Японське село, де мешкає 200 ляльок. Хто і навіщо їх зробив?

Ляльки Копирайт изображения Don George

Острів Сікоку - найменший з чотирьох основних островів Японії. Саме тут випадковий турист може наштовхнутися на щось таке, від чого спочатку стає моторошно.

Я вирішив дослідити саме серце Сікоку. Цей невеликий острів не часто бачить відвідувачів, але я, здається, забрався туди, куди нога туриста взагалі ніколи не ступала.

Вчепившись у кермо взятого напрокат автомобіля, я обережно їхав вузькою дорогою через гірську долину, яка згодом привела мене до підвісного мосту, сплетеного з виноградної лози.

Я проїхав повз безлюдне село з десятком будинків, що небезпечно нависли над річкою на металевих палях, подолав крутий поворот і побачив неподалік три фігури.

Вони сиділи, обпершись об електричний стовп. На них були гумові чоботи, прості селянські штани і куртки. На руках - білі рукавички. На головах - бейсболки. Все б нічого, але в їх позах було щось неприродне. Не зовсім людське.

Коли я під'їхав зовсім близько, я зрозумів, що це не люди. Їхні пухкі обличчя було зроблено з білої тканини, замість очей - ґудзики, а брови вишиті чорними нитками.

Трохи далі я побачив ще одну фігуру на зріст з людину, яка штовхала тачку. Інша поруч смикала в полі бур'яни. Ще п'ятеро сиділи на лавці біля автобусної зупинки.

Ляльки Копирайт изображения Don George
Image caption Подорожуючи віддаленими частинами японського острова Сікоку, письменник Дон Джордж заїхав до села, населеного опудалами

Поки я намагався зрозуміти, куди потрапив і що за альтернативна реальність мене оточує, я побачив на узбіччі дороги нову фігуру. І вона була дуже схожа на людину.

Сірий комбінезон і чорні кеди, руки в рукавичках, голову прикривав капелюх. Я перевів погляд на дорогу і ... Стоп! Фігура зробила крок!

Я вдарив по гальмах. Фігура зробила ще один крок!

Я з'їхав на узбіччя, вийшов з машини і обережно наблизився до фігури в капелюсі, не розуміючи, чого очікувати.

"Вибачте!" - голосно сказав я. Фігура мене, здається, не чула. "Вибачте!" - майже прокричав я.

Фігура повільно повернулася до мене.

З-під капелюха на мене дивилося обличчя живої людини, шкіра зі зморшками природного кольору, вузькі блискучі очі. "Так?" - відповіла жінка по-японськи.

"Вибачте, можна вас запитати?"

"Так, звісно".

Я вказав на фігури по обох боках дороги. "Чи не знаєте ви, хто зробив ці дивні створіння?"

Пару секунд вона пильно дивилася на мене, а потім розпливлася в усмішці. "Це зробила я!"

Ляльки Копирайт изображения Don George
Image caption Обличчя ляльок зроблені з білої тканини, очі - ґудзики, а брови вишити чорними нитками

Ось так я і познайомився з Аяно Цукімі, господинею опудал з острова Сікоку. Це був 2013 рік, я подорожував зеленими долинами у північно-східній частині острова, куди автомобільну дорогу проклали лише 50 років тому.

Моя дружина виросла на острові Сікоку, і її брат багато розповідав мені про ці місця, де життя, позбавлене міського комфорту, було непростим. Будиночки під солом'яною стріхою, ячмінні поля, містки з виноградної лози.

Але шурин ніколи не згадував про село, населене опудалами.

Побачивши здивування в моїх очах, Аяно-сан засміялася.

"Можна вас розпитати про них?" - сказав я.

"Звичайно, - відповіла він. - Хочете чаю?"

Ми пройшли повз двох хлопчиків (точніше, ляльок, що виглядають як хлопчики), які грали поруч з іржавим велосипедом, і жінки, що сиділа в сараї спиною до дороги.

Аяно-сан провела мене до свого скромного помешкання. По обидва боки під'їзду до нього стояли інші фігури: дівчинка у шкільній формі, мати з дитиною на колінах, літній джентльмен у діловому костюмі із сигаретою в руці.

Я зняв черевики і зайшов у кімнату, вкриту татамі, де на мене звідусіль дивилися очі-ґудзики безлічі ляльок у людський зріст - творінь рук Аяно-сан.

Серед них була пара в традиційних весільних кімоно, яка урочисто стояла в глибині кімнати. Я відчув себе героєм серіалу "Сутінкова зона".

Аяно-сан посадила мене на татамі поруч із традиційним каміном ірорі та пішла готувати чай. Потім вона повернулася з маленьким лакованим підносом, на якому стояли дві чашки, і обережно поставила одну переді мною.

Я вклонився і подякував. Вона глянула на мене, в очах її іскрився сміх. "Вони виглядають незвично, чи не так?"

"Це точно. Будь ласка, розкажіть мені про них".

