у мене є. Лежать десь на антресолі. Я сподіваюсь, що у мене видасться трохи часу і я таки куплю собі у Канаді нові ковзани. З нормальними, дівчачими, білими черевиками...

16 лютого, Ванкувер

Чоловічі дуелі на льоду

На арені Пасіфік Колізеум сьогодні відкатали коротку програму чоловіки-фігуристи. Бездоганно виконав програму Євгеній Плющенко, що дозволило йому посісти за результатами першого дня перше місце. Другим став американець Еван Лайзачек. Третім прийшов японець Дайске Такахаші.

Українець Антон Ковалевський, котрий дуже емоційно катався в образі іспанського танцюриста фламенко, завоював тривалі оплески публіки. Він завершив перший день тринадцятим, що непогано. Адже донині він був 56-м у світі чоловічого фігурного катання.

Плющенко отримав найвищі оцінки — цілих 90, 85 балів. Перш за все, за блискучі стрибки у чотири оберти, котрі, наразі, на даний момент виконує бездоганно і на автоматі лише він один.

Плющенко сказав на прес-конференції, що раніше думав, що з кожною наступною олімпіадою буде простіше, а виявилось, що переживати і нервувати він став більше, до того ж стало загалом складніше. Те, що він нервував, було помітно навіть з останнього ряду на арені Пасіфік Колізеум. Він доволі довго їздив по ковзанці перед тим, як почати свою програму.

Однак, судді оцінили не дуже високо, так званими “перехідними балами”, нескладні елементи, які зв’язують його програму в одне ціле. Що, все таки, не вплинуло на загальний бал, проте показало ставлення суддів до спортсмена...

Якби хто скептично до нього не ставився, зусилля Плющенка заслуговують поваги. Дивлячись на те, як він легко стрибає і крутить квадро тулуп, а потім потрійний тулуп, важко повірити, що повернувся у спорт він тільки минулого вересня. Також не віриться, що у нього травмовані ноги і протягом тривалого часу йому робили досить болючі уколи. А він терпів і катався.

Не зважаючи на усі проблемні моменти, він посміхається і показує нам справжнє чоловіче катання. Так, серед чоловічого катання є катання дуже чоловіче - таке яке катає Плющенко та Дайске Такахаші, а є по-жіночому тендітне. Таке, яке показує американець Джоні Вієр, наприклад. Воно теж гарне, однак, зовсім інше. Говорити, про те, яке з них краще - важко. Це як порівнювати сьомгу і зефір. Знаю, дехто скаже, що любить обидва. Однак, погодьтесь, смакує по-різному. Разом краще і не вживати.

Мені імпонує Джоні і поцілунки, які він посилає глядачам наприкінці виступу. Він дуже гарний актор. І якщо його поставити виступати навіть у жіночому катанні, то невідомо іще кому дістанеться перемога.

Image caption Євгеній Плющенко

Щодо катання Плющенка... Воно прошите такою справжньою чоловічою впевненістю в собі. Він рухається на ковзанці добре тримаючи осанку, пересувається не тільки впевнено, але і з якимось значним почуттям гідності у власних рухах. Таке враження, що його аура іще довго потім вісить над ареною, заважаючи іншим спортсменам сконцентруватись :-) У порівнянні з Турином, його катання, та і він сам, стало набагато впевненішим у власних силах. Від нього віє таким спокоєм...По телевізору, нажаль, це не передається. Приємна така ковдра-хвиля. Хочеться і на себе шматочок тієї ковдри потягнути :-). І самому стати на ковзани. Тут же.

Ейван Лайзачек - просто мачо і тореодор в одному флаконі. Танцював сьогодні ввечері так пристрасно під музику Ігоря Стравінського, що навіть сам розплакався від щастя, коли побачив свої оцінки. Мабуть, спочатку не повірив, що так багато і то все йому. Наразі, він дуже обережно стрибав складні елементи і у його програмі не було квадро-тулупів. Саме тому він і став лише другим. Таке враження, що і післязавтра він їх стрибати не буде. Наприкінці 2004 року він серйозно травмувався і відтоді, каже, що його тіло запам’ятало той страх і він не хоче аби олімпіада стала для нього асоціюватися із спогадами про травми. Подейкують, що коли він був іще маленьким хлопчиком, на Різдво йому бабуся подарувала ковзани. З тих пір він з ними не розлучається. Завтра він танцюватиме під “Шахерезаду” Миколи Римського-Корсакова. Приготуйтесь. У рухах та особливо у брунатих очах цього гарячого американського хлопця є якась особлива іскринка — дуже сильно і швидко запалює :-) Арена, на якій сьогодні зібралося під 12 тисяч людей, просто гойдалася з ним у такт, коли він катався.

Взагалі, сьогодні багато хто на цій арені плакав. Хтось він щастя, а хтось — від розпуки. Очі американця Джеремі Абота були червоними з останньої причини. Американські телевізійники навіть позичали йому серветки. Він якось дуже невдало і невчасно впав, хоча багато хто покладав на нього тут великі надії...

Дайске Такахаші пристрасно катався під музику японського акордеоніста Коба, розбивши усі стереотипні уявлення безпристрасність щодо представників країни сонця, що сходить. Ох, як він тут сьогодні катався! Обов’язково подивіться по телевізору, якщо надибаєте.

Вдалий виступ Лайзачека посунув японського фігуриста Нобунорі Ода на четверте місце. Ода відкатався практично бездоганно. Цікава історія у цього фігуриста. Він є нащадком у сімнадцятому поколінні дуже відомого японського військового правителя Ода Нобунага, котрий є видатною історичною фігурою і згадується у японських хроніках іще у 16 столітті. У них із його знаменитим предком, наразі, в імені відрізняється лише один ієрогліф. Це приблизно так же, якби під прапором України виступав хтось на ім’я “Ярослав Мудрий” або “Володимир Великий”. Справжній самурай. Тільки на ковзанах.

Завтра чоловіки - фігуристи відпочиватимуть і концентруватимуться на наступному виступі у довільній програмі, котра відбудеться 18 числа. Плющенка сьогодні сказав, що хоч він і найстарший, і найдосвідченіший, проте у молодих дуже сильне бажання перемогти. А коли є жага до перемоги, то, інколи, перемагати все-таки легше, ніж ту перемогу утримувати. Хочеться вірити, що молодість постарається, а досвід не підведе...

15 лютого

Перша золота медаль для Канади

Учора Канада виграла свою першу олімпійську медаль. Її виборов у змаганнях із чоловічого могулу 22-річний Александер Билодоу. Треба було бачити, що вчора робилося на вулицях Ванкувера! Машини гуділи, незнайомі люди вітали один одного. Він опередив іншого іменитого лижника на ім’я Дейл Бег-Сміт, котрий народився у Ванкувері, проте виступає зараз за Австралію.

