Могила "з видом": історія міських кладовищ

Могили Копирайт изображения Getty

Міські цвинтарі поширились у ХІХ столітті у відповідь на стрімке зростання населення міст. Оглядач BBC Culture досліджує історії цих місць вічного відпочинку.

Слово "цвинтар" опосередковано походить з давньогрецької, де воно означало "місце сну". Тому побажання "спокійного сну" або "вічного спокою", які можна побачити на надгробних плитах, цілком логічні. Тут, під рядами мармурових чи кам’яних плит, небіжчики ніби сплять у потаємних спальнях, прихованих від очей живих.

За винятком тих, кому не йдуть з голови сцени з "Ночі живих мерців" Джорджа Ромеро чи подібних страшних історій, більшість людей дійсно сприймають кладовища як місця спокою, якими б різними вони не були – від венеціанського Сан-Мікеле, що на окремому острові, до Голгофи в нью-йоркському Квінзі, де гангстери-італійці спочивають з виглядом на Мангеттен.

На цвинтарях завжди панує благоговійна атмосфера, тут можна сховатись від бурхливого міського життя.

Плід праці талановитих ландшафтних дизайнерів, архітекторів, скульпторів, гравірувальників і садівників, міські кладовища бувають навдивовижу прекрасними. І все ж, хоча тут шукають рідкісних представників флори та фауни, досліджують історію мистецьких смаків чи відкривають захопливі особливості соціального і релігійного життя своїх предків, міські кладовища не можуть похвалитися привабливим минулим.

Копирайт изображения Corbis
Image caption Щоб вирішити проблему перенаповнених паризьких кладовищ, Наполеон Бонапарт наказав спорудити нові цвинтарі на околицях

До ХІХ століття померлих городян ховали на цвинтарях біля церков. Та коли внаслідок індустріалізації населення міст різко зросло, вони перестали вміщати померлих. Концентрація людських решток збільшувалась настільки, що інфекція потрапляла в запаси води, і містами носилася страшна епідемія холери.

Одним з перших у західному світі з прокляттям мерців почав боротися Наполеон Бонапарт. Проблему поховань у Парижі намагалися вирішити ще з ХVIII столітті тим, що складали скелети у величезних підземних катакомбах.

Але це загрожувало місту обвалами ґрунту, тому потрібні були нові рішення.

Наполеон наказав створити навколо міста кілька впорядкованих цвинтарів. Найперший і найвідоміший з них – це Пер-Лашез у 20-му окрузі, що відкрився у 1804 р. буквально за кілька днів після того, як Бонапарта проголосили імператором.

Цей цвинтар полюбили не одразу, але з часом він став модним, особливо після того, як імператриця Жозефіна організувала перепоховання там нещасливих закоханих з ХІІ ст. Абеляра та Елоїзи. Сьогодні це кладовище, де близько 69 тисяч саркофагів та пам’ятників утворюють подобу окремого міста, настільки переповнене небіжчиками, – за деякими підрахунками, їх тут з мільйон, – що їхні родичі мусять щотридцять років поновлювати орендні договори. Інакше ж рештки викопують і переносять у менш елітні місця.

Тут завжди багато відвідувачів, що прагнуть побачити могили Мольєра, Шопена, Віктора Гюго, Колетти, Марселя Пруста, Едіт Піаф, Айседори Дункан, Оскара Вайлда, Гертруди Стайн і соліста гурту Doors Джима Моррісона.

"Культ смерті"

Пер-Лашез став натхненням для аналогічних проектів по той бік Ла-Маншу. Навколо Лондона розбили сім величних цвинтарів, починаючи з Кенсал-Райз у 1832 р. Найцікавіший та наймістичніший з них – це Гайґейт, збудований у 1839 р. під керівництвом архітектора та підприємця Стівена Гірі, засновника Лондонської цвинтарної компанії.

У вікторіанській Британії на смерті робили шалений бізнес.

Копирайт изображения Corbis
Image caption Лондонський цвинтар Гайґейт – місце вічного спочинку багатьох визначних людей, зокрема Карла Маркса, чию могилу прикрашає монументальний пам’ятник

Культ смерті вимагав екстравагантних надгробків у екзотичних стилях. Багато хто це висміював – наприклад, Огастес П’юджин, один з архітекторів Вестмінстерського палацу, переконував сучасників, що християнське кладовище має право на існування лише в готичному стилі. Втім, це не завадило іншим розбити на Гайґейті явно поганські Єгипетську вулицю та Ліванське коло.

На відміну від церковних поховань, нові лондонські кладовища не належали жодній релігійній конфесії. Тут ховали і тих, хто не належав до Англіканської церкви. Зокрема, на Гайґейті можна побачити могилу Карла Маркса з монументальним скульптурним зображенням цього густобородого філософа та революційного соціаліста.

