Чи можна переконливо зняти еротичне кіно?

Копирайт изображения CFDCAF

На прикладі двох гучних еротичних драм останнього часу – "50 відтінків сірого" та "Герцог Бургундії" – кореспондентка BBC Culture Люсі Шоулз з'ясовує, як зняти переконливе еротичне кіно.

"50 відтінків сірого" Сем Тейлор-Джонсон – гламурну та прісну екранізацію гучного бестселера (або "бонкбастера" – роману з великою кількістю відвертих сексуальних сцен. – Ред.) англійської письменниці Е. Л. Джеймс – критика затаврувала.

З усіх нарікань, які отримала стрічка – від кепської гри акторів до дурнуватих реплік – найбільш безперечним є те, що фільм створює абсолютно хибну уяву про певні сексуальні стосунки.

Пристрасть Крістіана до домінантної поведінки у спальні пояснюється суто психічною травмою, яку він пережив у дитинстві. Такий підхід є однобоким та водночас викликає тривогу. Він стверджує, що БДСМ – це абсолютне відхилення від норми, а не одна з багатьох можливих сексуальних практик, до якої пари вдаються за взаємною згодою.

Копирайт изображения focus features
Image caption Провал "50 відтінків сірого" критики пояснили механічним зображенням сексуальних стосунків, геть позбавленим еротичної фантазії

"Чому ви хочете зробити мені боляче?" - благає героїня фільму, очевидно, не отримуючи ніякого задоволення від ігрищ свого боса. Відсутність згоди одного з партнерів до стосунків такого типу насправді значно більш проблематична, ніж показано у фільмі.

Люди з багаторічним досвідом БДСМ-практик упевнено скажуть, що таких пар в реальності не існує. Відносини домінування-підкорення будуються на повній довірі і повазі партнерів, але ще важливіше – вони діють за принципом взаємного задоволення для обох сторін.

Майже одночасно з "50 відтінками" світ побачив ще один фільм, який досліджує відносини сексуального домінування – історію про колекціонерку метеликів з лесбійськими схильностями англійського режисера Пітера Стрікленда. Стрічка "Герцог Бургундії", яку миттєво прозвали "артхаузними "50 відтінками сірого", на відміну спроби Тейлор-Джонсон, мала успіх серед критиків.

Копирайт изображения AF alamy
Image caption Драма Міхаеля Ханеке "Піаністка" 2001 року демонструє глибоке дослідження стосунків садо-мазо

Очевидно, ці дві історії абсолютно різні – як із точки зору сюжетних ліній, так і візуально. Проте успіх "Герцога Бургундії" пояснюється зовсім не більш тонким висвітленням стосунків домінування між коханками. І справа також зовсім не в реалістичному зображенні БДСМ практик (драма Міхаеля Ханеке "Піаністка" 2001 року куди більш відверта). Глядачів і критиків вразило інше – глибина, з якою фільм намагається дослідити природу сексуальних фантазій.

Рольова гра

Героїня фільму Пітера Стрікленда Евелін (Кьяра Д’Анна) наймається покоївкою у розкішний котедж, власниця якого трохи старша за неї, відлюдна і чудернацька колекціонерка метеликів Синтія (Сідсе Бабетт Кнудсен). Незабаром ми дізнаємось, що стримана та строга господарка, улюблений одяг якої – спідниця-олівець, шовкові блузки і височезні підбори, має садистські схильності.

За незначний недолік – Евелін загубила пару трусиків господарки, які має прати вручну, – дівчина отримує покарання. Глядачу не видно, що трапиться за зачиненими дверима ванної, але звуки недвозначно натякають на зіпсовані смаки господарки.

Копирайт изображения CFDC
Image caption "Студія звукозапису "Берберян" Пітера Стрікленда (2012) розповідає про страждання британського звукоінженера, який змушений працювати над озвучкою фільму жахів

Сцени приниження бідолашної Евелін слідують одна за одною, поки раптом ми не починаємо здогадуватися, що саме вона диктує сценарій збочених стосунків із закоханою у неї господаркою будинку.