Дейл іще у 15 років досить вдало почав займатися інтернет-бізнесом, на що канадська федерація лижного спорту поставила йому питання руба, або бізнес, або спорт. Дейлу таке діло не сподобалося і він перебрався до Австралії, де ніхто йому нічого не забороняє. В результаті, канадці втратили перспективного спортсмена, а сам Дейл у свої двадцять з хвостиком вже встиг стати бодай не мільйонером. На цій олімпіаді Дейлу трохи не пощастило-золотої медалі він не здобув.

Фігурне катання

Сьогодні на льоду у Ванкувері бушували пристрасті. Золото і срібло у парному катанні дісталося спортсменам із Китаю, бронза-німецьким спортсменам Савченко-Шолкови. Вперше за останні 46 років російська збірна не отримала олімпійського золота. Більше того, не отримала медалей взагалі. Пара Кавагучі-Смірнов стала лише четвертою. Українці Волосожар-Морозов піднялися на одну сходинку вище у порівнянні із учорашнім днем, але все одно стали лише восьмими. Варто відмітити старанність та артистичність Тетяни Волосожар, котра буквально “витягла” на собі виступ українського дуету. Зал їм довго аплодував після виступу. Інша українська пара Талан-Костенко стала двадцятою.

Другий день виступів, на противагу першому, був набагато видовищнішим. І не тільки через те, що під час довільної програми спортсмени дозволяють собі яскравіші костюми та сентиментальнішу музику. Просто, на арені відбувалася справжня запекла боротьба. Багато хто із спортсменів використовував під час своїх виступів меланхолійну музику: другу симфонію С.Рахманінова, частини з Римського-Корсакова, уривки з “Кармен”. Цікаво було спостерігати за катанням, бо навіть не фахівці, могли чітко визначити, коли каталася емоційно доросла пара, а коли — двоє іще дуже юних людей, які просто вправно виконують завчені технічні прийоми. Все таки глядачі, котрі люблять і цінують фігурне катання, тішаться не тільки з вправно виконаних потрійних обертів, а і з того, яку емоційну компоненту спортсмени вкладають у свої виступи. Сьогодні увечері на льодовій арені Ванкувера було на що подивитись. Судячи із тривалих аплодисментів, окрім медалістів, глядачам також сподобався виступ французької пари Джеймс-Бонйєр та росіян Мухортова-Транков.

Нарешті здійснилась мрія китайської пари: 31 річна Шен Ксює та 36-річний Жао Ханабо змогли “переплавити” своє подвійне олімпійське срібло на золото. Каталися вони і справді бездоганно. Також нікого не лишив байдужим виступ іншого китайського дуету Панг і Тонг, котрим дісталося олімпійське срібло. Найсентиментальнішим був момент, коли наприкінці свого виступу, китайський фігурист нахилився і поцілував лід Ванкувера. Зал розрядився шаленими оплесками.

Сьогодні багато хто із виступаючих падав. Складалося таке враження, що лід якийсь занадто слизький. Впала Альона Савченко, падала Юко Кавагучі. І якби не впала іще одна китайська пара — Жанг-Жанг, то цілком могло би статися і так, що увесь п’єдестал дістався би китайським спортсменам.

Якби іще років десять тому хтось сказав, що скоро станеться так, що олімпійський п’єдестал у фігурному катанні належатиме китайським спортсменам, то багато хто би просто посміявся, вирішивши, що то добрий жарт. Проте сьогодні це вже реальність. Китайські спортсмени виступали бездоганно. І, наразі, у фігурному катанні повторюється ситуація, котра вже була, зокрема, у синхронному плаванні. Там теж протягом тривалого часу лідером була збірна Росії, а потім ситуація помінялась. В основному, через націленість китайців на результат, впертість у крокуванні до мети та й через, що гріха таїти, гарне фінансування спорту.

Кажуть, щоб підготувати спортсмена до Олімпіади треба десять-п'ятнадцять років. Тобто, результат сьогоднішніх виступів варто шукати у голодних дев’яностих, коли не було ковзанок, ковзанів і грошей аби усе це купити. Зараз трохи інші часи. Можливо, трохи кращі за ті 90-ті. Українцям, на відміну, від інших країн, не треба вибудовувати з нуля “школу” фігурного катання - вона є. Можливо треба трохи більше уваги та підтримки аби піднятися нарешті трохи вище? Адже таланти були і є- недарма бронзову медаль на цій олімпіаді здобула колишня вихована української школи фігурного катання Альона Савченко. Може, талантам просто треба створювати кращі умови аби вони прагнули до перемоги ?

Завтра розпочинаються змагання серед чоловіків. Явним фаворитом є Євгеній Плющенко. Якщо він виграє цю олімпіаду, то стане першим чоловіком за останні 58 років, котрий отримав золоту медаль на олімпіаді двічі.

14 лютого, Ванкувер

“Валентин” та Фігурне катання

П’ю каву вранці і через вікно кав’ярні, я протягом 20 хвилин налічую аж п’ятеро чоловіків від тридцяти до вісімдесяти, котрі поспішають кудись із букетами квітів. День Святого Валентина. У Канаді у цей день прийнято вітати не тільки свою “половинку”, але і взагалі всіх-всіх, кого любиш. Гарна традиція.

Сьогодні перший день змагань із фігурного катання. Протягом 12 останніх олімпійських ігор починаючи з олімпіади 1964 року в Інсбруку та перемоги Людмили Білоусової та Олега Протопопова, у парному катанні золоті медалі завжди діставалися спочатку збірній Радянського Союзу, а потім - Росії. У Ванкувері усі уважно слідкують за тим, чи зможуть росіяни отримати медалі в тринадцятий раз. На цих іграх Росію у парному катанні представляє інтернаціональний дует - 28 - річна Юко Кавагучі та 25-річний Александр Смірнов. Вони є переможцями чемпіонату Європи 2010 року. Пару тренує Санкт-Петербурзький досвідчений тренер Тамара Москвіна, котра виховала не одних призерів олімпіади. Під час олімпіади країну мають право представляти тільки її громадяни. Аби виступити на цій олімпіаді, японка Юко Кавагучі, у минулому році змінила японське громадянство на російське.

