Застійна ковбаса і голодомори: 3-й нарис про Донбас

Силует пам'ятника Леніну в Донецьку
Image caption Ленін озирає околиці в Донецьку

Третій нарис із серіалу "Невідомий Донбас".

Читати і слухати перший нарис

Читати і слухати другий нарис

“Я вирушила в Україну, на Донбас. Міста, в яких були трудові табори – Дніпропетровськ, Горлівка, Донецьк, Єнакієве, Кривий Ріг. Там у кожному парку стоїть танк із Другої світової, у центрі кожного міста – Ленін із дзвіницю завбільшки. Скрізь півонії – в садах і на ринках у букетах. Півонія – українська квітка. Але посеред усіх ленінів і танків вона здається радянською. Ніби війна вчора закінчилася або все ще триває, і вона росте серед свіжо підфарбованих військових машин. Вже десятки років фарбу регулярно поновлюють. Всьому залізному в Україні настав кінець – від водопровідних кранів до заводських силуетів – лише заіржавілі кістяки. А військова машина вся сяє. Глянеш на неї - й видно: це сяє страх перед мирним життям. Країна, якій дозволили покинути радянську імперію, через добрих шість десятків років по війні - все ще мародер перемоги”.

Це спогади про Донбас німецької письменниці Герти Мюллер.

Вона приїжджала сюди в 1990-их. У 1940-их роках, ще до її народження, тут була її мати, в’язнем у радянських таборах. Герта Мюллер – цьогорічний лауреат Нобелівської премії з літератури – присвятила Донбасу свою останню книгу.

Вкоріненість радянського на Донбасі, про яку пані Мюллер писала ще у 1990-их, можна спостерігати і зараз у 2009-му.

Сто сорок три Леніни

На Донеччині досі найбільше міст, сіл та вулиць з радянськими назвами. Тут є 143 пам’ятники Леніну, сорок з яких у Донецьку.

Ленін стоїть на центральній площі міста – площі Леніна.

Один день біля нього я побачила молодь, перевдягнуту в піонерів, яких фотографували і знімали на камери. Іншим разом зустріла хлопців на скейтах та велосипедах.

Якось під Леніним зустріла купку пенсіонерів під радянськими прапорами. Чоловіки розповідають, що вони тут збираються кожну п’ятницю для “пропаганди лівих партій”.

“А ви вважаєте, що ці ідеї досі актуальні для Донеччини і взагалі для України?” - запитую.

“Ми вважаємо, що нічого краще не повинно бути для народу. Тільки ліві ідеї можуть покращити рівень життя”, - відповідає донеччанин і вручає мені газету “Рабочий класс”.

З іншого боку Леніна зустрічаю школярів. Їм років по десять-дванадцять. Запитую, хто це – і вони гуртом відповідають, що Ленін. Плутатися починають, коли згадують, хто він. “Письменник”, “політик”, “злодій” – чую у відповідь.

- Чи повинен пам’ятник Леніну тут стояти? - запитую далі.

- Так! – відповідають діти.

- Чому?

- Він багато приніс але і багато забрав.

- А якби комусь іншому тут пам’ятник ставили, хто б це міг бути?

- Сталін, - каже стиха хлопчик.

Поруч із пам’ятником Леніна – стела, на якій відома цитата Леніна про Донбас: “Донбас – це не випадковий район. Це район, без якого соціалістичне будівництво залишиться простим добрим побажанням”.

Історик Станіслав Федорчук пояснює, що така теза виникла тому, що Донбас розглядався комуністичним режимом як серйозне ресурсне джерело для майбутньої “світової революції”.

Але так само до Донбасу як виключно сировинного джерела ставилися і попередні власники шахт: британці, французи, бельгійці. До революції їм належало майже все вуглевидобування на Донбасі.

Контроверсійний Юз

Image caption Джон Юз, він же Х'юз чи Г'юз, вважається засновником сучасного Донецька, який колись називався Юзівка

Засновником Донецька вважають валлійця Джона Юза (Х'юза). Колись воно на його честь називалося Юзівкою. За радянської влади на два тижні місто перейменували у Троцьк, із 1924 року це було Сталіно. Донецьком він став у 1961 році.

Місцеві історики та влада досі сперечаються з приводу дати заснування міста. Науковці доводять, що перше поселення тут було у XVII столітті – козацька слобода Олександрівка. Мерія вважає, що Донецьк почався із Джона Юза, який тут у 1870-их роках побудував перший металургійний завод.

