Донецьк чи Донецк? Мовний вибір: нарис 4

Помолитися на Донбасі легше російською
Image caption Помолитися на Донбасі легше російською

Останній репортаж із циклу "Невідомий Донбас": нашумілі питання - мова, НАТО, ідентичність.

Читати і слухати перший репортаж

Другий репортаж

Третій репортаж

Найчастіше, коли людей запитуєш, що вони знають про Донбас, у відповідь чуєш про російську мову.

“Там російською мовою всі розмовляють, там російськомовні школи. У вам ніхто нічого не купить, якщо ви на українській розмовляєте”, - такі відповіді почули ми на вулицях Полтави та Києва.

Чи можна заперечити цим людям, побувавши в Донецьку? Так і ні.

Ще в поїзді я стала свідком розмови між хлопцями, сусідами по купе, які поверталися з Києва до Донецька. Говорили про те, чому вони не розмовляють українською – один сказав, що не вміє, а інший - що йому українська не подобається.

“А чому ви до нас українською звертаєтесь? Вибачте, українською ми не говоримо", - таке (по-російськи) чую від чоловіка у Донецьку, коли підходжу до нього з мікрофоном.

"Я вважаю, що ми тут росіяни, хохлів тут немає. Я вважаю, що Донбас російський і хотіла, щоб він був таким”, - відповідає мені інша донеччанка.

Український чи російський?

“Я думаю всім людям подобається Росія більше. Там і президент не те, що в нас. Та й життя, я думаю, краще”, - це відповідь молодого хлопця на моє запитання, українським чи російським є Донбас.

Проте більшість людей не такі категоричні.

“Ну, по-моєму, український звичайно. Ми ж в Україні, і паспорт у нас український. Якби ви мене запитали якою мовою розмовляєте, я сказав би що тільки російською і українською мовою говорити не збираюся”, - каже мені чоловік – товариш того, яким не захотів зі мною говорити українською.

Історик Надія Тімірова вважає “російськість” Донбасу одним із головних стереотипів або міфів про цей край, який переважає у свідомості українців. Головним чином через мову.

Вона наполягає, що потрібно розділяти поняття “російський” і “російськомовний”.

“З кінця XVIII століття і до 2001 року, коли проводився останній перепис населення, на Донбасі домінують українці. У відсотковому плані не було такого, щоб українці не були домінуючою нацією в цьому регіоні”, - каже вона.

Пані Тімірова також звертає увагу на парадокс: пересічний донбасівець орієнтується на Росію, але у побуті усі прагнуть до євростандартів.

Реалії і міфи

“Пластикові вікна хочуть вставляти якого виробництва? Євро. Ремонт у квартирі хочуть робити “євро”. І чомусь не говоримо, що хочемо зробити ремонт російського ґатунку. Ми хочемо бути з Росією, а при цьому ми хочемо в повсякденному житті носити європейського виробництва одяг, слухати музику на апаратурі європейського виробництва”.

З Надією Тіміровою погоджується і Олена Тараненко, яка досліджує міфи про Донбас.

Тезу про те, що Донабас є російським, вона вважає одним із головних міфів.

“У Донецьку багато людей, які ідентифікують себе як українці. Але рідна мова для них російська, - каже вона. – Українським політикам дуже хочеться, щоб мовне питання одночасно було прирівняне до питання національної самоідентифікації”.

"Актуальність" НАТО

Для того, щоб зрозуміти, що питання російської мови як другої державної насправді мало турбує простих донбасівців, достатньо маршруткою проїхатися з Артемівська в Донецьк, минаючи шахтарські містечка. Безпросвітність – ось слово, яке одразу спадає на думку.

Безпросвітність у всьому: на вулицях, в будинках, в пейзажах на обличчях людей.

Image caption Подвійне кодування: деякі проблеми серйозніші за НАТО

У Горлівці на автовокзалі перше, що бачиш – це рекламу, яка пропонує подвійне лікування від алкоголізму та куріння.

Ігор Тодоров, донецький професор, який пропагує на Донбасі ідеї євроатлантичної інтеграції (на лацкані піджака у нього натівський значок) каже, що політичні питання, такі як мова чи НАТО, не є тут актуальними.

“Я брав участь у кількох соцопитуваннях, і коли ранжують питання за значимістю, то питання мови, НАТО займає, в кращому випадку, десь останні місця наприкінці другого десятка. Бо люди передусім переймають своїми життєвими проблемами: як нагодувати родину, як одягти дітей”.