Загалом, останнім часом, таких “міжнародних конгломератів” у фігурному катанні дуже багато. Хтось міняє громадянство, аби отримати шанс перемогти на олімпіаді. Хтось — переїжджає в іншу країну, аби мати можливість тренуватися під керівництвом такого тренера, якого у нього в країні просто немає. Так, у німецькій парі, котрі також має великі шанси на перемогу, разом з Робіном Шолкови виступає колишня українка Альона Савченко. Британська пара Стейсі Кемп та Девід Кінг переселилися до Польщі, аби мати можливість тренуватися під керівництвом Дороти та Маріуша Сюдек. Американський фігурист Джонні Вієр частково тренується у Москві під керівництвом тренерів Галини Змієвської, Віктора та Ніни Петренко. Кажуть, що він також говорить російською мовою та в його ай-поді, поряд з піснями Емі Вайнхауз та Крістіни Агілейри, є також і пісні Максім та Діми Білана.

Змагання

Змагання з фігурного катання користуються особливою популярністю, тому навіть журналістам аби потрапити на них, потрібні квитки. На інші види спорту можна потрапити просто показавши свою акредитацію на іграх.

Деякий час тому було змінено систему оцінювання виступів з фігурного катання, яка зараз включає виконання обов’язкових складних елементів, і тому інколи пересічному глядачеві не завжди зрозуміла різниця між тими, хто перемагає і тими — хто просто катається доволі гарно.

Лідирує китайська пара у червоних костюмах — 31 річна Шен Ксює та 36-річний Жао Ханабо, бронзові призери ігр у Солт-Лейк Сіті та Турині. Після олімпіади у Турині, 2007 року вони оголосили, що припиняють кататися, проте незадовго до олімпіади, вирішили повернутися у великий спорт. Вони катаються разом з 1992 року, а 2007 року вони також одружилися.

За ними лідирує німецька пара - 26-річна Альона Савченко та 30-річний Робін Шолкови, котрі катаються у образі двох клоунів-мімів. Третіми за результатами першого дня стає російська пара Юко Кавагучі та Александр Смірнов. Вони витончено катаються під музику Сен-Санса, вбрані у білий та чорний костюми з білим та чорним лебедем на грудях.

Під час прес-конференції хтось із журналістів запитує у китайського дуета, котрий знову повернувся у фігурне катання перед олімпіадою:” Як ви почуваєтесь зараз, коли ви за крок у тому, аби завершити домінування російських пар у фігурному катанні?”. На що 36-річний Зіао Хонгбо відповідає :”Так, ми хочемо завоювати золоту медаль, але ми виступаємо тут заради підтримки олімпійського духу, а не за те, аби завершити чиєсь домінування”.

Усі чекають наступного дня та виступу спортсменів у довільній програмі, коли і віришиться, чи переможе Китай, чи все-таки Росія отримає золоті медалі у 13 раз.

На жаль, обидві українські пари падають протягом виступу. Станіслав Морозов та Тетяна Волосожар вбрані у блакитні комбінезони, в яких вони скидаються на космонавтів стають дев’ятими після першого дня виступу. А інша українська пара - Катерина Костенко та Роман Талан — дев’ятнадцятими. За виступами українців спостерігають міністр спорту Юрій Павленко та посол України в Канаді Ігор Осташ.

Під час перерви виходжу до прес-центру і раптом потрапляю у натовп. Усі вітаються із симпатичним високим сивим чоловіком у спортивному костюмі. Його оточує якось занадто багато охорони. Він мило розмовляє та фотографується з усіма. Потискає усім руки. У нього якесь дуже знайоме обличчя, але моя голова забита фігурним катанням. Лише потрапляючи назад на своє місце, я розумію, що то був американський віце-президент Джо Байден. І що пару днів тому по телевізору тут я дивилась інтерв’ю з ним та його дружиною, де він говорив, що поведе її на день Святого Валентина дивитися змагання з фігурного катання... “Нічого собі зустріч..”, - тільки но і думаю я...

13 лютого

Початок Олімпіади

Image caption Снігу мало

Учора розпочалися двадцять перші Олімпійські ігри. Коли до церемонії відкриття лишилось пару годин, не зважаючи на те, що вчора була п’ятниця і робочий день, складалося таке враження, що день цей вихідний — стільки на вулицях було людей. Практично у кожного у вбранні був якийсь елемент червоного. Багато хто був у червоних рукавичках, на одній з яких вишито олімпійські кільця, а на другій — кленовий листок. Люди чекали цього свята довгих сім років.

Напередодні олімпіади під час тренувань з луджу загинув 21-річний грузинський спортсмен Нодар Кумаріташвілі. На великій швидкості він врізався у металеве опору. Батько спортсмена - Давид, котрий є головним тренером команди Грузії із санного спорту сказав, що проблема була у неправильно побудованій трасі, яка дозволяє розвити занадто високу швидкість.

Мабуть, ви вже бачили це по телевізору та в інтернеті. Проте, якщо пояснити різницю між луджем і скелетоном, то лужд - це коли з’їжджають на санках на великій швидкості ногами уперед, а скелетон - коли головою уперед. Обидва ці види спорту іще називають “зимовою формулою-1”- за ту шалену швидкість, яку розвивається під час спуску та і за небезпеку, яка чатує на атлетів. Через цю трагедію церемонія відкриття та і початок олімпіади мав трохи сумний присмак. Не зважаючи первинні заяви про відмову від подальшої участі, команда Грузії таки вирішила лишитись і продовжити виступати. Однак, через трагедію на чоловічій трасі, чоловічі змагання з луджу перевели на жіночу трасу, а жіночі — на юніорську.

Вранці тринадцятого на вулиці іде дощ, а я їду на змагання із могулу у гори Сайпрас. По дорозі нашій машині перегороджує дорогу натовп демонстрантів. “А чому вони проти олімпіади? Що їм не подобається?”, - запитую я у водія-канадійця. “Ну, вони вважають, що треба було усі гроші витрачені на олімпіаду, витратити на соціальну допомогу бідним та обездоленим. Хоча, ти знаєш, більшість із них, насправді, просто любить протестувати. Проти всього. І більш нічого”, - каже він. Через те, що на вулиці іде дощ, організаторам довелось відмінити змагання із сноу-борду і виплатити гроші за 8 тисяч проданих квитків. Не допомогло навіть те, що на трасу для сноу-борду регулярно возили сніг. Вранці йшов дощ і щойно привезений сніг танув.

На горі Сайпрас холодно, свистить вітер і ллє дощ, проте не зважаючи навіть на таку погоду, купа вболівальників. Багато хто із них приїхав із-за кордону. У жіночих змагання з луджу Америка займає перше і третє місця, а Канада посідає -друге. Стояти чотири години під льодяним дощем — іще те задоволення... Спортсменам вистачає усього 30 секунд аби з’їхатися по горбистому схилу та двічі виконати складну комбінацію у повітрі.

