Велогонщик Попович: кінець епохи

Ярослав Попович Копирайт изображения UNIAN

Минулої неділі після одноденки "Париж - Рубе" він офіційно пішов.

Спортивна складова цієї гонки не мала для 36-річного українця жодного значення. Його вітали вздовж усієї траси, а після фінішу підняли на руки - загорненого у синьо-жовтий стяг.

Велоспорт прощався з одним зі своїх аксакалів. Далеко не найтитулованішим, але жодного разу не запідозреним у перше десятиліття 2000-х, у період частих допінг-скандалів, у вживанні заборонених препаратів.

В Україні Ярослав Попович не живе з 2000 року, але вважається на батьківщині, мабуть, найсильнішим велогонщиком в історії. Утім, є й підстави говорити, що його талант міг розкритися яскравіше.

Дідова махорка

Зрештою, той талант міг не розкритися взагалі. Ярослав Попович народився у звичайній сільській родині в селі Калинові Самбірського району Львівської області. Пас корів, відкидав гній із хліва, тобто жив звичайним для свого середовища життям.

Помітивши, куди дідо Михайло ховає блоки з цигарками на кшталт "Верховини" чи "Прими", ще в ранні шкільні роки спробував палити, як сам зізнавався в інтерв'ю.

Добре, що сумнівна розвага хлопцеві швидко набридла. Допоміг саме дідо. Він придбав онукові на восьмий день народження велосипед. Носитися на ровері малому Славкові подобалося понад усе.

Втім, серйозним захопленням ця розвага стала лише після того, як у Поповичів трапилася сімейна драма. Коли Ярославу було 13, його батьки розійшлися. Мама зібрала речі і разом із дітьми переїхала у найближче велике місто Дрогобич.

Славко болісно переживав розлуку з дитячими друзями, але водночас колишній обласний центр відкривав нові можливості. Мама записала сина у велосекцію дитячо-юнацької спортивної школи.

Через Бровари в Італію

Злет виявився стрімким. Уже через чотири роки талановитий юнак переїхав до Броварів, в училище олімпійського резерву. Для Поповича то майже автоматично означало потрапляння в збірну України серед юніорів. Він почав їздити на етапи Кубка світу, а вдома ще у 18-річному віці став чемпіоном країни в індивідуальному та командному заліках.

Cвій шанс змінити життя Ярослав отримав завдяки поїздці на збори до Італії разом із командою трековиків. Річ у тім, що тренер української збірної з велотреку Віктор Осадчий мав звичку брати зі своїми безпосередніми підопічними кількох шляховиків. У березні 1999-го така нагода випала й Поповичу.

Три місяці перебування в Італії змінили світогляд хлопця повністю. Пізніше Ярослав зізнавався, що в тих гонках, у яких вони брали участь, українці намагалися заробити якомога більше грошей. Ще б пак, адже за перемогу на проміжному чи гірському фініші платили по 150 євро, гроші для молодих броварчан неабиякі. Те було за умови, що витрати на проживання української делегації брали на себе місцеві спонсори. За це гонщики виступали з логотипами цих фірм.

Нагода змінити життя кардинально Поповичу випала під час другого італійського вояжу. Через професійного українського гонщика Володимира Густова Ярослав сконтактував із місцевим тренером Олівано Локателлі. Власне, після цієї розмови 19-річний українець підписав свій перший контракт – із найсильнішою італійською любительською "велостайнею "Велютек".

Нехтуючи процесом адаптації

Копирайт изображения UNIAN
Image caption Ярослав Попович під час тренування в Дрогобичі у серпні 2005 року

Потрапивши у незвичні для себе умови, Попович довго до тями не приходив. Італійську вивчив швидко, оскільки жив у котеджі виключно з місцевими спортсменами.

Сергій Матвєєв, інший український гонщик, який теж у той час почав виступати за "Велютекс", мешкав в іншому будинку, в іншій апеннінській компанії. То було рішення менеджерів команди, які прагнули, щоб легіонери адаптувалися якомога швидше.

Ярослав відразу збагнув, що потрапив у свою стихію. Отримавши всі умови для тренувань, він став лідером команди, виграв безліч гонок, зокрема молодіжний чемпіонат світу серед спортсменів, не старших за 23 роки, у 2001-му.

