Політичний спадок Помаранчевої революції

помаранчева революція

Помаранчевий колір був одним із найпомітніших символів подій, які призвели до зміни режиму в Україні наприкінці 2004 року. Той колір для мільйонів людей у цілому світі позначив місце України на мапі.

Тепер, дивлячись на зелені прапори і пов'язки іранських демонстрантів, стає зрозуміло, що кольори досі можуть бути носіями потужних політичних гасел.

Відразу після української Помаранчевої революції багато хто на Заході і в колишніх радянських країнах передрікав, що своєрідний "ефект доміно" спричинить хвилю революцій, які принесуть демократію і лібералізацію, зруйнувавши авторитаризм, що був поширеним і міцним. В інтернеті почали з'являтися дотепні припущення щодо назв таких суспільних трансформацій: у Росії мала б відбутися "горілчана" революція, у Білорусі - картопланя, в Казахстані - нафтова і т.д.

Потенційні наступні?

Якщо ж відмежуватися від національних стереотипів, то багато хто прогнозував, що Аляксандр Лукашенка, який впевнено утримує владу в Білорусі ось уже 16 років, не зможе втриматися набагато довше. Інші припускали, що Вірменія та Азербайджан підуть за прикладом грузинської "революції троянд" і скинуть своїх власних правителів, чия політична легітимність не була доведена на виборах, які б вважалися вільними і справедливими. Не бракувало і прогнозів, що настане кінець репресивного режиму в Узбекистані.

Всі ці прогнози виявилися помилковими. Вони будувалися на принципі неминучості демократизації, не брали до уваги нестабільності наймолодших демократій і нехтували серйозність рішучих намірів Росії будь-якою ціною відновити її вплив у країнах "ближнього зарубіжжя", використовуючи - в числі інших засобів - підхід запобігання змінам режимів, які могли привести до влади прозахідних лідерів.

Контрреволюція...

Оцінюючи ті події нині, можна стверджувати, що в значній частині колишнього Радянського Союзу Помаранчева революція в Україні сприяла не зміцненню демократії, а утвердженню вже усталених авторитарних режимів.

Image caption Після Помаранчевої революції в інших країнах СНД авторитарні режими лише зміцнилися

Це відобразилося також у тому, що правозахисники називають утисками свободи слова, а особливо - тиском на неофіційні молодіжні та неурядові угрупування. Навіть у Грузії, звідки почалася хвиля "кольорових" революцій, уряди при владі вдалися до рішучого придушення критичних голосів в електронних ЗМІ.

Центральноазійська республіка Киргизстан стала першим "доміно", що впало після України. До подій, що отримали назву "революція тюльпанів", доклалися три фактори: нечесні, як стверджувалося, вибори; непопулярність президента і його родини, що зажили собі погану славу корумпованих; і страшні злидні та безробіття серед киргизької молоді.

На відміну від Грузії і України, в Киргизстані не було організованої опозиції, не було яскравого лідера, тому заворушення дуже швидко переросли в хаос і навіть насильство. Президент Аскар Акаєв втік із країни, і режим було змінено. Але зараз ті події найчастіше називають насильницькими протестами проти бідності. Та країна і зараз відкрита для серйозної політичної нестабільності.

Непохитний "бацька"

Після Помаранчевої революції Бєларусь також пережила спроби привласнити кольори у якості політичних символів. У вересні 2005-го під час недозволеної демонстрації опозиції і молодіжних угрупувань (на річницю зникнення 1999 року популярного опозиційного лідера) міліція конфіскувала в демонстрантів біло-червоно-білі національні прапори: вони заборонені.

Один із демонстрантів зірвав із себе блакитну джинсову сорочку і піднявши її, проголосив, що відтепер це стане кольором протесту.

Демонстрації, які почалися після президентських виборів у Білорусі в березні 2006-го, в закордонних ЗМІ дуже швидко отримали назву "джинсова революція".

На початку масові, вони, як і блакитний джинс, швидко виблякли, і влада їх розігнала. Майже 4 роки по тому опозиція в тій країні поділена, тоді як популярність президента, якщо вірити опитуванням, залишається високою. Зміни режиму там не сталося, не кажучи вже про революцію.

Навчені досвідом

А як у Росії? Один український оглядач якось назвав Помаранчеву революцію "11-им вересня для Москви". Втім люди, причетні до формування безперечно провальної російської політики тих часів, особливо Глєб Павловскій, політтехнолог, якому свого часу було заборонено в'їзд до України, залишаються наближеними до влади, навіть ключовими діячами в медія-просторі.

Але їхні підходи зараз докорінно відрізняються. Повторення помітного втручання в президентські вибори в Україні на користь котрогось із кандидатів, як це було 2004-го, немає.

Понадто, пан Павловскій тепер наполягає, що Росія має досягати своїх цілей через засоби масової інформації, інституції, соціальні мережі і товариства, а не шляхом відкритої підтримки прийнятного для себе кандидата на виборах в інших державах.

Захід: без ентузіазму

А як у цьому контексті виглядає Захід? Чи маємо тут справу з неспроможністю Заходу, передовсім ЄС, скористатися тими можливостями, які постали внаслідок Помаранчевої революції?

Врешті-решт Польща наполегливо домагалася, аби ЄС надав Україні бодай якусь дієву дорожню карту до членства. Однак ЄС, як виглядає, цілковито проігнорував будь-які надії на членство, які українці (а також грузини і молдавани) мали наприкінці 2004-го.

Плани підписати нову Угоду про асоціацію неодноразово відкладалися, і тепер Україна потрапила до однієї групи з такими країнами, як Білорусь і Вірменія в рамках програми ЄС Східне партнерство, завдання якої, в основному, дуже скромні.

Однак Європейський Союз наголошує на відчутному зростанні ділової і торговельної співпраці. ЄС - найбільший торговельний партнер України і найбільший інвестор в українську економіку. А для багатьох людей на Заході Україна зараз набагато ближча і доступніша країна завдяки таким чинникам, як безвізові подорожі, Євробачення, а в майбутньому - і Євро 2012.