А журналістам та фотографам доводиться стояти годинами під дощем та вітром. Кажуть, що найголовніше у тих стрибках — то правильно координувати дію нижньої половини тіла. Тоді виходить швидко і добре приземлитися. Виглядає доволі небезпечно. Кажуть, що на олімпіаду, кожен із спортсменів привіз із собою від трьох до семи чемоданів, у яких вмістилося багато чого — починаючи від спортивного знаряддя (форми та лиж) і до цілих масажних столів. Також протягом олімпіади Ванкуверський аеропорт планує прийняти 400 приватних літаків, якими, скоріше прилетять високі посадовці та знаменитості.

11 лютого, Ванкувер

Олімпійський вогонь

Олімпійський вогонь сьогодні вранці “добіг” вже до містечка, що у 20 кілометрах від Ванкувера під назвою Коквітлем.

Вранці вирушаючи до цього містечка, я побачила, як на розі двох центральних вулиць стояв безпритульний чоловік з табличкою: “У мене ВІЛ і я дуже голодний”. Бомж кричав у слід перехожим щось про те, що вони такі “хелсі та велсі” (здорові і багаті), аби і йому кинули щось із дрібних грошей у своїх кишенях. У місті подейкують, що багато бомжів таки вивезли із Ванкувера, аби вони не траплялися на очі гостям та іноземним журналістам. Можливо то і правда, однак їх тут є і чимало.

На дворі вісить простирадло із сірого туману і як з відра ллє дощ. Кажуть що це типова погода для Ванкувера. Важко віриться у те, що зараз у Коквітлемі хтось буде чекати на олімпійський вогонь. На дорозі купа машин із прикріпленими до них канадійськими прапорцями. Наразі, реклама по ТБ зараз говорить про те, що під час олімпіади, усі автосалони, що продають нові автівки, додають до кожної з них безкоштовний канадський прапорець. “А патріотизм у вас уже є”, - наголошує реклама.

На під’їзді до містечка Коквітлем стає зрозуміло, що я дуже помилялась. Таке враження, що на головній зеленій галявині зібралися усі хто зміг сюди дійти: батьки з малюками у колясках, школярі цілими класами, пенсіонери з паличками. Практично кожен має у вбранні якийсь елемент червоного одягу. Багато хто у червоних кофтах із написом “Канада” на спині чи на грудях.

До олімпіади Канада впроваджувала програму під назвою “Зафарбуй своє місто у червоне”. Червоний колір — колір Канади. Малось на увазі — приєднай своє місто до олімпійського руху.

На олімпійський вогонь чекає хор із 500 школярів, вдягнених у протидощові білі прозорі плащі. Вони старанно виспівують різних пісень, включаючи гімн Канади. Діти так стараються і в їхніх голосах стільки ентузіазму, що нарешті відчуваєш, що завтра таки починається олімпіада.

Ведучий кричить їм: “Давайте покажемо усім, що Канада випускає не тільки хокеїстів, але і співаків. Покажемо, які у нас гарні голоси!”. Діти стараються.

Вогонь на зелену галявину приносить колишній олімпієць Кріс Вільсон , який народився у цьому місті і тепер завідує тут фондом розвитку спорту для дітей з обмеженими фінансовими можливостями. Його двоє дітей тримають на фініші плаката “Давай, тату, давай! “ (по аналогії з “Давай, Канадо, давай”). У 15-літньої доньки зламана нога, вона на одному костурі, а у її волоссі встромлено двох канадійських прапорців. “Молодці, що вони її не лишили вдома. Такий гарний спогад буде у дитини”, - думаю я.

Потім виступають танцюристи. Спочатку група французів, потім- китайців. Абсолютно несподівано для мене концерт завершується українським гопаком. На сцену вибігає троє дівчат і двоє хлопців і українських костюмах і завзято крутяться у вирі танцю. На вигляд їм років по 16-17.Виявляється, окрім китайської, у цьому містечку є також і українська громада. Під кінець виконавці об’єднуються у спільному танку. Тут і гопак, і китайські танці, і ще багато чого. Символічно, як для Канади. На галявині так багато людей, що я не встигаю пробитися до п’ятірки в українських костюмах. Вони занадто швидко зникають за лаштунками. Прикро.

Наступного ранку, снідаючи у кафе, я чую за сусіднім столиком таку розмову. Рудий хлопчик, на вигляд 4-5 років, говорить своїй бабуні:”А чому він несе вогонь і пританцьовує? Я теж вмію танцювати і ще я вмію стрибати. А чому я не несу вогонь?” “Ну тому, що він великий вже, а ти іще маленький. От підростеш і ти колись теж зможеш нести вогонь”. Я посміхаюсь. Цілком може бути. Ця олімпіада не вперше в Канаді, може буде іще. Сподіваюсь, що мрії хлопчика цілком можуть здійснитися.

За 45 тисяч кілометрів та 106 днів, які несли вогонь до олімпійського Ванкувера, його пронесло 12 тисяч людей. Від таких знаменитостей, як Арнольд Шварценегер та Сергій Бубка, так і до звичайних людей, які в той чи інший спосіб зробили свій внесок у покращення суспільного, культурного та спортивного життя Канади та світу. Так декілька днів тому вогонь несла 91 річна Ольга Котелко, канадка українського походження, котра почала займатися стрибками у довжину вже у досить поважному віці і є рекордсменкою серед спортсменів, старших за 80 років.

Все це зайвий раз доводить, що у цьому світі багато що можливе - варто тільки захотіти і вік тому — аж ніяк не перешкода.

10 лютого, Ванкувер

Про хокей і не тільки

Позавчора вранці ведучий прогнозу погоди риторично запитував в аудиторії : “І куди поділася справжня канадійська погода?” а потім витримавши майже театральну паузу додавав: “Вона у Вашингтоні, Нью-Йорку та Північній Кароліні. В останній, наразі, випало до 60 сантиметрів снігу. А у нас немає”

Отож, снігу бракує. На майданчик для змагань з могулу продовжують завозити сніг гелікоптерами. Виглядає такий гелікоптер дуже незвично - у нього під черевом причеплено ковша, як у звичайного екскаватора. Багато хто тут у Ванкувері скептично нагадує, що обіцяли “зелені ігри”, а тут — таке.. Хоча організатори кажуть, що гелікоптери не забруднюють повітря.

Біля одного із олімпійських містечок -Вістли - купчаться вантажівки, заповнені привезеним з інших районів снігом. Кажуть минулого року у Ванкувері у цей час було по коліно снігу, а зараз немає зовсім. На перехрестях часом продають тюльпани та нарциси. У повітрі іще до вчорашнього дня пахло весною. А вчора вперше здалося, що той ведучий таки договорився, бо у Ванкувері якось враз похолоднішало, люди згадали про свої теплі куртки та взуття, дістали із кишень шапки та побігли швидше. Бо холодно. Нарешті стало більше скидатися на зимову олімпіаду.