Аяно Копирайт изображения Don George
Image caption Дон Джордж з Аяно Цукімі, жінкою, яка населила ляльками "какаші" ціле село

"Я тут виросла, але, коли вчилася в старших класах, переїхала з батьками до Осаки. Там я жила, вийшла заміж, народила дітей. У якийсь момент батьки повернулися сюди, а коли мати померла, я теж повернулася, щоб допомагати батькові. Це було в 2002-му. Тоді я зробила першого какаші..."

"Вибачте, - перебив я її. - Як ви їх назвали?"

"Какаші. Фігури, які селяни ставлять на поле або в городі, щоб відлякувати птахів".

"А, опудала!".

"Я зробила першого Какаші, щоб відлякувати птахів, коли помітила, що вони скльовують посаджене насіння. З цією ж метою я зробила ще кілька. А потім померла сусідка, що жила в будинку через дорогу. Я дуже за нею сумувала, бо звикла щодня з нею розмовляти. І я зробила ляльку, схожу на неї. І тепер я знову могла з нею вітатися вранці".

"Час минав, - вона зітхнула, знизуючи плечима. - Вмирало все більше і більше моїх сусідів. Щоб зберігати пам'ять про них, я почала робити ці фігури. Так вони начебто продовжували жити поруч".

Вона зробила паузу. Я пив чай і слухав. Її обличчям ніби пробігла хмарка, на мить затьмаривши сонячну посмішку.

Але тінь на її обличчі швидко зникла. Аяно-сан вказала на фігуру, що сиділа позаду мене, - жінку з волоссям із товстої пряжі, одягнену в елегантне кімоно.

"Це моя мати, - сказала вона. - Я як і раніше розмовляю з нею щодня. Хочете прогулятися?"

Ляльки Копирайт изображения Don George
Image caption Аяно Цукімі: "Щоб зберегти пам'ять про померлих односельців, я почала робити ці фігури"

Ми пішли по дорозі і за кілька хвилин опинилися біля двоповерхової будівлі з великим брудним двором. "Тут була початкова школа, - сказала вона. - Щороку учнів ставало дедалі менше, і одного разу її просто закрили. Тепер діти, які живуть тут, їздять до школи автобусом. Півгодини в один кінець".

В її голосі я не почув жалю, вона просто констатувала факти. "Увійдемо всередину!" - запропонувала вона, відкриваючи шкільні двері.

Ми увійшли, і я не повірив очам. Опудала були всюди. Лялька-директорка строго спостерігала за тим, що відбувається в холі біля входу.

Ляльки-вчителя зібралися в учительській, а в класі 20 ляльок-учнів слухняно сиділи за партами, з розкритими підручниками, і серйозно дивилися на вчителя, який стояв біля дошки.

На дошці була написана тема твору: "Ким я хочу стати, коли виросту".

Коли ми закінчили екскурсію, сонце почало хилитися до обрію. Мені треба було засвітла повернутися до готелю, тож я квапливо попрощався і пообіцяв приїхати ще раз.

Поки я їхав назад звивистим шляхом, мене охопили змішані почуття. З одного боку, в цих фігурах було щось безумовно моторошне, насамперед у ляльках дітей, які виглядали наче персонажі фільму жахів.

Але з іншого боку, тепло Аяно-сан та зворушливість її історії запали мені в душу.

Я повернувся рік по тому сонячним весняним днем. Цього разу я привіз із собою групу з восьми американських туристів, які хотіли подивитися на міст з виноградної лози.

Коли ми дісталися Нагоро, села, населеного ляльками, я попросив водія нашого мікроавтобуса зупинитися. Аяно-сан стояла на порозі свого будинку.

Я вискочив із машини. "Вітаю, Аяно-сан!" - закричав я і помахав рукою.

Вона спантеличено подивилася на мене. Потім придивилася і вимовила: "А, з поверненням!" Жінка запросила нас до хати, щоби познайомити всіх зі своїми створіннями.

Ляльки Копирайт изображения Don George
Image caption Ляльки Аяно-сан зображують селян, її сусідів, школярів - всіх тих, хто колись тут жив

Весь минулий рік я думав про те, як вона робить свої фігурки. І ось у мене з'явилася можливість розпитати її саму.

За словами Аяно-сан, на створення кожної потрібно приблизно три дні. Вона починає з обличчя - бере квадратний клапоть еластичної білої тканини і натягує його, обертаючи навколо шматка ватину, яким зазвичай набивають ковдри.

Зашивши його позаду, вона додає ватину для носа, пришиває ґудзики на місце очей і вміло заколює і зшиває тканину так, щоб вийшли губи.

Вуха потребують особливого піклування, вона приділяє їх формі велику увагу. "Я хочу, щоб мої какаші добре чули", - пояснила вона з посмішкою.

Щоб вийшли руки і ноги, вона обмотує дротом згорнуті газети. На тулуб потрібно багато газет.