Перший професійний контракт став справою часу і його з Ярославом у 2002 році перебрала бельгійська команда Landbouwkrediet-Colnago. Там Попович теж був лідером і свій потенціал проявив, ставши 12-м у генеральній класифікації за підсумками першої в житті "Джиро д’Італія". Це, разом із "Тур де Франс" і "Вуельта Іспанії", одна з трьох найпрестижніших велобаготоденок світового календаря.

Вже через рік Попович фінішував на "Джиро" третім, а в 2004-му навіть провів три етапи в рожевій майці лідера.

Крок вперед, крок назад

З 2005-го "Попо з Дрогобича", як його називали у велосвіті, став членом найпопулярнішої на той час американської команди Discovery Channel. Ім’я "стайні" зробила присутність у її лавах на той час іще шестиразового переможця "Тур де Франс" Ленса Армстронга, людини яка повернулася у великий спорт і продовжила перемагати, зборовши рак третьої стадії.

В 2005-му Армстронг виграв "Велику петлю" всьоме і завершив кар’єру. Одним із тих, хто посприяв цій перемозі, був Попович. Власне, саме відтоді Ярослав почав розкривати себе в іншій іпостасі. Тій, у якій його сприймали вже до завершення кар’єри.

Грегарі – гонщик, який зосереджений на командній роботі на лідера.

"Так, я був колись лідером, але потім в кар’єрі настає момент, коли потрібно зробити вибір – бути капітаном або грегарі, - пояснював свій статус Попович. – Можна сказати, життя змусило вибрати саме цей шлях, бо я така людина – якщо хтось сильніший, буду йому допомагати. Так склалося, що поруч завжди був хтось сильніший – Армстронг, Контадор, Еванс".

Зрештою, спочатку статус грегарі не заважав Ярославу проявляти і себе особисто. У тому ж 2005-му на першому в житті "Тур де Франс" Попович став 12-м у генеральній класифікації й першим і досі єдиним серед українців здобув за підсумками "Великої петлі" білу майку найкращого молодого гонщика "Туру". Крім того, в 2005-му Попович виграв багатоденку "Вуельта Каталонії".

В 2007-му, вже працюючи на іспанця Альберто Кантадора, який в результаті виграв першу в житті "Велику петлю", Ярослав фінішував на "Тур де Франс" восьмим. Досі ніхто з українців так високо в генеральній класифікації найпрестижнішої велобагатоденки не підіймався.

Олімпійські ляпаси

Копирайт изображения Getty

Утім, виявилося, що 2007-й був у кар’єрі Поповича піковим. Вище він не здіймався ніколи та й узагалі, перейшовши у 2008-му в Silence-Lotto, через рік – в Team Astana, а в 2010-му – в Team RadioShack, Ярослав зосередився вже винятково на тому, що підвозив лідерам команди під час гонок їжу, воду, стримував вітер. У цьому статусі він і завершив кар’єру в бельгійській команді Trek Factory.

Попович мав лідерські задатки, але розкрити їх у собі сповна так і не зумів. На двох Олімпіадах він вважався в українській збірній першим номером, але фінішував у груповій гонці в Афінах 68-м, а в Пекіні – 35-м.

Та авторитет у світі велоспорту здобувається не лише перемогами. Показово, що після прощальної для Ярослава гонки "Париж – Рубе" присвячену події вечірку відвідало чимало знакових у світі велоспорту особистостей.

Ярослав не так давно розлучився: з дружиною Сінді він прожив у шлюбі понад 10 років і виховує сина Джейсона. Зараз має нову кохану, з якою мешкає в будинку під Флоренцією.

Попович не залишає спорт після завершення активних виступів. Від понеділка він розпочав діяльність у новому статусі – спортивного директора своєї останньої професійної команди Trek Factory Segafredo.

"Для мене 15 років професійної кар’єри – величезне джерело знань, умінь, емоцій, перевірки на вошивість. Велосипед – це той друг, який своїм характером гартував мій характер, своїми вибриками відточував мою майстерність", - розповів Попович у блозі на "Velolive".

Новини на цю ж тему