Розмаїття

У Донецьку є люди, які вважають питання про “російськість” чи “українськість” Донбасу взагалі недоречним. “Донбас – багатонацінальний край. І, мені здається, це питання деякою мірою неетичне”, - відповідає мені російською жінка і одразу переходить на українську.

Схожу думку чую також від директора Донецького драмтеатру, а також керівника комісії з питань культури та моралі при Донецькій міськраді Марка Бровуна.

“Я гордий з того, що на Донбасі живе більше 130 національностей, і ніколи за історію тут не було жодного випадку протистояння людей різних національностей”, - каже він.

Але Марку Бровуну може заперечити донецький історик Леонід Громовий. Він розповідає, що міжетнічні стосунки на Донбасі ніколи не були простими.

“Жінка – білоруска, батько – татарин, а дитина записана росіянином. Тут – таджик, тут – естонка, дитина – росіянин”, - так Леонід Громовий пояснює, чому Донбас не справляє враження багатонацінального краю.

“Донбас – це територія, де формувалася нова порода людей, так званий “рабочий класс”. Можете сьогодні піти в будь-яку школу і запитати: ти знаєш свого діда? Переважна більшість не знають своїх дідів, прадідів, ні ким вони були, ні чим займалися”.

Перша українська школа

Саме це спонукало Леоніда Громового на початку 1990-их відкрити на Донбасі першу українську школу. Школа була суспільно-гуманітарного спрямування, бо і тоді, і зараз на Донбасі Леонід Громовий бачить головним завданням викорінення "совковості" і виховання нової, як він каже, не скаліченої української свідомості.

Image caption Леонід Громовий не злякався "біомаси". Але зараз школа перестала діяти

“Мене запитували, чого я відкриваю школу в Донецьку, адже це, кажуть, інертна покалічена біомаса? А я кажу: ну попробуємо з такої біомаси робити людей. І нам вдавалося це робити без проблем!”, - розповідає Леонід Громовий.

Відкрити першу українську школу в Донецьку вдалося завдяки сприянню академіка Сахарова та інших представників московської наукової еліти, яких Громовий знав особисто. Місцева влада чинила перешкоди: півроку не давали приміщення, потім хотіли знести шкільний паркан, бо він був жовто-блакитного кольору.

Врешті школа стала “елітною”, конкурс сягав двадцяти людей на місце. Багато випускників Громового – зараз успішні люди, які переважно роз’їхалися по закордонах.

Але школи цієї більше не існує. Леонід Громовий, який знає 12 мов, і за свої погляди в радянський час відсидів у в’язниці та “психушці”, зараз безробітний. “Не тому, що я не хочу працювати, а тому що мені не дають такої можливості”, - каже він.

Гвинтики

Молодий історик Станіслав Федорчук – донбасівець в сьомому поколінні. Він так само, як і його вчитель Громовий, не має можливості працювати в Донецьку за фахом. Переможець багатьох всеукраїнських олімпіад з історії, він не сподівається захистити тут дисертацію.

Станіслав ситуацію, що склалася на Донбасі, пояснює так: “За 70 років панування на Донбасі радянської влади тут трапився нелюдський за своїми масштабами і обсягами експеримент, коли люди були змушені ставати гвинтиками в системі виробництва. Відбувалося змішування рас, народів під прапорами комуністичної ідеології. Зрозуміло, що мовою панівного класу мала стати російська. Саме цією мовою говорили на заводах, саме цю мову мали опанувати українські селяни, міщани, для того щоб тут працювати”.

Як наслідок, інші мови нацменшин, а також українська, були витіснені із вжитку на Донбасі, головним чином у містах.

Історик Надія Тімірова розповідає, що один її друг, батько і мати якого татари, і між собою в родині спілкувалися татарською, сина рідної мови не навчили. Вони боялися, що татарська заважатиме йому здобути освіту і зробити кар’єру у Донецьку.

Щодо української мови, то вона розповідає, що в радянський час дітям, батьки яких прибували на Донбас з інших республік СРСР, дозволялося звільнятися від вивчення української мови. Згодом не вчити українську дозволяли за станом здоров’я.

“Якби в тій ситуації батькам і дітям запропонували звільнятися від фізики, я думаю, ще більше почали б звільнятися, - вважає Надія Тімірова. – Тому що людина завжди шукає легких шляхів. Оце дуже вдарило по іміджу української мови як навчальної дисципліни і української мови взагалі”.

Починаючи з 1951 до 1990 в Донецьку не було жодної української школи. Зараз у Донецьку 36 українських шкіл, але, як вважає Станіслав Федорчук, вони не є школами із повним циклом викладання українською.