Я тут запитувала у канадійців, які із змагань вони б хотіли побачити вживу найбільше і відповідь була практично однакова. Назва тій грі-хокей. Наразі, на хокей потрапити непросто. Кажуть, що на аукціоні і-бей можна перекупити два квитки на хокейний матч за 11 тисяч канадійських доларів, тоді як на церемонію відкриття - щось менше ніж за дві тисячі. Квитки, можна було купити заздалегідь через Інтернет, але тільки якщо ви розплачувалися кредитною карткою Віза. Така картка була не у всіх, та і кількість квитків була обмежена...Отож, більшість людей дивитимуться у барах, пабах та вдома.

Наразі, на стінах ванкуверських ресторанів та пабів красується найбільше табличок з підписами саме хокеїстів, а аж ніяк не теле- чи кіно- зірок. Прізвища діючих гравців НХЛ люди тут у всіх на слуху. . Днями бачила у магазині футболки з написом :” Моя бабуся дуже любить хокей. Навіть більше, ніж вона любить мене”. Цікаві у Канаді бабусі...

Щось подібне я бачила лише в Італії, де 70-літня мама друзів обожнює футбол і так привчила до перегляду футбольних матчів 5-річну онуку, що та іще не вміє читати, зате може назвати прізвища гравців “Інтера” і шаріючись розказує, що коли виросте, то вийде заміж за Златана Ібрагімовича. Той, правда, переселився у Барселону, однак, то не важливо. Кумедне таке мале дівча..

Так як для італійців футбол, хокей для канадійців - то національна любов, захоплення, пристрасть та розвага в одному флаконі. Хлопчакам тут купляють ковзани у подарунок на Різдво, починаючи з 4-5 річного віку. Вхід на ковзанку коштує 3 долари, стільки ж — прокат ковзанів. Чи варто казати, що тут стоять на ковзанах, якщо не катаються по-справжньому майже усі. Вечорами, коли по ТБ хокейні матчі - вулиці пустіють, усі поспішають додому Вважається, що хокей було засновано у Канаді. Шість команд канадських міст — Торонто, Калгарі, Едмонтон, Оттава, Монреаль, Ванкувер.

Як там співалося у відомій радянській пісні: “Боягуз не грає в хокей”. Боягуз не грає взагалі. А у хокей не грає тому, що у цій чоловічій грі вже занадто високі ставки плюс переламані носи, руки і ноги. Наразі, українці грали і продовжують грати у хокей. За всю історію НХЛ у ній було 43 українці. Мені серед них найбільше запам’ятався Олексій Житник. І не тільки тому, що у мене є товариш із таким же ім’ям (Олесю, привіт!).

Запам’яталось, як він грав. А грав він свого часу в одній п’ятірці із іншою легендою американського походження — Вейном Гретцкі. Олексія Житника часто називають “хокейним Блохіним”, хоча він і набагато молодший від свого футбольного колеги. Називають через те, що він зробив для хокею та пропагування в НХЛ України. І хоча він свого часу виступав за збірну Росії на олімпіаді у японському Нагано і навіть зараз грає за російський клуб, все одно він лишається українським хокеїстом.

В Україні, наразі, грають у хокей також доволі давно. Цього року відзначається 100 років українського хокею.

На цих іграх усі чекають можливості матчу Росія-Канада, коли зійдуться у поєдинку Сідні Кросбі і Олександр Овєчкін. Наразі, вони вже зустрічалися декілька днів тому під час зустрічі “Монреалю”та “Бостону”- того вечора ніхто у Канаді не спав, усі приклеїлись до телевізора. Із вікон будинків час від часу було чуто крики: “Йєєєєєєєс!”.

Збірна Канади з хокею до 1952 року шість разів перемагала на олімпійських іграх. Після чого їм прийшлося чекати 50 років — олімпіади у Солт-Лейк Сіті, аби повернути собі звання чемпіонів. За всю історію канадського хокею були і кумедні, і драматичні випадки. Наприклад, 1949 року, збірна Канади розгромила збірну Данії із рахунком “49-0”. Тоді як 1977 року карколомно програла збірній СРСР з рахунком “11-1”. Було і таке колись.

У Турині канадська збірна виступали не дуже вдало. У чверть-фіналі програла у напруженій грі збірній Росії і взагалі вибула із гри за медалі. Ці дві збірні є фаворитами у битві за олімпійські медалі.

Скажу вас по секрету. Знаєте, що я хочу аби мені подарували на День Святого Валентина? Не повірите! Кажу пошепки... Квиток на хокей.... :-)))

8 лютого, 2010 Ванкувер

“Дуже Зелена Олімпіада”, або “Стабільність та тривілість”-2

Отож продовження про те, у який спосіб на олімпійських іграх у Ванкувері впроваджується теза про стабільність і тривалість та особливу “зеленість” цих ігор.

І “зеленість” полягає не тільки у кольорі букетів, котрі даруватимуть переможцям. Основні квіти нагадують хризантеми, але яскраво зеленого кольору. Я спочатку навіть думала, що вони пофарбовані. Знаєте, у нас інколи продають такі квіти? Блакитні, ядучо-зелені та фіолетові. Виявилось, що такі квіти- типово канадійські і колір їх - справжній.

Екологічно-дружні олімпійські об’єкти

Усі вони були збудовані за такими проектами, коли у процесі забудови забруднення атмосфери було зведено до мінімуму. За можливістю, використовувалися натуральні матеріали. Теж саме стосується їх експлуатації.

Якщо із будівництвом усе більш-менш ясно, бо будували акуратно, то про те, як використовують — варто розказати. Тут дійсно впроваджуються цікаві енерго-зберігаючі та енерго-ефективні технології.

Олімпіада зимова, багато змагань на катку. Лід на катку охолоджує велика кількість холодильників, котрі, в свою чергу викидають у повітря купу гарячого повітря, яке раніше просто собі випаровувалося і все. А зараз йому знайшли правильне використання.

Наприклад, гаряче повітрям з холодильників, що охолоджують лід на льодовій арені ЮБС Тендербьорд та Кіларні використовується для підігріву їх приміщень та нагрівання у них гарячої води. Теж саме відбувається і у олімпійських селищах Вістли та Ванкувера, де перероблене тепло використовується для обігріву приміщень, в яких живуть атлети.

Практично всю свою енергію Ванкувер отримує за допомогою гідроелектростанції — на якій також запровадили нові енерго-ефективні технології, котрі дозволяють повторно використовувати викинуте гаряче повітря і обігрівати мікрорайон навколо.

