Останнє поновлення: Субота, 26 грудень, 2009 p., 11:53 GMT 13:53 за Києвом

'Мій перший раз' удруге: молодь - про вибори

Українська служба Бі-Бі-Сі знову зібрала учасників програми “Мій перший раз”.

У 2006 році ці юнаки і дівчата вперше ішли на вибори, обирали Верховну Раду. В цьому році вони вперше голосуватимуть за президента.

Ведучим програми - як і попереднього разу - був відомий політолог Кость Бондаренко, а продюсером я, журналіст Бі-Бі-Сі Марта Шокало.

Участь у програмі взяли Данило Білик, Марина Гайдак, Аліна Мосендз та Віктор Шкуренко.

Усім їм зараз по 22 роки, окрім Аліни, якій ще 21. Усі вони закінчують навчання у вузах на магістатурі.

Мій перший раз - другий раз: учасники програми плюс ведучий Кость Бондаренко (внизу) та продюсер Марта Шокало (праворуч)

Мій перший раз - другий раз: учасники програми плюс ведучий Кость Бондаренко (внизу) та продюсер Марта Шокало (праворуч)

Данило, який вчиться на журналіста, розповідає, що встиг попрацювати у багатьох виданнях, але зараз без роботи, бо сайт, на якому від до останнього часу працював, закрили.

Марина вчиться у двох університетах, вивчає китайську мову.

Аліна також журналіст, вчиться у Могилянці та вирішила здобувати другу вищу освіту лінгвіста.

Віктор, який вчиться на архітектора, вже встиг знайти і втратити роботу.

4 роки по тому

Кость Бондаренко: Якщо поглянути на ці чотири роки, які ваші сподівання справдилися, а які - ні?

Данило: Дуже хотілося стати фінансово незалежним від своїх батьків. Мені це вдалося, але виявилося, що не все так просто, як здавалося у 2007-2008 роках, коли кількість грошей, яка оберталася в українській економіці, сягала апогею. І здавалося, що так буде завжди. Коли я працював журналістом закритого нині інтернет-видання, я думав, що через рік я зможу взяти в кредит машину, через два – переїхати з гуртожитка в нормальну зйомну квартиру. Але зараз я не маю роботи. Поки що лишаюся фінансово незалежним від батьків, але тих грошей, які я отримую від випадкових заробітків, мені не вистачає.

Марина: Чотири роки тому моєю головною метою було отримати освіту в Україні, намагатися знайти гарну роботу тут. Я була впевнена, якщо буду гарно працювати, то буду гідним членом суспільства. Але за ці чотири роки, в які б українські двері я не стукала, вони чомусь не відкривалися. Я закінчила міжнародну школу НАТО в Азербайджані, не в Україні. Я виграла урядову стипендію на навчання на курсах китайської мови в Пекінському університеті, знову ж таки від китайського уряду. Мене це наштовхує на думку: якщо я не потрібна цій країні, то навіщо вона мені? І це дуже печально, бо я тут народилася, я тут живу і хотіла би цій країні щось давати, але, я бачу, що країна мене не хоче. І я за ці роки зрозуміла, що моє майбутнє все-таки не тут.

Аліна: Я не розчарована своїм життям. Все добре. Я завжди знаходжу чому радіти. Щодо держави, чи хоче вона мене? Ну, подивимося.

Віктор: Ніколи не вважав, що ношу рожеві окуляри, але за ці чотири роки виявилося, що я їх все-таки носив. Я встиг розчаруватися в обраній професії, але одночасно зрозумів, що навряд чи знайду щось краще для себе. Я встиг розчаруватися в людях, як у особистостях, так і у нашому народові. Але я одночасно зрозумів, що найкращі люди, яких я маю, я їх вже маю, і навряд чи я знайду якийсь кращий народ для себе. Тому я не вважаю, що я став песимістом, але став трошки мудріший.

Кость Бондаренко: Така думка є типовою для молоді в Україні. Соціологічні дослідження свідчать, що молодь не відчуває, що держава проявляє до них інтерес, і також вважає, що мабутнє залежить тільки від них. Якщо говорити про настрої старшого покоління, то чим більше ці люди прожили за радянських часів, тим більше вони сподіваються на державу. Але таких людей з кожним роком стає дедалі менше.

Цікавість

Кость Бондаренко: Всі ви тоді цікавилися українською політикою, і були добре обізнані в політиці. Чи цікавитеся ви політикою зараз? Чи дивитеся політичні ток-шоу, обговорюєте політику з друзями?

