'Суть Донбасу - свобода і терор'. Нарис 2

Артемівський залізничний вокзал із погруддям самого Артема. Тут мало хто пам'ятає довоєнну історію міста
Image caption Артемівський залізничний вокзал із погруддям самого Артема. Тут мало хто пам'ятає дореволюційну історію міста

Другий нарис із циклу "Невідомий Донбас", що лунав у радіоформаті на хвилях Бі-Бі-Сі: сіль, індустріалізація, свобода і терор.

Перший нарис читайте і слухайте тут

“Незважаючи на свої маленькі розміри, Донбас, містячись далеко від політичних метрополій Москви і Києва, завжди був політичною проблемою для центру, неслухняною дитиною Москви та Києва”, - так про Донбас пише японський історик Гіроякі Куромія у своїй книзі “Свобода і терор у Донбасі”, яку він засновує на закритих до 1990 року архівах КДБ та свідченнях людей.

Ваш пристрій не підтримує відтворення мультимедійних файлів

“Це найкраще, що мені довелося читати про історію мого краю”, – пише донбасівець, нинішній віце-прем’єр Григорій Немиря у передмові до українського перекладу, що вийшов друком у 2002-му році.

Гіроякі Куромія доводить, що саме ці два поняття - “свобода” і “терор” – є визначальними в історії Донбасу.

Справжні донецькі козаки

“В той час як політична жорстокість була невід’ємною частиною історії Донбасу, парадоксальним чином Донбас, степова земля, на якій колись панували козаки, символізувала свободу в народній уяві і у сприйнятті Москви і Києва”, - пише він.

Донецький степ в усі часи приваблював втікачів та шукачів волі. Першими тут, як розповідає історик Надія Тімірова, були козаки. Вона називає Донбас регіоном, де, власне, і починає формуватися козацтво.

Козаки першими розвідали промисловий потенціал Донбасу: спочатку знайшли тут сіль, а згодом вугілля.

Дослідник історії Донбасу Володимир Березін розповідає про це так: "Козаки знали, що десь там, у Лисичанську, багато лисячих нір. І лиси із цих нір викидають якесь каміння, яке дуже гарно горить. Це і було вугілля. Козаки використовували його для видобутку солі. А потім вже при Петрі І приїхали науковці, взяли його на дослідження у Санк-Петербург, і з’ясували, що це – антрацит. І от з цього пішло вбивство нашого краю!”.

Козаків також вважають засновниками багатьох міст на Донбасі, зокрема Донецька. Але, як розповідає історик Станіслав Федорчук, в донецькому краєзнавчому музеї згадок про це майже немає.

“Проблема Донбасу і Донецька у тому, що ті культурні шари, які існували до радянської влади, старанно зачищалися, оскільки треба було не залишити жодних слідів їхнього панування на цій землі”, - каже він.

Білі плями

Білі плями в історії зустрічаються на Донбасі повсюди. Для прикладу – місто Артемівськ. Це одне із найстаріших міст у Донецькій області – засноване 500 років тому. Колись воно називалося Бахмут.

“Я і мої однодумці називаємо себе не артемівцями, а бахмутчанами”, - каже Володимир Березін, батько і дід якого народилися у Бахмуті. – Але ми, бахмутчани, тут як індійці в Америці. Нас ніхто не хоче визнавати. Нам кажуть, що Бахмута не було. Ось є Артем – і все”.

Бахмут перейменували в Артемівськ у 1924 році.Так місто називається досі. Еколого-культурний центр “Бахмат”, яким керує Володимир Березін, намагається повернути місту давню назву. Але постійно наштовхується на опір місцевої влади.

“Вони нам кажуть: навіщо нам якийсь мусульманин Бахмут, краще вже революціонер Артем. Який мусульманин?! Який Махмут-Бахмут?”, - обурюється Володимир Березін і пояснює, що назва міста походить від назви річки Бахмут. А річка називається так, бо колись у цих степах водилися дикі коні “бахмати”.

Image caption Нічийні коти на вокзалі в Артемівську. Колись тут водилися дикі коні - бахмати

Бахмут був центром території, яку згодом назвали Донбасом, до 1932 року. Тоді столицю області перенесли до Донецька, ще через шість років Донецьку область розділили на дві – Донецьку та Ворошиловградську, нині Луганську.