Викиди вуглецю в атмосферу

Інші аспекти “тривалості та стабільності” стосуються екології у більш широкому сенсі. Глобальне потепління, контроль за викидами вуглецю а атмосферу, Кіотський протокол, самміт у Копенгагені, світова заклопотаність цією тематикою спричинила до того, що на тепер уже і на олімпійських іграх також почали підраховувати викиди вуглецю в атмосферу.

Протягом ігор у повітря викинеться 268 000 тон вуглецю. Було вирішено, що треба спробувати скоротити ці викиди хоча б на 18 відсотків. Канада відома своєю багатющою природою, тому подумали, що немає сенсу вирішувати цю проблему шляхом озеленення. Саме тому було вибрано впроваджувати енерго-ефективні технології у побудові та використанні об’єктів.

Цим займаються спеціально обрані для цього компанії-партнери. Одна з компаній поставила на всі об’єкти спеціальні комп’ютерні програми, за якими інженер-електрик кожної з будівель має на екрані свого монітора кольоровий графік, за яким може відслідковувати економічність використання електроенергії. Також велику увагу приділяють рісайклу. У туалетах медіа-центру, наприклад, для змиву використовують вторинну воду, а для доставки букетів до п’єдесталів користуються паперовими коробками від бананів, таких, які можна побачити у будь-якому овочевому магазині.

Такий енерго-ефективності, рісайклінга, у поєднанні із ідеями тривалості та стабільності є новим для олімпіад, його також відтепер планують використовувати у Лондоні 2012 та в Сочі-2014. Команди цих міст, присутні у Ванкувері, зараз уже його вивчають.

Транспорт

Ванкувер - велике місто і більшість людей у місті донині користувалися власним автотранспортом. Мабуть, це і є одним із пояснень того, чому на вулицях не завжди є багато пішоходів. Під час олімпіади було заплановано шляхом заохочення використання громадського транспорту, на 30 відсотків скоротити потік машин у місті. Було збудовано лінію “Канада лайн”, що з’єднала аеропорт і місто, також з’явився сайт в інтернеті, на якому можна швидко глянути розклад роботи транспорту, а також і кількість часу, який витрачатиметься на подорож із пункту А в пункт Б.

Мене особисто вразила соціальна реклама в одній з місцевих газет - із закликом якомога більше користуватися метро. Причому, вона показувала, ЯК саме треба ним користуватися і що вдягати, коли збираєшся на ньому поїхати. У ній зображувалася тепло вдягнена молода пара, котра виглядала так, наче вибралась, щонайменше, до лісу — була закутана у шарфи та взута у теплі чоботи. Говорилось про те, що подорож метром має бути заздалегідь спланованою, варто уникати проміжків час-пік та виділяти достатньо часу, аби скрізь встигнути.

Метро, наразі, тут має усього три гілки і заблукати у ньому важко. Тролейбуси та автобуси доволі не нові - в Києві навіть трохи кращі.

Олімпіада як ефективний бізнес

На цих іграх в організаційному комітеті з’явилась спеціальна нова посада, котра відповідає за “стабільність та тривалість”. Хоча, насправді, екологічна тема присутня у концепції Олімпійських ігор іще із 1994 року, коли були прийняті основні тези розвитку Олімпіад у 21 столітті. Сама ж ця теза про “стабільність і тривалість”, включає в себе ідею про те, що ігри тривають усього три тижні, проте мають лишити по собі у країні, що приймає, щось більше і на багато довший час.

Ідея дуже філантропічна і правильна, проте трохи схожа на впровадження вдалих маркетингових стратегій у виробництво, як то венчмаркінг, чи стандарти ІSО. Це коли є якесь ноу-хау і його намагаються не тільки впровадити у виробничий процес, а й підігнати під єдиний стандарт та ще й потім і оцінити процес його виконання.

Тут те ж саме — є таблиця оцінювання по категоріям, виставляються оцінки і навіть “зірки”, як нагорода за високий рівень, котрі видаватимуться переможцям. Дуже вже нагадує маркетингові прийоми. Така собі глобалізація у спорті. Хоча, загалом, може воно так і треба, особливо для країн, де великі спортивні змагання не проводились ніколи, або ж понад 20 років тому, як тут у Канаді.

А нам навіщо? Чи згадуючи екскаватори біля Олімпійського

Ця Олімпіада у Ванкувері дала Канаді не тільки спортивні змагання, але і навчила високому стандарту підготовки до них та їх проведення. Канаді ж, окрім усього, дала можливість нагадати про себе світу. З України, правда, донині не виглядало так, що Канаді треба про себе комусь нагадувати. Хоча, як виявилось, і тут є свої комплекси та переймання. Невеликий комплекс провінційності та позирання у бік трохи багатшої та стабільнішої Америки тощо.

Говорячи ж про великі спортивні змагання у контексті України​​ хочеться перефразувати плакат на тій канадській книгарні і сказати: ”Світу ПОТРІБНО більше України!”. Причому, більше ПОЗИТИВНОЇ України. Не завжди ж про вибори, перебої з газом та Чорнобиль..

Про те, що світу потрібно більше України - то у це ми самі маємо нарешті повірити. І для цього нам дано ЄВРО 2012. Можливо, і як випробування. Нам і нашим екскаваторам. Аби прокинутись із коми.

6 лютого

Канада, канадійці та олімпіада

Image caption Ванкувер - архітектурно збалансоване місто, одне з найкращих для життя у світі

Очевидно, що такі великі спортивні змагання, як Олімпійські ігри мають позитивний економічний ефект для країни, в якій вони відбуваються - створюються додаткові робочі міста, покращують існуючу інфраструктуру та добудовують нові спортивні майданчики, дороги та аеропорти, та і загалом, покращується імідж країни за кордоном.

Про це багато говорять і в Україні у зв’язку з наближенням Євро-2012. Нажаль, поки що таке враження, що українці, заклопотані іншими проблемами, і ще мало вірять у всі ці позитивні зміни. Зокрема у те, що ЄВРО 2012 щось дасть кожній окремій людині. Я розумію, у це важко повірити, коли кожного ранку проїжджаєш повз напівзруйнований Олімпійський стадіон, біля якого стоять, немов у комі, екскаватори. Вони якось не надихають на віру у позитив.

Однак, трохи забудемо про це і спробуємо зрозуміти, що і як Олімпіада у Ванкувері 2010 дала Канаді і її жителям.

По-перше, і мабуть, найголовніше є те, що не зважаючи на економічну кризу, люди отримали сталу роботу на декілька років. Треба було будувати вісім нових арен та два Олімпійські селища.