Де поговорити по-українськи?

Ресторани швидкого харчування “Пузата Хата” та “Макдональдз” – єдині в Донецьку громадські заклади, де до вас можуть звернутися українською. Але, загалом, в російськомовному місті до української не ставляться вороже, хіба що дивуються і запитують, звідки ти. Якось їхала в таксі і таксист мені сказав, що йому незвично, але приємно чути українську, бо тут нею ніхто майже не розмовляє. Так, принаймні, вважає більшість.

“Я народився, все своє життя провів в Донецьку. Насправді тут нічого не заважає людям розмовляти українською мовою”, - говорить мені отець Ігнатій – священик донецького православного храму Київського патріархату.

Він вважає міфом твердження про те, що Донецьк є “антиукраїнським”. “В Донецьку є таке явище, як двомовний діалог, коли ви звертаєтеся українською, вам відповідають російською. І відбувається нормальне спілкування”, - каже він.

З отцем Ігнатієм ми розмовляємо біля церкви після служби на Покрову - день українського козацтва. Цей храм є одним із українських осередків в Донецьку – недільна служба тут називається “Молитва за Україну”.

Усі, хто прийшов сьогодні до церкви, після відправи п’ють чай з тортом у кабінеті священика. Це переважно молодь.

22-річний Юрко Матущак – у вишиванці. Він - з Донеччини, як і його батьки. Три останні роки він розмовляє українською, хоча родина у нього російськомовна.

Image caption Юрко Матущак вирішив говорити українською - і говорить

“Мені здається, що це – поклик генів, коріння”, - каже він.

Юрко очолює місцеву громадську молодіжну організацію “Поштовх”, яка, як він каже, займається українськими справами: організовує різні культурні акції. Він розповідає, що до них долучається дедалі більше молоді.

“Представники політичних еліт Донецька до нас ставляться з побоюванням. А прості донеччани, молодь – є таке поняття як дружній нейтралітет. Нейтрально, але з зацікавленням. У нас тут, на Донбасі, на мій погляд, дуже сильна ідеалізація, досить потужний романтизм. Те що для Львова, для Луцька, Івано-Франківська чи Києва є вже буденним, і на що менше звертається уваги, для нас це все є визначним”, - пояснює Юрко.

Товариш Юрка Ден, який організував в Донецьку перший і єдиний україномовний сайт, каже, що поки що все українське в Донецьку існує тут як в “ґетто”.

“Але наше ґетто – це робота багатьох людей протягом десяти років. Ми змогли це створити. Але хотілося б жити в Україні, а не в гетто, як десь воно є зараз. Ми хочемо жити в Україні, яка буде комфортна для українців, в якій можна реалізувати себе. В якій українське – це не якась фольклорна форма існування будь-чого, а просто нормальна суть існування людей”, – говорить Ден.

Невідомий Донбас

З молоддю, з якою я познайомилася біля церкви, я зустрілася ще раз – увечері на березі річки Кальміус. Вони проводять тут літературні читання.

Студентка Валерія із Алчевська розповідає, що починалося це все із флеш-мобу – зібралися почитати вірші, поспівати. І тепер “посиденьки біля Кальміуса” відбуваються регулярно. Часом тут збирається до сотні людей.

Image caption Посиденьки біля Кальміуса: тут читають українські вірші й співають пісень

Цього вечора нас менше, бо холодно. Але є гітара і кілька місцевих молодих поетів, які по черзі виголошують вірші. А потім гуртом співають українські пісні.

“Що б ви хотіли, щоб про Донбас знала решта України, чого вона, на вашу думку, досі не знає?”, - запитую я в молоді.

21-річна поетеса Ірина вважає, що Донбас дуже цікавий, бо різноманітний. “Все залежить від того, яка людина приїхала його сюди сприймати. Якщо вона налаштована на те, щоб сприймати таким, яким він є, то вона побачить багато цікавого. А якщо вона налаштована на якісь негаразди, то вона їх теж побачить”.

Ровесниця Ірини Станіслава хоче, щоб люди знали, що в донецькому краї є душа, яка “від щирого серця, дуже любить Україну”.

“Я знаю, що є загал, який думає інакше, але є одиниці, які думають саме так”, - говорить Станіслава.

І я подумала, що Юрко, Ден, Валерія, Ірина і Станіслава – це і є той “невідомий Донбас”, про який не знає Україна. А вони хочуть, щоб знала.