Українське минуле

Станіслав Федорчук розповідає, що Донецьк став центром Донбасу, тому що Бахмут було містом “з серйозними українськими традицями”.

“Більшовики, обираючи собі за центр Донецьк, намагалися провести межу між Донбасом як землею з аграрним типом мислення, власне, українським, і абсолютно новою, як висловлювався Ленін, індустріальною фабрикою, навколо якої виникає поселення”.

Мало хто знає, що у 1917 році у Бахмуті знаходився цілий українізований полк, і що перший жовто-блакитний прапор був піднятий над Бахмутською земською управою, коли тут на виборах 7 % взяли українські соціал-демократи.

Японський дослідник Куромія пише, що подальша колективізація та індустріалізація, яка провадилася в Радянському Союзі, стимулювали рух багатьох українців на Донбас.

“Ця тенденція підбадьорила націоналістів і занепокоїла Москву”, - пише він. Оскільки пролетарські, в основному російські, міста заполонили українські селяни. А село тоді було головною підтримкою українського націоналізму.

“Урбанізацію та індустріалізацію часто асоціюють з виникненням сучасного націоналізму, і це слушно у випадку з Донбасом”, - пише Куромія.

Письменник Антоненко-Давидович згадував, що у 1929 році був вражений ходом українізації Юзівки (колишня назва Донецька), яка раніше здавалася безнадійно зрусифікованою. Він пише, що хоча майже усі українські таблички, які він бачив, були з помилками, він з радістю помітив, що україніцізація іде з низів: шахт і заводів.

Українізація була схвалена і підтримана українськими комуністами. Головним її ідеологом був корінний донбасівець Микола Скрипник, 2-й секретар ЦК КПУ.

На думку одного з тодішніх радянських керівників Льва Троцького, українізація мала зберегти громадянський мир серед українців, чию національну ідеологію він називав “вибуховою силою величезних розмірів”.

“Без українізації ми мали б в Україні громадянську війну під націоналістичними гаслами”, - казав він.

Діти різних народів

Українізація на Донбасі у 1920-ті роки була настільки потужною, що навіть російські письменники, які тут працювали, починають писати українською. Тут розвивається українське книговидання, яке приваблює сюди письменників з усієї України.

У Костянтинівці виходить український журнал “Літературний Донбас”. Так триває до 1933 року.

У 1933-му Микола Скрипник, який провадив українізацію, застрелився, почали закриватися українські школи, інтелігенція була репресована, хто зміг, утік з Донбасу.

Станіслав Федорчук вважає, що якби проект українізації не завершився репресіями, то зараз Донбас був би “розвиненою спільнотою різних народів”. Оскільки українізацію або так звану “коренізацією” інші національні громади Донбасу – їх тут понад сто – використовували як можливість для власного розвитку.

На той час в Донецькій області з’явилися цілі національні округи – німецькі, грецькі. В Маріуполі вікрився грецький університет.

Після українців та росіян німці та греки – найбільші етнічні громади на Донбасі. Масово вони почали приїжджати сюди за часів Катерини ІІ. За часів Сталіна вони разом з українцями зазнали найбільших репресій.

“Село оточувалося, НКВС приходило, на збори давалося 15–20 хвилин. І ніхто не знав, куди і навіщо виселяли”, - голова німецької громади Донбасу Олександр Дингіс розповідає, як у 1941 році з Донбасу виселяли його батьків.

Сам він народився у таборі для депортованих німців в Сибіру. В Донецьк його родина нелегально повернулася після 1964-го, коли зі спецпоселень зняли колючий дріт.

Олександр Дингіс розповідає, що по поверненні в Донецьк два роки вони прожили в дворі школи, у сараї для дров. За іронією долі через дорогу був і є дім його прадіда – величезний будинок, в якому тоді було правління 22-го з’їзду КПРС і телеательє, а зараз його викупив приватний підприємець.

