Memento morі: як змінюється сприйняття смерті в цифрову добу?

тіло жінки Копирайт изображения Getty

Настане час, коли в соціальній мережі Facebook померлих користувачів стане більше, ніж живих. А для тих, хто буде живим свідком цього процесу, сприйняття смерті зміниться назавжди.

Наступного дня після смерті моєї тітки, я знайшов її записку для мене на першій сторінці збірки Шекспіра, яку вона мені подарувала. "Знаю, наскільки важливим є для тебе письмове слово, отже, це мій подарунок", – було написано там.

"З любов'ю, як завжди,

Тітка Джекі"

Глибоко зворушений, я відкрив свій ноутбук і знайшов її сторінку на Facebook. Я сподівався, що її фотографії і дотепні пости трохи вгамують мій біль і що, читаючи її повідомлення, я знову почую її веселий, хриплуватий голос з балтиморським акцентом.

Останнім повідомленням у її стрічці новин було відео зі слонами, що грались водою, яке розмістив мій двоюрідний брат. Моя тітка любила слонів. Вдома в неї була купа різних статуеток і дрібничок із зображенням слонів. Нижче я побачив слова пошани її колишніх студентів, а також некролог, який розмістила її невістка.

Копирайт изображения Thinkstock
Image caption Число померлих користувачів Facebook швидко зростає. Ще в 2012 році воно складало 30 мільйонів

Я прокрутив стрічку знову вгору. Згідно з Facebook, тітка Джекі вивчала освіту в Державному університеті Фростбурга, раніше була керівником Відділу середньої освіти Балтимора і живе в Балтиморі, штат Меріленд.

Живе? Подумав я.

Вона більше ніде не живе. ЇЇ немає.

Але якщо ви випадково побачите її профіль на Facebook і не дійдете до некролога, ви цього не дізнаєтесь.

Вона в якомусь сенсі все одно жива. Принаймні тут, на Facebook.

Я згадав, як ми зібрались навколо тітки Джекі в лікарні, щоби попрощатись з нею.

Бачити смерть – дивне явище. Ось вона тут, людина, яку ти любиш. Ти говориш з нею, стискаєш її руку, дякуєш їй за все, а потім зелений зигзаг невмолимо рухається дедалі повільніше – і раптом людини більше немає.

Інший апарат, тим часом, зберігає її життя: якийсь далекий комп'ютер-сервер містить її думки, спогади і стосунки.

Копирайт изображения Getty
Image caption Ми вмираємо, але наша віртуальна особистість продовжує існувати

І хоча очевидно, що цифрові технології не продовжують життя людини, вони в певному сенсі залишають її з нами. Інші користувачі мережі продовжують сприймати померлого онлайн як живу людину.

Як наша постійна присутність у цифровому просторі змінює нашу смерть? І що вона означатиме для наших близьких, які оплакуватимуть нас після смерті?

Число померлих на Facebook швидко зростає. Вже у 2012 році, всього через вісім років після запуску платформи, в мережі було 30 мільйонів профілів померлих користувачів. І їх стає дедалі більше. За деякими оцінками, щодня вмирають понад 8000 користувачів Facebook.

У певний час Facebook матиме більше мертвих користувачів, ніж живих. Соціальна мережа повільно, але неухильно перетворюється на цифрове кладовище.

На багатьох сторінках померлих користувачів розміщують сповіщення про смерть їхніх власників. Їхні акаунти отримують так званий " пам'ятний статус". Поруч з іменем людини в профілі відображається слово "Згадуємо". Такі акаунти більше не з'являються в громадських місцях, як, приміром, "Люди, яких ви можете знати" або в нагадуваннях про дні народження.

Втім, далеко на всі сторінки користувачів Facebook, які пішли з життя, отримали пам'ятний статус.

Копирайт изображения Thinkstock
Image caption Мої онуки дізнаються про повсякденне життя своєї прабабусі через її сторінку на Facebook

Керрі, один з моїх товаришів з гуртожитку в коледжі, скоїв самогубство кілька років тому, але його дружина, родичі і друзі регулярно розміщують поновлення на його сторінці, і коли вони це роблять, профіль Керрі з'являється в моїй стрічці новин.

Сторінка Керрі, як і профіль моєї тітки Джекі, не мають позначки "Згадуємо". А це означає, що ані Facebook, ані випадкові користувачі, які натрапляють на їхні сторінки, не визнають їхню смерть. Їхні віртуальні особистості продовжують існувати.