Данило Білик

Данило Білик: "Головна зміна моїх політичних симпатій у тому, що вони зникли"

Данило: Ставлення до політики у мене змінилося у тому плані, що я із об’єкта політики перетворююся на суб’єкта. Я краще розумію технології, які застосовуються політиками для привернення уваги до себе з боку виборців. Звичайно, я дивлюся ток-шоу, читаю газети. Але мене радше цікавить те, наскільки оригінально, якісно і цікаво з точки зору використання методів політичної пропаганди ця кампанія відбувається.

Аліна: На перших курсах університету я хотіла працювати в політичній журналістиці. У 2007 році перед достроковими виборами у ВР я працювала в агенстві УНІАН, якраз у політичному відділі, і після цього мене трохи відвернуло від політики. Зараз я не хочу працювати в політичній журналістиці. Щодо політичних ток-шоу – нещодавно за завданням своєї викладачки передивилася усі політичні ток-шоу, я була дуже вимучена. Потім треба було написати відгуки, але чогось хорошого сказати майже не було.

Мене, як і Вітю, більше цікавить ремонт у квартирі чи остання моя сесія, далеко не політика.

Марина

Віктор: Важко сказати, чи цікавлюся я політикою, тому що зараз у мене дві проблеми: остання в інституті сесія, яку я намагаюся не завалити, і ремонт в квартирі. Це цікавить мене найбільше. Політична боротьба за останні чотири роки мені здалася сумною і одноманітною. Результат не те що гірший, але сумний. Тому я не бачу сенсу дивитися політичні ток-шоу чи уважно вчитуватися в політичну пресу, бо основні принципи, за якими я визначаю свої політичні вподобання, мало змінилися за чотири роки.

Марина: З моменту мого першого голосування кілька років дуже цікавилася політикою. Я дуже хотіла працювати в політиці. Я шукала різні шляхи, аби підняти рівень моєї кваліфікації, відвідувала різноманінті конференції, курси. Мені все це вдавалося за кордоном. Я сподівалася, що набуті мною знання допоможуть мені влаштуватися на роботу. Є така програма стажування у Верховній Раді – для мене це була просто мрія. Я три місяці ретельно заповнювала анкети, збирала всі свої нагороди, подала документи – отримала відмову. Мене це ранило до глибини душі. А потім я дізналася від друзів, які там працювали, яким чином вони туди потрапили. Мені було сказано: “У нас багато депутатів, а у кожного є брат, а у брата донька, а у тебе ж немає дяді у Верховній Раді, а от у мене дядя у Кабінеті міністрів працює”. Я взяла той лист ще раз, прочитала, що ви, Марина Гайдак, нам не підходите за кваліфікацією, а та Марина Гайдак їздила по різних школах за кордоном... Виходить, що я просто не в тій родині народилася. І тоді я вирішила, навіщо воно мені треба. Оберу собі щось інше. І зараз мене, як і Вітю, більше цікавить ремонт у квартирі чи остання моя сесія, далеко не політика.

Симпатії

Кость Бондаренко: Чи змінилися за цей час ваші політичні симпатії? І як?

Данило: Головна зміна моїх політичних симпатій у тому, що вони зникли. Думаю, що це типово для багатьох молодих людей. Мені вдалося подивитися на політику з іншого боку, закулісного, і я зрозумів, що і ідеологічно, і інструментально наші політики мало відрізняються один від одного. Тому я навряд чи наважуся підтримати когось на цих виборах.

Марина: Я б перестала вживати до себе слово “політична симпатія”. Моєю симпатією може бути хлопець. Симпатія – це коли ти відчуваєш щось позитивне і добре до чогось позитивного і доброго. А політику нашу позитивною і доброю навряд чи можна назвати.

Я не вважаю за потрібне не підтримувати жодного з кандидатів, тому що своїм голосом я хоч і не проведу одного кандидата в президенти, але зможу заохотити його до подальшої діяльності

Віктор

Аліна: Симпатії зникли також. За тих, за кого голосувала на тих виборах, голосувати вже не буду. Вони побули при владі – досить з них. Довго думала, що голосуватиму за графу “не підтримую жодного кандидата”. А останнім часом мені подобається програма Олега Тягнибока, за винятком деякого антисемітизму.

Віктор: Не буду сперечатися з приводу терміну "симпатії". Якщо ви хочете так це називати – гаразд. Я не змінив свою звичку голосувати за непрохідних кандидатів, тому що таким чином я не розчаровуюся, бо немає такої можливості. Тому зараз я вагаюся між кандидатурами Гриценка чи Костенка. Я впевнений, що вони знову не пройдуть, тому я – в повній безпеці. Я не вважаю за потрібне не підтримувати жодного з кандидатів, тому що своїм голосом я хоч і не проведу одного кандидата в президенти, але зможу заохотити його до подальшої діяльності.