Пригнані голодом, прислані партією

Image caption Три покоління переселенців: пані Катерина, син Степан та народжений тут Андрій Тимчак

Історик Станіслав Федорчук розповідає, що великі міграційні процеси на Донбасі почалися після Голоду 1933-го. Радянська влада скеровувала сюди людей із Росії, з інших областей України.

Крім того, як пише японський історик Куромія, на Донбас відправляли злидарів, безпритульних, колишніх в’язнів з усього Союзу – відповідно Донбас в очах влади був підозрілим і неминуче став об’єктом масового терору.

Багато на Донбас було привезено людей із Західної України, після того як у 1939-му вона увійшла до складу СРСР.

Говорити з переселенцями я їду у село Званівку Артемівського району.

99-річна Катерина Андріївна та її син Степан приїхали на Донбас у 1951 році із Західної України. Їхнє колишнє село Ліскувате після операції Вісла відійшло до Польщі. А їх виселили сюди. Однак баба Катя не погоджується з істориками і каже, що вона хотіла сюди їхати.

“Той камінь, що там закопаний коло клуба, то брехня на нім там є написана. Там написано, що люди не знали, куди їдуть – всьо ми знали”, – так починає нашу розмову пані Катерина.

Вона каже, що їй там на батьківщині не було за чим “жалувати”. “Мені там було дуже трудно. Халупа була недостроїна, далеко від села”.

Дід Степан розповідає, що переселення на Донбас люди сприймали по-різному.

“Хтось з удовольствієм, хтось плакав. Ну ми як молоді, люди грамотні, по сім класів кончили, зразу – карту в руки. Ось вам Артьомовськ, ось вам Сталіно, Ліман, Сєвєрськ, тут десь Звановка ... Ну а так ми були б поляками, могли б там остатися. Ну а раз ми українці – їзжайте, степи широкі”.

І баба Катя, і дід Степан досі згадують, як їх тут гарно приймали. Кілька років вони жили по людях, доки не побудувалися.

Зараз у Званівці два райони – стара і нова Званівка. У новій живуть переселенці.

"Ще не спорчена"

Саме переселенці привезли Україну на Званівку, каже званівчанин Андрій Тимчак. Він народився у Званівці, із Західної України сюди приїхали його батьки.

“Вони привезли ще не спорчену Україну. Коли вони приїхали, тут уже на цій Україні ні колядували, ні щендрували... “, - пояснює мені Андрій вже типовою донбасівською говіркою.

Він розповідає, що у Званівці досі на Різдво водять вертепи – це дивина для Донбасу, тому у село привозять екскурсії. Незвичайна Званівка ще й тим, що тут дві церкви: православна Московського патріархату, яку Андрій називає “руською”, та греко-католицька або “українська”.

Андрій знайомить мене із молодим отцем Клавдієм, який приїхав у Званівку з Самбірського району на Львівщині. Він хвалиться, що до його церкви у неділю приходить людей триста, в той час як до іншої – душ десять-п’ятнадцять.

Довоєнний вакуум

Щоб зрозуміти історію Званівки, яка була заснована 500 років тому, Андрій Тимчак веде мене на кладовище. Ми шукаємо з ним поховання раніше 1941 року ... і не знаходимо.

“Хто тут зараз живе, то це зовсім не ті люди, що були тут в 1900-му році чи навіть у 1920-му. Радянська влада зробила всьо, щоб ніхто не знав, куда ділись люди, які жили тут раніше”, - каже Андрій.

Він вважає, що історія його села, як і багатьох інших, писалася після війни. До війни, як він каже, “все згребли бульдозерами”.

“Ану оцю Звановку сімнадцять раз захватували німці-рускі, німці-рускі. Двадцять п’ять тисяч лягло отут в Звановкі, в селі, яке ніхто не знає. Двадцять п’ять тисяч!!!”

Немає на званівському кладовищі і згадок про Голодомор 1933-го. Навіть безіменних могилок, які є по інших українських селах. Голод у Званівці був, але тут, на Донбасі, це досі визнають не всі.

“Є факти, що тут у Званівці був страшний голод. Тим не менше місцеве начальство, коли збирало голів партій по Артемівському району, спеціально запросило історика, який доводив нам, що у нас в Артемівському районі не було Голодомору, фактів, які б це підтверджували, нема”, - розповідає Андрій.