Синтія відчайдушно намагається позбавитися набридлої їй гри у покарання, без якої Евелін, здається, не має жодного інтересу до спілкування з коханкою.

"Герцог Бургундії" – у певному сенсі продовження психологічних розвідок режисера Пітера Стрікленда, розпочатих у драмі 2012 року "Студія звукозапису "Берберян". За сюжетом стрічки, дія якої розгортається в 1970 роки, британського звукоінженера (Тобі Джоунс) запрошують до Італії для запису звукових ефектів для нового фільму. Як з'ясовується на місці, фільм знятий в жанрі хорор, з яким герой раніше не стикався. Сором'язливий и боязкий спеціаліст береться за роботу, до якої він виявляється психологічно неготовим.

Копирайт изображения Sundance Selects
Image caption На відміну від "50 відтінків сірого", стрічку "Герцог Бургундський" Пітера Стрікленда критики визнали цілком еротичною

Глядач спостерігає процес створення жахливих звуків, але самого фільму, для якого вони записуються, так і не бачить. "Герцог Бургундії" використовує той самий ефект. Глядач усвідомлює, що йому демонструють лише половину історії. Він бачить детальний процес народження фантазій жінок, але їх втілення – найбільш цікава кульмінація фантазії – залишається поза кадром.

Кіно – це фантазія

Хоча фантазія посідає центральне місце в відносинах між коханками, вона взагалі є невід’ємної складовою всього кінематографічного процесу.

Фільм Пітера Стрікленда можна описати як зображення вигадливої та витончено-зіпсованої сексуальної фантазії. Але змушуючи глядача бути причетним до розробки сценаріїв Евелін – кожен з яких дівчина ретельно описує на картках, які Синтія має заздалегідь вивчити та підготувати, – режисер поступово залучає аудиторію до таємниці самого процесу створення кіно.

"Основна функція фантазії, – пояснюють теоретики психоаналізу Жан Лапланш і Жан-Бертран Понталі, – спровокувати народження бажання". У такому сенсі кожен фільм – це фантазія, інсценована для того, щоб породити бажання героїв, так само як і аудиторії.

Сприйняття кінематографічного глядача, як такого собі вуаєриста, вже давно стало поширеним режисерським прийомом. Докладний аналіз цього явища пропонує новаторська праця британської дослідниці Лори Малві "Візуальне задоволення і оповідання в кіно" 1975 року.

"Роль глядача у кіно, – пояснює вона, – це, серед іншого, велике стримання свого власного ексгібіціонізму і перенесення цього стриманого бажання на виконавця на екрані". "Герцог Бургундії" втілює цю концепцію, пропонуючи спочатку оповідання від особи Синтії, перш ніж розкрити, що фантазіями насправді керує Евелін.

Копирайт изображения AF archiveAlamy
Image caption "Блакитний оксамит" Девіда Лінча - трілер про містичні події у маленькому американському містечку

Стрічка Пітера Стрікленда рясніє кінематографічними цитатами, схожими на такі стрічки , як "Денна красуня" Бунюеля (1967), "Лані" Клода Шаброля (1968), "Еммануель" Жюста Жакена (1974), "Блакитний оксамит" Девіда Лінча (1986). Але у першу чергу вона нагадує останню і надто недооцінену роботу Стенлі Кубрика "З широко закритими очима" (1999) – фільм, який розчарував глядача тим, що виявився менш еротичним, ніж очікували.

Ми навчилися усвідомлювати безкінечну глибину людської сексуальності, яку не можливо передати за допомогою чорно-білої палітри. Отже, й переконливе зображення еротичної фантазії на великому екрані неодмінно передбачає повне занурення творця у її безмежний потенціал.

А нам залишається дочекатися виходу двох стрічок нинішнього сезону – "Щоденник покоївки" французького режисера Бенуа Жако та "Кохання 3D" Гаспара Ное, щоб ще раз переконатися в цьому.

Прочитати оригінал цієї статті англійською мовою ви можете на сайті BBC Future.

Новини на цю ж тему