Кость Бондаренко: Як ми бачимо, попри скептичніше ставлення, молодь досі цікавиться політикою. Соцілогічні дослідження показують, що Україна – ненормальна країна в цьому плані, тому що 92% українських громадян цікавляться політикою тією чи іншою мірою. Для порівняння – у Росії таких людей всього 46%, у Європі – близько 30%. Я думаю, що оце розчарування, яке переживає сьогодні молодше покоління виборців, воно приведе Україну до певного протверезіння. Всі мають займатися своїми справами. Люди мають говорити на виборах не про геополітичний вибір, а про ті речі, які їх цікавлять. Тоді ми станемо нормальною країною.

Спостереження

Кость Бондаренко: Коли вам було цікавіше спостерігати за виборчою кампанією – тоді, у 2006, чи зараз?

Данило: Рівень цікавості до кампанії визначається тим, наскільки ти піддаєшся її впливу. З цього погляду цікавіше звичайно зараз. Коли на мене не впливає жодна з реклам, жоден із біг-бордів. Я оцінюю їх з точки зору дизайну, з точки зору використання кольорів. Наприклад, мене дуже “впирає” телевізійна реклама Тимошенко, яка націлена прямо в серце, душу маленького українця, без якого просто не може існувати ця машина, ця країна.

Марина: Ти змушений дивитися на біг-борди. Я, наприклад, не люблю походи. І тому реклама Яценюка мене просто шокує. Я не розумію цього поєднання кольорів. Мені людина, яка працює в штабі Яценюка, пояснила, що спочатку кольори темні, а потім світлішатимуть, і я маю за цим слідкувати і робити якісь висновки. Але я роблю висновок, що людям просто бракує смаку.

Кость Бондаренко: Зараз ходить популярний жарт, що коли Бог роздавав політтехнологів, то Яценюку дісталися фломастери.

Аліна: Мені було цікавіше спостерігати за виборами чотири роки тому. Зараз майже не цікавлюся окрім того, що випадково на очі потрапляють біг-борди. Ну ніякого креативу. Обличчя і слоган: “Наш найкращий”.

Кость Бондаренко: Ну одна із кандидаток без обличчя, тільки слоган.

Аліна: Ми її обличчя і так часто бачимо.

Марина: Але ви помітили, який народ у нас позитивний? Цей слоган “Вона працює” перефразували, як могли. В університеті на студраді напис: “Вона працює”. Нове кафе відкрилося, назва кафе – “Працює”. Все працює в країні.

Віктор: Іноді просто добиває – Янукович зробить небо блакитним, а траву зеленою. Ось як має працювати уряд! Це ж не діло. Хто так агітує? У мене вже алергія на цю рекламу. Зробіть що-небудь з його рекламою, бо він явно платить гроші не за те. Якщо серйозно, то кампанія 2006 року була більш принциповою. Ця кампанія вона більше технологічна, і стосується не так світогляду, скільки, власне, політтехнологій.

Зміни

Кость Бондаренко: Як ви вважаєте, як за цей час змінилися українські політики?

Аліна: Багатшими точно стали, постаріли. Я помітила, що раніше вони вели ще нормальні перемовини, принаймні з виду нормальні, а зараз це дискусія на рівні – сам дурак.

Данило: Вони стали цинічнішими. Перестали соромитися своїх неприйнятних і неадекватних у здорових суспільствах дій. І це дуже прикро. Тому що, не приховуючи своєї нечистої боротьби, вони, на жаль, не втрачають своїх виборців.

Марина: Політики постаріли, енергії у них поменшало, щоб нас мотивувати чи дурити, як його правильно сказати. Точно розбагатішали. Але зосім забули, для чого вони насправді існують.

Віктор: Вони дещо втратили романтизм. Політика стала на конвеєр. Політичні шоу з дня в день, з тижня в тиждень – вони майже однакові. Вони гарно навчилися казати правильні речі. Я думаю, наші політики краще пристосувалися до тих умов, які в нас зараз.

Кость Бондаренко: Ці молоді люди, можна сказати, винесли вирок українським політикам. Українські політики за ці чотири роки не покращали, вони навпаки деградували як політичні особистості. А це означає, що в суспільстві назрів час для змін, для приходу нових політиків.

Участь

Кость Бондаренко: На минулих виборах ви всі голосували, чи підете ви на виборчі дільниці 17 січня та 7 лютого 2010?

Данило: 17 січня піду. Хочу, щоб мій бюлетень був використаний мною за призначенням. Що я поставлю в бюлетені, я не знаю. А 7 лютого не піду, бо буду на той час в Німеччині. Реєструватися у закордонному виборчому окрузі у мене немає бажання через складну бюрократичну процедуру.