По-друге, Олімпіада згуртувала людей навколо спільної великої мети і також примусила їх запитати себе, а що ж таке канадійська ідентичність і що вона може дати світу?

Відповідей знайшлася купа. То і багато-культурність, багатомовність та толерантність, і чудова природа у формі великих природних парків та озер, і можливість одночасно милуватися океаном та кататися на лижах, то і як не дрібно це пролунає, але й кленовий сироп до млинців на сніданок. Усе те є Канада. І тим можна і треба пишатися. І про це варто розказати світу.

На одній з книгарень Ванкувера я побачила велетенський напис: “Світу потрібно більше Канади”. Саме такий висновок зробили канадійці у процесі підготовки до Олімпійських ігор.

Окрім того, і без того орієнтована на здоровий спосіб життя Канада, зайвий раз отримала підтвердження цього постулату. Люди стали більше займатися спортом. І то логічно, адже усім хочеться асоціювати себе із молодими і пружними спортсменами, котрі весело біжать вранці вулицями міста, ніж із товстунами з пляшкою газованої води в руці на софі перед телевізором.

Також ця Олімпіада дала канадійцям нову тезу про “стабільність, тяглість”, котра мала економічний екологічний та соціальний боки.

Соціальний аспект включає не тільки створення нових робочих місць, але і залучення до задоволення до задоволення іграми цілого прошарку людей, яким до цього часу було, м’яко кажучи, не до того. А саме безробітних, емігрантів, представників корінного населення. Цікаво, як Олімпійський комітет Ванкувера вирішив це питання.

Розкажу дві історії = про квіти та про вироби з деревини.

Олімпійські букети

Під час церемоній вручення медалей протягом трьох олімпійських тижнів атлетам віддадуть 1800 букетів квітів. Цифра немала. Квіти ці усі є типово- канадійськими, тими, які дарують на дні народження, весілля та на побаченнях тут у Канаді. Це є однією з умов Олімпіад. Так у Афінах свого часу були лаврові вінки та гілки лавра у букетах.

Тендер на виготовлення букетів виграла місцева компанія під цікавою назвою “Просто починаючи з квітів”, 75-річна засновниця якої пані Джин, окрім того, що протягом останніх 60 років займається флористикою, також піклується про покращення загального клімату у суспільстві. Зокрема, завдяки 6 тижневим курсам намагається навчити новій професії та адаптувати до нового життя жінок, які до того мало знали що то таке: вони або тільки-но вийшли із тюрем, чи звільнились від шкідливої наркотичної залежності, чи-то від токсичних стосунків.

Гасло компанії: “Починаючи з квітів, змінити своє життя”. Організаційному комітету, котрий шукав саме місцеву флористичну компанію, дуже сподобалась ця ідея і вони залучили її до олімпійського процесу. Отож, тепер багато хто із жінок, котрі в силу різних причин, раніше навіть і мріяти не могли про те, що колись наблизяться до олімпійського п’єдесталу, тепер дивитимуться по телевізору за церемоніями вручення медалей і бачитимуть в руках у переможців зроблені ними ж букети. Для багатьох з них, безсумнівно, то буде майже, як власна золота олімпійська медаль.

“Олімпійські” теслі

У січні цього року у Канаді трохи знизився рівень безробіття — він тепер становить 8, 3 відсотка. Проте і ця цифра, у порівнянні з іншими країнами, доволі висока.

Особливо від безробіття потерпають новоприбулі іммігранти, біженці та молодь з етнічних аборигенів. Олімпійські ігри потребують багато виробів із деревини, як то п’єдестали для переможців, підставки для лиж, лави тощо. Саме тому місцевий олімпійський комітет вирішив убити відразу двох зайців: виготовити собі усе необхідне, а також навчити людей професії, яка залишиться із ними також і після ігор. І людям буде про що згадати добрим словом Олімпіаду.

Олімпійський комітет Ванкувера скооперувавшись із місцевою компанією магазинів будівельних товарів під назвою РОНА (щось на зразок “Нової лінії”), на базі магазинів якої було організовано 30-ти тижневий курс занять, закінчивши який, люди отримали професію та диплом теслі.

Отож, в обох цих випадках, звичайні люди отримали не тільки залучення до олімпійського процесу, а і придатну до життя професію, котра годуватиме їх і надалі. У цьому втілилась ідея про “тяглість та тривалість”.

Також канадійці отримали втілення ідеї про тривалість і у нових екологічно-дружніх спортивних об’єктах та новому усвідомленні того, як треба користуватися громадським транспортом. Але це трохи задовга розповідь, тому про це — наступного разу.

Перші враження

Київ - Франкфурт - Ванкувер

Переліт Київ - Ванкувер з пересадкою та довгим очікуванням у Франкфурті забирає 22 годин. Біля трапу літак з України у Франкфурті зустрічає молодий поліцейський, котрий перевіряє у всіх паспорти та візи, так неначе у літак авіакомпанії Люфтганза в Києві може прослизнути хтось без них...” Оце саме так на нас чекають у Євросоюзі”, - думається мені.

“Куди прямуємо?”- запитує він мене. Почувши у відповідь про Ванкувер, у його очах лише на якусь мить прослизає хвиля здивування, що я таки не нелегальний іммігрант. Він віддає мені паспорт і каже “Щасливої вам дороги фрау і багато медалей вашій збірній”. “Дякую”, - посміхаюсь я йому у відповідь.

Франкфуртський аеропорт, який, зазвичай, нагадує велетенський перевалочний пункт із купою безладних перехожих, які кудись поспішають, цього разу має якийсь особливий колорит - він повен привабливих спортивних чоловіків - у формах своїх збірних та в куртках відомих телекомпаній. Хоч знімай для реклами про взірець мандрівників - так їх тут багато. Більшість із них купчиться у відділі чоловічих парфумів, вибираючи собі щось поміж новинок.

У Франкфурті мете сніжок, через що виліт запізнюється на півтори години — усі чекають, коли літак оброблять спеціальною рідиною.

Мені трохи дивно летіти через Атлантику - значно звичніше ж бо через Європу до Азії.

Тривалий час під черевом літака замість звичної Євразії - тільки океан, а потім - товста ковдра хмар та снігів Гренландії. Саме над Гренландією наш літак починає добряче трусити - пасажири з жахом втискаються у

крісла. Пілот попереджає, що нічого страшного немає, просто зона турбулентності, однак в очах пасажирів читається щось на зразок: «А що буде, якщо ми раптом сядемо прямо отут посеред снігів і льоду?» На щастя, ми вдало перелітаємо цю ідеально білу “зелену землю”.