Зараз Донецьком розвішані рекламні щити, які вітають місто із 140-річчям, Джон Юз дивиться з біг-бордів, які рекламують нову пивоварню, його ім’я є у назвах магазинів та кафе, біля міськради Донецька пам’ятник Джону Юзу та генералу Ватутіну. Обидва встановлені недавно. Хоча, як розповідає історик Станіслав Федорчук, Ватутін до їхнього міста не має жодного відношення.

“Чим є сучасна місцева адміністрація, місцева еліта Донецька? Це, насамперед, люди, які вийшли з комуністичного минулого, але бачать процеси модернізації свідомості місцевого населення через створення історичних міфів – і Юз – це один з них. Він може прикрашати собою і пляшку з пивом і пояснювати, чому Донбас і Донецьк є настільки окремим від іншої України”, - каже він.

Шанований дослідник Донбасу японець Гіроякі Куромія у своїй книзі “Свобода і терор у Донбасі” пише, що “Дикий степ завжди був полем дикої експлуатації”. Не винятком були і часи Джона Юза. Про його непрості стосунки із шахтарями свідчать цілий ряд страйків та бунтів.

Image caption Деякі будинки, збудовані за часів Юза, ще стоять на Донбасі

Історики свідчать, що Джон Юз для придушення шахтарських повстань часто використовував працівників металургійного заводу. Металурги були привілейованіші, мали краще житло. Шахтарі жили на околицях в землянках.

“Безладне, брудне селище, до якого прилягали халупи і землянки. Скупчення цих землянок називали по-різному: Нахаловка, Собачеєвка, Кабиздоховка. Похмурий гумор цих назв якнайкраще визначав їхній безрадісний вигляд”, - так згадував Юзівку письменник Костянтин Паустовський.

Серед шахтарів переважали селяни, українські та російські. Вони приїжджали на шахти на заробітки. Коли приходив час сіяти чи збирати врожай, їхали додому. Оскільки цим зривався план видобутку вугілля, адміністрація Юза в цей час не виплачувала платню, забирала паспорти чи навіть наказувала на станціях не продавати шахтарям квитків.

Нова соціалістична бідність

Здавалося, що гасла Леніна про нову “владу робітників” мали би знайти відгук серед шахтарів. Але умови праці майже не змінилися і після Жовтневої революції.

“Романтика побудови соціалізму своїми руками у нас швидко зникла”, - згадував чоловік, який приїхав у пошуках роботи на Донбас на початку 1920-их.

А ось яким цей край побачив інший гість влітку 1932 року: “Бідність, у якій жила більшість робітників, справила на мене глибоке враження. Будинки поперехилялися, майже падали. Але біля багатьох шахт стояли сяючі нові будинки – шахтарські Палаци Культури. Це справді були палаци – покрита паркетом підлога, величезні зали для проведення зборів, скрізь портрети вождів. Але робітники сидять у своїх хижах, занадто стомлені й голодні, щоб бувати в палаці. У них немає навіть пристойної лазні, щоб змити з себе вугільний пил”.

Історик Станіслав Федорчук розповідає, що більшовики не одразу здобули симпатії донбасівців. В Юзівці на момент 1917 року більшість була не в більшовиків, а меншовиків та есерів.

Про неприхильність до нової влади свідчить і тогочасна народна творчість як ось ця частушка: “Ми герої козаки, комуністи дураки, ми комуну разобйом – на Вкраїну жить пойдьом”.

Борці й кості

В деяких районах Донбасу більшовики захопили керівництво з великими труднощами. Наприклад, у Костянтинівці у 1919 році влада впродовж чотирьох місяців змінювалася двадцять сім разів. Донбас, як пише історик Куромія, перетворився на поле кривавих розправ та жорстокості.

Будинок у Донецьку на вулиці Артема, 44 – зараз тут розташована державна музична академія імені Сергія Прокоф’єва. З 1939 по 1966 роки тут було НКВС, пізніше МДБ, КДБ.

Станіслав Федорчук називає це місце донецькою “фабрикою смерті”. На будівлі наприкінці 1990-их встановили меморіальну дошку в пам’ять про репресованих, але, як каже Станіслав, інформації про те, що тут відбувалося, більше не стало.

Він звертає увагу на те, що через дорогу від цієї будівлі – дитячий парк Сокіл, на території якого, за різними підрахунками, знаходяться рештки людей, від двох до п’яти тисяч. Але на території цього парку зараз стоїть пам’ятник борцям за радянську владу.

“Він стоїть якраз на кістках тих, хто постраждав від цієї влади. Ось така вишукана форма блюзнірства”, - зауважує Станіслав.

Одна з найгучніших операцій НКВД на Донбасі – це Шахтинська справа, яка була спрямована проти старої адміністрації заводів і шахт. Тоді було знищено майже всю технічну інтелігенцію.