Марина: Мабуть, єдине, що не змінилося у мене у ставленні до політики, це те, що я хочу використати свій голос, не дивлячись на те, що мені в принципі байдуже, що станеться в результаті. Я вважаю, що проігнорувати вибори – це найвищий ступінь громадянської несвідомості. Але дедалі більше від людей чую, що вони хочуть продати свій голос.

Моя молодша сестра, якій щойно виповнилося 18 років, якось за вечерею спитала, де б краще продати свій голос. Вона каже, що для неї це буде гарна прибавка до стипендії, а від того, хто переможе, в її житті нічого не зміниться.

Аліна: Я планую йти на вибори. В мене поки що подвійний вибір: проти всіх (не маю на увазі Василя Противсіх) або за націоналістів.

Віктор: Ви, Костю, дуже дивне питаєте. У мене на паспорті намальований тризуб. Я вважаю це великою честю. Але це передбачає не тільки привілеї, як, наприклад, жити в Україні, а й такі обов’язки, як ходити на вибори. Тому на вибори прийду обов’язково, хоча б на одній нозі.

Сподівання

Оскільки українське супсільство мене дедалі більше розчаровує, то мені здається, що життя для мене в цій крані навряд чи зміниться на краще з приходом навіть нових політичних лідерів

Данило

Кость Бондаренко: Яким ви уявляєте своє життя після виборів? Чи очікуєте ви змін на краще?

Аліна: Ні, я не чекаю ніяких змін.

Марина: Я не відчуваю, що життя моє чи моїх близьких залежатиме від того, хто стане президентом. Я за цей час зрозуміла, що все тільки в наших руках. Тому для мене ці вибори як сесія – піти проголосувати і вже забути. Щоб зникли ці біг-борди, закінчилася реклама, прибрали палатки з вулиць.

Данило: Сумно казати про відсутність сподівань на краще. Сподівання на краще у мене є завжди. Останнім часом життя в Україні не стільки залежить від політичної ситуації, скільки залежить від того стану, в якому перебуває українське суспільство. Оскільки українське супсільство мене дедалі більше розчаровує, то мені здається, що життя для мене в цій крані навряд чи зміниться на краще з приходом навіть нових політичних лідерів.

Майбутнє

Кость Бондаренко: Яким ви, загалом, бачите своє майбутнє в Україні, розвиток кар’єри тощо?

Марина: У мене відповідь дещо страшна, я взагалі багато поганого вже наговорила, але, на жаль, до цього часу не бачу свого майбутнього в Україні.

Аліна: Я відкрита до пропозицій. Але сподіваюся, що своєю журналістською діяльністю я зможу допомогти своїй країні, якщо вона цього захоче. Якщо не захоче, то знову ж таки відкрита до пропзицій.

Віктор: У мене немає конкретного плану на життя, бо це відсікає тебе від спонтанних можливостей. Але я сподіваюся, що зможу зробити достойну кар’єру у себе на батьківщині.

Данило: Я планую своє майбутнє життя в Україні, якщо Україна буде зацікавлена в якісній публіцистиці, яку, я сподіваюся, зможу продукувати. Але досвід останнього року, після того як я втратив свою роботу, показує, що єдині гроші окрім студентської стипендії, які я отримав, я отримав їх із Німеччини. Це наштовхує на думку, що в тій країні моєю творчістю українською мовою зацікавлені більше, ніж тут.

Запитання

Кость Бондаренко: Якби у вас була можливість запитати щось у кандидатів у президенти, що б ви їх запитали? Уявіть, що вони зараз би з’явилися усі перед вами.

Данило: Я би сказав, послухайте ці передачі Бі-Бі-Сі.

Аліна: А навіщо питати, якщо вони все одно не почують.

Віктор: А можна замість репліки взяти до рук щось важке? Надто багато з них викликають у мене дуже негативні емоції. На деяких кандидатів у мене просто алергія. Тому усіх вісімнадцяти я у цій кімнаті не пережив би.

Марина: Спочатку усіх їх вісімнадцять посадила би на детектор брехні, і тоді можна було б подумати, що в них запитувати. Але питання, мабуть, було б таке: “Не набридло?”

Кость Бондаренко: Послухавши вас, можна зробити висновок, що наші політики настільки захопилися теоріями великих цифр і перетворенням політики на бізнес, що пора вже схаменутися. Хотілося, щоб наступні вибори у 2012, 2015 роках принесли в українську дійсність більше чесності, прозорості і прогнозованості.

Корисні посилання в інтернеті

BBC © 2014 Бі-Бі-Сі не несе відповідальності за зміст інших сайтів

Цю сторінку краще видно в останній версії браузера з активованою функцією CSS