Як у Радянському Союзі провалилися спроби створити інтернет

Задовго до появи "Всесвітньої павутини" Радянський Союз намагався створити свою комп'ютерну мережу, яка повинна була врятувати застійну планову економіку. Але чому цей задум не вдався?

Хлопчик і бюст Леніна Копирайт изображения Getty Images

Навчатися програмуванню в радянській школі 12-річний Олег Гімаутдінов міг лише за підручниками. Багатьом його однокласникам незабаром набридла суха теорія, і вони охололи до предмету.

Але Олег не збирався здаватися - його захоплювали комп'ютери, і він мріяв практикувати на справжніх машинах. Гімаутдінов і кілька його друзів почали шукати можливості для здійснення цієї мрії.

На початку 1980-х років комп'ютерів у школах не було. Їх можна було знайти тільки в університетах і на підприємствах, адміністрація яких не надто чекала на школярів.

Але Гімаутдінову з друзями вдалося домовитися, і їм дозволили попрацювати на справжніх комп'ютерах, більшість з яких були клонами американських машин.

Тоді вони і не підозрювали, що ці громіздкі клавіатури і монітори були першими вузлами вітчизняного інтернету, який, як розраховувала купка дослідників, повинен був вдихнути нове життя в радянську економіку.

діти за комп'ютером Копирайт изображения Manchester Daily Express/SSPL
Image caption У 1980-тих радянські діти, які цікавилися програмуванням, шукали доступ до комп'ютерів в університетах і на підприємствах - в школах їх не було

На той час фахівці вже кілька десятиліть намагалися переконати державні структури в необхідності створення комп'ютерної мережі, яка зв'язала б між собою тисячі ЕОМ по всій країні.

Це був би аналог мережі, що створювалася в ті роки в США і Західній Європі - мережі, яка згодом перетворилася на сучасний інтернет.

"Йшлося про інтернет версії 1.0", - пояснює Бен Пітерс, дослідник з Університету Талса в штаті Оклахома і автор книжки про проект радянського інтернету How Not to Network a Nation: The Uneasy History of the Soviet Internet ("Як не об'єднати націю в мережу: Непроста історія радянського інтернету")

"Децентралізована ієрархічна комп'ютерна мережа в реальному масштабі часу керувала б усіма інформаційними потоками радянської адміністративно-командної економіки".

Але радянський проект, відомий за абревіатурою ЗДАС (Загальнодержавна автоматизована система збору та обробки інформації), так і залишився на папері. І ось чому.

Радянський інтернет був дітищем одного із засновників кібернетики Віктора Глушкова, якого, в свою чергу, надихнули праці Анатолія Китова - творця перших радянських ЕОМ.

Китов вперше запропонував створити національну мережу ЕОМ ще 1959 року.

У мережі можна знайти присвячений йому російський документальний фільм під назвою "Інтернет полковника Китова". Початок стрічки надто нагадує фільми про Джеймса Бонда.

Китов направив свою пропозицію Хрущову, тодішньому генеральному секретарю ЦК КПРС.

Але вже тоді стало очевидно, що втілити його ідею в життя буде справою нелегкою - і не тільки через технічні складнощі.

"Варто пам'ятати, що в СРСР були комп'ютерні мережі, але вони використовувалися у військових цілях", - пояснює Пітерс.

А ось суто цивільна мережа, яка могла б стимулювати зростання економіки, була принципово новим проектом.

Глушков приступив до теоретичної частини роботи над проектом ЗДАС на початку 1960-х років.

Передбачалося, що будь-якому громадянину СРСР може знадобитися доступ до мережі по роботі, так що для початку необхідно було зібрати масив інформації буквально про все - від структури робочої сили в країні до рівня виробництва і розмірів ринків збуту продукції.

До 1970 року Глушков розробив детальний план реалізації проекту і відправив його вгору за інстанцією.

Прапор СРСР Копирайт изображения Getty Images
Image caption Проект радянського інтернету не сподобався офіційним особам, які були стурбовані тим, що він може порушити баланс між відомствами

Але коли справа дійшла до обговорення в керівництві Комуністичної партії, міністр фінансів заявив про свою категоричну незгоду з проектом.

Він підкреслив, що ЕОМ вже і так використовують для того, щоб включати і вимикати світло в курниках, і в створенні національної мережі подібних машин немає необхідності.

З чуток, міністр насправді був стурбований тим, що ЗДАС може вплинути на баланс сил між його відомством і Центральним статистичним управлінням.

Незважаючи на певну підтримку з боку інших членів уряду, пропозицію Глушкова відхилили. Але його ідея не вмерла - і він боровся за свій проект протягом ще 12 років.

У низці радянських міст вже функціонували невеликі за масштабами локальні комп'ютерні мережі.

А через багато років, під час навчання в Новосибірському державному університеті, Гімаутдінов натрапив на комп'ютер, який свого часу був з'єднаний безпосередньо з Москвою, розташованою за 3 тис. км.

Але, за словами Пітерса, тодішній радянський "інтернет" представляв собою не мережу в сучасному сенсі слова, а радше клаптикову ковдру.