Працівники імміграційної служби надзвичайно привітні, швидко штампують мені сторінку у паспорті і, посміхаючись, кажуть: “Ласкаво просимо до Канади!”. Один із них наостанок запитує: “А з України ще хтось приїде?”

“Звичайно”, - відповідаю я. “Ну, тоді ви їм перекажіть, аби вони підвезли снігу від вас, бо у нас зовсім немає”. Усі сміються.

Снігу немає

Image caption Олімпійський вогонь має прибути до Ванкувера 12 лютого

Снігу тут і справді немає, у день мого приїзду йде дощ. На дворі плюс десять тепла і на деревах уже набухли

бруньки. З моря віє теплим бризом.

Перед від’їздом усі мені бажали у Канаді не замерзнути, однак тут набагато тепліше, ніж у Києві. “Після ковзанок на київських вулицях та холоду у повітрі, цілком собі “весняна, а не зимова” олімпіада”, - думається мені.

На дворі вже вечір і рівно 10 годин, на які Ванкувер випереджає Київ, таки даються взнаки.

Перший день виходить тривалістю 34 години. Дуже хочеться спати. На автобусах, які курсують містом поряд з напрямком, куди вони прямують, блимає напис: “Давай Канадо, давай!”.

В автобусі грає радіо і я впізнаю голос Майкла Бубле, пісні котрого люблю вже декілька останніх років. Він разом із Селін Діон, Полом Анкою, Джеймсом Камеруном, Майклом Джей Фоксом, Джонні Мітчел, Брайаном Адамсом та Аврііл Лавін є канадійською гордістю.

Кажуть, що Бубле співатиме на церемонії закриття. Мені якось враз стає близькою ця країна. Через голос Майкла, який заколисуючи у такт автобусу співає про “Свей віз мі”, чи може через джет-леґ...

“Давай, Олга, давай, не спи!” - кажу я собі і намагаюсь не заснути у автобусі по дорозі до готелю.

Ванкувер – місто емігрантів

За вікном пропливають доволі великі приватні будинки, одно чи двоповерхові.

Люди зустрічаються лише на автобусних зупинках. Вечір у Ванкувері настає рано. Таки те, про що говорили друзі схоже на правду — думаю я. А говорили про те, що Ванкувер схожий на великі американські міста за архітектурою, проте здається, що із них вивезли частину людей - так небагато у них населення. Схоже на правду. Людей і справді небагато. Принаймні, натовпів ніде не видно.

Я дивлюсь за вікно і думаю про те, що пересічний українець знає про Канаду та Ванкувер зовсім небагато. Що Канада - це територіально велика країна у Північній Америці з розвинутим сільським господарством та населенням трохи понад 33 мільйони людей.

Усі знають про те, що до Канади протягом двадцятого століття емігрувало багато українців. Проте вони живуть в основному не у Ванкувері, а у Торонто — малому канадійському Нью-Йорку, котре у 6 годинах льоту звідси.

Ванкувер - це столиця провінції Британська Колумбія з населенням 576 тисяч людей у місті та близько 2 мільйонів з приміською зоною. Його у 2007 році журнал “Ньюз вік” назвав найкращим для життя містом у світі. Тут дуже багато емігрантів. Найбільша громада тут китайська.

Значна частина заможних мешканців Гонконгу перед тим, як Гонконг перейшов під юрисдикцію Китаю, переселилася сюди аби оминути “китайський паспорт”.

Через те, що тут так багато китайців, багато хто жартома називає Ванкувер “Гонг-Кувер.”

Самі іммігранти пояснюють привабливість життя у Канаді тим, що тут на відміну від Америки ніхто не вимагає від них стати “100 відсотковими американцями”, чи то б пак канадійцями і всіляко то демонструвати на людях. Можна цілком залишатися собою — із своєю культурою, традиціями та релігією. Тут багато емігрантів. Та й визначення “справжній канадієць” залишає простір та свободу для трактування.

Наразі, для того аби отримати канадійський паспорт, треба прожити у Канаді 4 роки, мати друзів, які напишуть вам рекомендаційні листи та скласти іспит на знання історії, географії та культури країни.

Ніхто не поспішає

Чому Ванкувер чудове для життя місто я розумію вже наступного ранку, коли прокинувшись від крику чайок за вікном, я вирушаю до медіа-містечка. Дев’ята ранку у Ванкувері — люди прямують на роботу. Ніхто із них не біжить. Просто спокійно собі ідуть. Ідуть так, як в Києві, Токіо чи Лондоні ходять у неділю вранці, десь у проміжку між сніданком та обідом, коли нікуди не поспішають. Усміхнено і з задоволенням.

На перший погляд, у спілкуванні між людьми тут немає типової американської награності - ніхто зі штучною посмішкою не кричить тобі за 3 квартали “хай” . Люди тут справді привітні. І це подобається.

Отож протягом наступного місяця і я намагатись згадати, як то - ходити з такою ж неквапливістю і без поспіху. Хоча це - навряд чи. Мені здається, що Олімпіада примусить бігати навіть це неквапливе місто. Така вже вона тітка — олімпіада.

Днями одне американське Інтернет-видання назвало Ванкувер, поряд з Парижем та Сіднеєм, найкрасивішим та архітектурно найсбалансованішим містом світу.

Якась правда у тому, звичайно, є. Особливо коли дивишся на вид міста з океану — комбінація хмарочосів та невеличких будинків із великими зеленими парками доволі симпатична та приваблива. Наразі саме через те, що Ванкувер виходить до моря поліції міста доведеться сильно потрудитися під час Олімпіади.

Двомовна поліція

Олімпійське селище виходить прямо на океан і його окрім звичайної поліції 24 години на добу охоронятиме група водолазів-поліцейських. Загалом же на безпеку під час олімпійських ігор уряд Канади виділив 900 мільйонів канадійських доларів.

Під час Олімпіади планується до 40 візитів високих посадовців. Кажуть, що на закриття Олімпіади планується візит президента Росії Медвєдєва.

За попередніми чутками, президент США Барак Обама, скоріше за все, не приїде. Кажуть, що почувши про це, місцева поліція зітхнула з полегшенням, адже то значно полегшить її роботу.

Про місцевих поліцейських треба сказати окремо.

Кожного ранку поліцейські, котрі стоять на вході до медіа-центру вітаються із журналістами англійською та французькою мовами. Їхнє одночасне “Хелло. Бонжур” звучить доволі кумедно. Думається, чи є ще багато у світі міст, де поліція одночасно говорить двома мовами. Так, я знаю. У Швейцарії та у нас, скажете ви. У нас іще і третьою — на суржику. Так. Але, то трохи не те, бо знайоме і звичне, а от їхнє “Хелло. Бонжур” звучить доволі симпатично...