Це було у 1928 році. Попереду Донбас очікує ще страшніше.

“З сімдесяти членів обласного комітету партії в травні 1937 на червень 1938 залишилося тільки шестеро. На металургійному заводі в Сталіно (колишня назва Донецька) терор залишив лише жменьку з-понад двохсот інженерів, потрібних для роботи заводу”, - такі дані наводить історик Куромія.

У своїй книзі “Свобода і терор в Донбасі” він стверджує, що саме Донбас з-поміж інших українських регіонів найбільше постраждав під час сталінських репресій 1936-38 років. Дослідивши тогочасні архіви КДБ він пише, що на Донбас припадає третина усіх страчених в Україні. Тоді, як він пише, багато донеччан вірило, що Москва взагалі винищила їх би всіх, якби не загроза цілковитої руїни промисловості.

"Нічого їсти"

Так само, як офіційна радянська історія відрізнялася від того, що насправді відбувалося на Донбасі, те саме було і в творчості. З одного боку – веселі радянські пісні про прекрасне життя шахтарів. З іншого боку – ось такі народні пісні: “Як у нас був Микола дручок, то хліб був п’ятачок, а як прийшли розумні комінусти, то нічого стало людям їсти".

За радянської влади Донбас пережив принаймні три голоди. У 1921-22 роках та згодом у 1924-му вони були зумовлені складним економічним становищем.

Голодомор 1933-го на Донбасі, як і по всій Україні, був наслідком колективізації.

Письменник із Костянтинівки Василь Гайворонський, який до 1933 року керував журналом “Літературний Донбас”, а потім емігрував до Америки, писав, що у його місті під час Голоду їздили тільки дві машини: та, яка збирала трупи, і та яка збирала кволих дівчат. Їх відгодовували, і потім ними “користувалися” партійні бонзи.

Але навіть у найтяжчі часи Донбас приваблював людей. Історик Куромія пише, що історично Донбас зажди давав притулок утікачам, і що свою привабливість “вільного степу” він зберіг і під час колективізації. “Хто мав причини втікати, вірив, що зможе заховатися на Донбасі”.

Ось чому саме на Донбас як потенційно протестний регіон була спрямована особлива увага радянської влади. В негативному сенсі, а згодом у позитивному також.

Застійне благо

“Донбас в Радянському союзі був серед перших регіонів, - розповідає донецький історик Надія Тімірова. – Сюди спрямовувалися трудові ресурси, сюди виділялися бюджетні кошти. Ви людина молода, то, мабуть, не пам’ятаєте стан продуктового забезпечення радянських міст. Так от, Донецьк забезпечувався по першій категорії: тут вершкове масло можна було купити, м’ясо, ковбаси. Чого в інших містах не було”.

Надія Тімірова вважає, що насамперед через матеріальний добробут тих часів на Донбасі досі існує ностальгія за всім радянським, навіть серед молоді, яка народилася в незалежній Україні.

“Переважна більшість моїх студентів дотримується оцих стереотипів. Коли починаєш з ними розмовляти, вони свою стереотипну позицію не можуть аргументувати. Це існує на рівні підсвідомості. З покоління в покоління передають певні легенди про єдиний Радянський Союз, і як тоді добре жилося батькам”.

Щоб зрозуміти ностальгію Донбасу за радянськими часами, варто поїхати у Костянтинівку і піти на руїни заводу “Автостекло”, які займають десять гектарів у центрі міста. Їх видно, з якого боку не заїжджаєш у Костянтинівку.

Image caption Пізанська вежа разом з Колізеєм - не треба і в Італію емігрувати

Це був найбільший завод у Радянському Союзі з виробництва скла. Тут робили саркофаг на мавзолей Леніна, рубінові зірки на Кремль у Москві та ілюмінатори на космічні кораблі.

Еколог Володимир Березін, який проводить для мене екскурсію, показує дві величезні похилені заводські труби, які він жартома називає “Пізанською вежею”, а он там “Колізей” - обдерта цегляна стіна, де замість вікон зіяють дірки.

Залишки склозаводу в Костянтинівці – головна і єдина туристична принада міста зараз. А колись це було місце роботи більшості костянтинівців – тут працювало шістнадцять тисяч людей.

Ідучи стежкою, яка була вулицею процвітаючого комплексу, минаючи уламки, які були цехами, розумієш, чому тут, на Донбасі, лишилося так багато пам’ятників Леніну. І чому тут перед виборами політики згадують про Радянський Союз. На фоні нинішньої розрухи людей легко привабити минулим, яке вони ще пам’ятають, бо інша історія цього краю для більшості донбасівців залишається невідомою.