Пам’ятник виконаний Лоренсом Бредшоу на замовлення Компартії Великої Британії і встановлений у 1956 р. – якраз тоді, коли СРСР вторгся до Угорщини та придушив там заколот проти радянської влади.

Найбільший в Європі Лондонський міський цвинтар – архітектурна пам’ятка найвищого ступеня – відкрився у 1854 р., простягаючись від Іст-Енду до лісу Еппінг. Більша частина цієї землі раніше належала 2-му герцогу Веллінгтону – іронічне нагадування про роль Наполеона у створенні міських кладовищ і про його поразку під Ватерлоо.

Копирайт изображения Getty
Image caption Цвинтар Ваді ас-Салам (Долина миру) в Іраку використовується щонайменше 1400 років

Тут паралельно до могил у найрізноманітніших стилях тягнуться кремезні опори ліній електропередачі: це земля не лише мертвих, а й живих. Серед мертвих – тисячі безіменних лондонців, чиї рештки були перенесені з цвинтарів лондонських церков, знесених згідно з Актом про об’єднання парафій (1860 р.) або зруйнованих німецькими бомбардуваннями під час Другої світової війни.

"Романтичні краєвиди"

У Лондоні планувалося звести ще більші кладовища, включно з гігантською пірамідою, яка, за проектом архітектора Томаса Вілсона, мала здійнятися над Прімроуз-Хілл і стати найвищою спорудою у місті. Піраміда мала вмістити до п’яти мільйонів небіжчиків, розміщених на 94 ледь освітлених поверхах, на які лондонців привозив би ліфт.

Плани не здійснилися. Втім, інше величезне кладовище розмістили у містечку Бруклендз, що в Сурреї, на 37 кілометрів західніше Лондона.

До нього з лондонського вокзалу Ватерлоо навіть ходив спеціальний експрес. У звичайних електричках Ватерлоо було так тісно, як, мабуть, небіжчику в труні. До 1941 р. справжні труни разом з плакальниками подорожували виділеною колією.

Однак найбільший цвинтар у світі набагато старіший – і віддалений від Європи. Це Ваді ас-Салам (Долина миру) – величезне місто мертвих поблизу міста Ан-Наджаф в Іраку. Цвинтар використовується щонайменше 1400 років, і його колосальні розміри – до 10 км завдовжки – дивують відвідувачів, так само як і спека, що влітку сягає 50 градусів за Цельсієм.

Останніми роками між власниками місцевих склепів йде кровопролитна боротьба. Втім, смерть об’єднує тут спочилих сунітів і шиїтів.

А в Індії однією з найприємніших екскурсій, що дозволяє вирватись зі спеки Колкати, є поїздка на цвинтар Південного парку. Він заснований у 1767 р. для покійних працівників Ост-Індської компанії.

Копирайт изображения corbis
Image caption Цвинтар Південного парку, заснований 1767 року, – приємний відпочинок від міської спеки

У цій розкішній оазі, посеред густих зелених дерев і каркання ворон, можна побачити неоготичні та сарацинські саркофаги, куполи, S-подібні арки, обеліски та піраміди.

Поруч з багатьма маловідомими вчителями, топографами й архітекторами тут покояться полковник Роберт Кід, засновник ботанічного сади Колкати, генерал-майор Чарльз Стюарт, англо-ірландський офіцер, який запам’ятався любов’ю до індійської культури.

Цей вишуканий цвинтар заснували за кілька десятиліть до реалізації подібних проектів у Британії та Франції, абсолютно незалежно від європейських трендів.

Мистецтво облаштування міських цвинтарів, що так розвинулось у XVIII-XIX ст., не слід вважати втраченим. Архітектори ХХ ст. теж запропонували не одну прекрасну, символічну й майстерно втілену відповідь на запитання про те, де і як ховати мертвих.

Серед найкращих зразків: стокгольмський цвинтар Вудленд (1915-40 рр.) – проект архітекторів Гуннара Асплунда і Сігурда Леверенца; цвинтар Бріонвега поблизу Тревізо – проект Карло Скарпа (цей венеціанський архітектор помер якраз тоді, коли завершувались будівельні роботі, у 1968 р. там його і поховали); будапештський цвинтар Фаркашреті з неймовірно гарним "Будинком панахид" архітектора Імре Маковеца.

Тут можна познайомитися з нестандартною архітектурою, насолодитись романтичними краєвидами, згадати померлих – чи просто полежати й подрімати між надгробками різних розмірів та видів.

Прочитати оригінал цієї статті англійською мовою ви можете на сайті BBC Culture.

Новини на цю ж тему