Підтримка працездатності локальних мереж потребувала постійної серйозної роботи над апаратною частиною, каже Борис Малиновський, член вченої ради Українського інституту кібернетики імені Глушкова і автор низки книжок про радянську комп'ютерну галузь (одна з них навіть була написана англійською мовою).

Але виробництво ЕОМ в країні не відрізнялося великою ефективністю й оперативністю. Це давало скептикам додаткову причину для занепокоєння щодо вартості реалізації проекту ЗДАС.

За деякими оцінками, на його повну реалізацію треба було б витратити 20 млрд рублів - приблизно 100 млрд доларів в нинішніх цінах. Крім того, для обслуговування мережі знадобилося б залучити 300 тисяч працівників.

Всі ці обставини призвели до того, що радянський інтернет так і не був створений.

Син Анатолія Китова Володимир не з чуток знає про роботу над розвитком радянських мережевих технологій. Зараз Володимир викладає в Російському економічному університеті імені Плеханова в Москві.

А в 1970-80-х роках він писав програмне забезпечення для управління великими танкобудівними підприємствами.

На думку Китова, проект ЗДАС мав би позитивний вплив на радянську економіку - як і розраховували його прихильники.

Гімаутдінов згадує університетські лекції, на яких викладачі підкреслювали переваги подібної мережі: "Це звучало дуже захопливо - значне підвищення ефективності за рахунок збільшення точності рутинних обчислень і скорочення задіяного в цих процесах персоналу".

Передбачалося, що спрощення та прискорення обміну даними призвело б до встановлення більшого контролю над економікою.

Горбачов Копирайт изображения Kommersant Photo
Image caption Зрештою глибинні проблеми радянської економіки спробували вирішити не за допомогою комп'ютерної мережі, а шляхом горбачовської перебудови

Але все впиралося в закостенілість радянської системи, відзначає Володимир Китов.

"Все відбувалося згідно з планом, поза межами якого просто нічого не можна було зробити, - каже Гімаутдінов. - Можна було придбати тільки два фасони черевиків - коричневі або чорні. Магазини були ними завалені, але ніхто не хотів їх брати".

А між різними міністерствами та регіональними органами влади нерідко розгорялися конфлікти - за словами Гімаутдінова, кожен елемент бюрократичної машини боявся втратити свою сферу впливу.

До 1980-х років гостро назріла необхідність реформ. Зрештою глибинні проблеми радянської економіки спробували вирішити шляхом горбачовської перебудови.

Але чи можна було досягти цього за допомогою проекту ЗДАС?

Однією з перешкод стала смерть Глушкова, який стояв біля витоків радянської комп'ютерної мережі і зіграв ключову роль у боротьбі за її створення. Глушков помер 1982 року у віці 58 років, після тривалої хвороби.

"Після його смерті проект фактично був приречений", - зазначає Пітерс.

Втім, в 1980-х ідею ЗДАС почали висвітлювати в ЗМІ - розповідали про неї і в школах, зокрема й в школі Олега Гімаутдінова. Деякий час після смерті Глушкова його проект продовжували просувати послідовники.

Одним з них став Михайло Ботвинник - славетний гросмейстер, який цікавився програмуванням.

Ботвинник експериментував із ранніми версіями комп'ютерних шахових програм, намагаючись змусити їх "думати" як гросмейстер.

Його алгоритми використовували в плануванні обслуговування радянських атомних електростанцій.

За словами Пітерса, в хаосі 1990-х Ботвинник, якому тоді було за 80, спробував зацікавити президента Єльцина ідеєю комп'ютерної мережі, яка могла б врятувати економіку країни.

Але він зазнав невдачі - точно так само, як Глушков, Анатолій Китов і багато інших.

А лише через кілька років з'явився відомий нам усім інтернет - всесвітня павутина, яка виросла з американського проекту Arpanet.

Історія радянського інтернету багато в чому повторює історію самого Радянського Союзу. Але вона також відбиває й технологічні мрії того часу - мрії, які тепер стали реальністю.

Пітерс згадує в своїй книжці співтовариство кібернетиків, які працювали під керівництвом Глушкова. Вони вигадали утопічну державу під назвою Кібертонія і навіть видавали колегам паспорти цієї віртуальної країни.

В певному сенсі це був прототип соціальних мереж, якими ми всі сьогодні користуємося.

"Перші глобальні цивільні комп'ютерні мережі з'явилися в середовищі, де співпрацювали капіталісти, а не змагалися одне з одним соціалісти, - пише Пітерс. - Капіталісти поводилися як соціалісти, а соціалісти - як капіталісти".

Радянський інтернет так ніколи і не став соціальної платформою. Так само як і не досяг своєї головної мети - перезапустити радянську економіку, що переживала скрутні часи.

Тепер, з висоти нашого цифрового століття, стає очевидним, що прихильники ЗДАС і схожих проектів були попереду свого часу. Такі люди, як Анатолій Китов, Глушков та Ботвинник знали, що майбутнє - за широкою мережевою взаємодією.

Але хоча СРСР і програв перегони за інтернет, він, безсумнівно, брав у них безпосередню участь.

Прочитати оригінал цієї статті англійською мовою ви можете на сайті BBC Future.

Хочете отримувати головні статті в месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

Новини на цю ж тему