Коли тіло готове, вона ретельно одягає ляльку - всі речі їй привозять або надсилають шанувальники з усієї Японії.

Нарешті вона поміщає нову фігуру туди, куди заздалегідь запланувала. Дротяний каркас дозволяє надати позі ляльки природність.

Коли вона закінчила розповідь, ми почали аплодувати. Кімнату осяяла посмішка Аяно-сан.

Ляльки Копирайт изображения Don George
Image caption На створення кожної ляльки потрібно три дні роботи

З того часу я щовесни повертаюся до Нагоро. Тепер сюди приїжджають й інші іноземці. За цей час Аяно-сан стала знаменитістю.

Німецький режисер у 2014 році зняв про Аяно Цукімі короткий документальний фільм, про неї написано з десяток статей (багато з них містять фактологічні помилки, типові для журналістики нашого часу - в одній з них, наприклад, стверджувалося, що батько Аяно помер, тоді як насправді він із захопленням копирсається у своєму городі, чому я сам був свідком у травні).

Автори низки статей часто вживають слово "моторошний", коли описують, що побачили. Однак я тепер дивлюся на те, що робить Аяно-сан, зовсім інакше.

Історія села Нагоро не унікальна. Таке відбувається із сотнями інших сіл по всій Японії.

Діти підростають, їм не до вподоби сільське життя, їх ваблять спокуси великих міст - комфорт, робота, розваги. І вони їдуть. І більше не повертаються.

Хоча ситуація поширена, те, що вигадала Аяно Цукімі, вражає оригінальністю і щирістю.

Декілька разів на тиждень вона бере тканину, ватин, газети, дріт і одяг та починає майструвати нову фігуру, що втілює чиїхось нещодавно померлих бабусю або дідуся. Або сина, який поїхав до міста. А іноді й просто людину, що відвідала село і залишила слід у серці Аяно-сан.

Вона вирішила відновити населення свого рідного села за допомогою опудал, які нікого не відлякують і які вона наповнює не тільки ватином і газетами, а й своїм мистецтвом, душею, любов'ю і дорогими їй спогадами.

Ляльки Копирайт изображения Getty Images
Image caption На ляльок Аяно Цукімі приїжджають подивитися з усього світу

У цьому вона символізує собою весь Сікоку, приголомшливо красивий, але закинутий і збіднілий острів, населення якого справляється із повсякденними тяготами життя з властивими йому стійкістю і винахідливістю.

Селяни вирощують рис, японські апельсини міко, гриби шиітаке, пшеницю, помідори - так, як вони це робили протягом багатьох століть.

Рибалки йдуть в море на світанку і повертаються днем із сітками, повними сріблястої риби - жовтохвіст, дорадо і боніто.

Острів відомий 88 буддистськими храмами, до яких приїжджають паломники з близьких і далеких місць, щоби вшанувати пам'ять засновника однієї зі шкіл японського буддизму сінгон-сю Кобо Даіші.

Місцеві жителі зустрічають паломників усмішками і поклонами, пропонуючи їм в дорогу рис, апельсини і печиво.

Як я тепер розумію, Аяано-сан теж по-своєму допомагає нам подолати наш життєвий шлях.

Коли я приїжджав до неї в травні цього року, я познайомився з іншою мешканкою села і спитав, що вона думає про фігури.

"Спочатку вони трохи лякали, - розповіла вона. - І нас, і приїжджих. Але поступово вони стали мені подобатися. Є в них навіть щось заспокійливе. Я впізнаю у них людей, які вже пішли з життя, і це добре, що вони й досі поруч із нами".

Ляльки Копирайт изображения Don George
Image caption Тепер у селі залишилося 27 мешканців, а число какаші зросло до двох сотень

У травні Аяно-сан знову запросила мене і моїх супутників до себе додому. Я запитав, скількох ляльок вона зробила, починаючи з 2002 року.

"Гадаю, близько 450, - відказала жінка. - Приблизно кожні три роки мені доводиться їх замінювати новими. Наразі в селі живуть 27 людей - і 200 какаші!". Вона розреготалася.

Хтось з нашої групи запитав, чи поїде вона з села до Осаки, коли помре батько.

Вона замокла, замислилася, дивлячись кудись у далечінь.

"Не думаю, - нарешті відповіла вона. Вона окинула поглядом поля, автобусну зупинку, сарай, дорогу, де всюди були її створіння. - Мені тут добре. Я серед друзів".

"До того ж - дивіться! - вона повернулася до нас, її очі заблищали, обличчя розпливлося в широкій усмішці. - Вони приводять до мого села нових друзів!"

Прочитати оригінал цієї статті англійською мовою ви можете на сайті BBC Travel.

Хочете поділитися з нами своїми життєвими історіями? Напишіть про себе на адресу questions.ukrainian@bbc.co.uk, і наші журналісти з вами зв'яжуться.

Хочете отримувати головні статті в месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

...

Також на цю тему

Новини на цю ж тему