Соціальні медіа постійно вчать нас силі теперішнього моменту: єднайтеся з людьми зі всього світу, щоб обговорити церемонію нагородження, телевізійне шоу, футбольний матч, проблему соціальної справедливості та все що завгодно. Але, здається, настав момент обміркувати, що буде після всього цього – нашу спадщину.

Раніше лише окремі видатні люди залишали спогади про своє життя: автобіографії, написані спеціально для нащадків, або, навпаки, матеріали, зібрані допитливим потомством пізніше. Із цифровими технологіями ситуація змінилась. Сьогодні більшість з нас щотижня проводить кілька годин – за недавнім дослідженням, понад 12 – створюючи свою автобіографію.

Я сказав своїй мамі, що мої онуки дізнаються про її життя через її сторінку на Facebook. І якщо припустити, що соціальні мережі не зникнуть або не згорнуться якимось чином, мої онуки не лише зможуть довідатись про головні події життя, які стали частиною її біографії, але й незначні крихітні деталі її повсякдення: інтернет-меми, які розсмішили її, вірусні фотографії, якими вона поділилася, ресторани, де вони любили обідати з моїм батьком, та невдалі жарти на релігійну теми, які їй так подобаються.

А також, звичайно, безліч фотографій. Маючи стільки інформації, мої онуки безперечно знатимуть свою прабабусю дуже добре.

Ми можемо сприймати свою публічну діяльність у соціальних мережах як свого роду цифрове духовне життя. Ті, хто заходять на мою сторінку в Facebook, дізнаються про мої релігійні та політичні переконання, знають, кого я кохаю і які книжки люблю читати. Якщо раптом я завтра помру, моя віртуальна душа продовжить існувати.

В останні кілька років деякі технологічні компанії розвинули ідею віртуальної душі. Проект Eterni.me, запущений в 2014 році, обіцяє створити ваше віртуальне "я", яке продовжить існувати після вашої біологічної смерті. Смерть неминуча, кажуть автори сайту, але що, якби ми могли отримати вічне життя за допомогою свого віртуального аватару? "І в майбутньому люди змогли би взаємодіяти з вашими спогадами, історіями та ідеями майже так, ніби вони дійсно розмовляли би з вами".

Якщо такі програми як Eterni.me матимуть успіх, мої онуки зможуть не лише дізнатись про життя моєї матері, але, якщо захочуть, і поговорити з нею. Вони зможуть спитати свою віртуальну прабабуся про будь-що і отримати відповіді, які моя мати, вочевидь, дала б їм, якби була живою.

Копирайт изображения Thinkstock
Image caption Можливо, в майбутньому люди зможуть спілкуватись з померлими родичами або друзями за допомогою "розумових" клонів

Як передвіщають деякі футурологи, ці можливості можуть бути ще ширшими. Згадаймо робота, якого створили на замовлення підприємниці Мартіни Ротблатт. Робот на ім'я Біна 48 має зовнішність дружини Ротблатт і містить базу даних її мовлення та спогадів.

Мартін Ротблатт – авторка книжки "Віртуальна людина" і генеральний директор компанії United Therapeutics. Жінка дотримується поглядів трансгуманізму - філософського світогляду, який стверджує, що "смерть не є обов'язковою". Ротблатт передбачає, що в найближчому майбутньому померлих зможуть воскрешати за допомогою "розумових клонів" – комп'ютерних програм, які з моторошною схожістю відтворюватимуть думки і реакцію своїх прототипів.

Коли пані Ротблатт спитали, наскільки реалістичними виглядатимуть такі клони, вона відповіла, що вони можуть стати "правдивішою" версією нас самих.

Отже, якщо в кінцевому рахунку дорогі нам люди продовжать своє життя віртуально, як це змінить наше ставлення до смерті і нашу скорботу за померлими?

Одним з ключових досліджень, присвячених нашому оплакуванню близької людини, є праця Елізабет Кюблер-Росс "Про смерть і вмирання", написана 1969 року. Дослідниця визначає п'ять етапів скорботи: заперечення, гнів, компроміс, депресія і прийняття.

З моменту публікації книжки сучасні експерти поставили під сумнів і розкритикували її центральну ідею, яка полягає в тому, що для того, щоб нарешті пережити втрату близької людини, ми маємо відпустити її і рухатися вперед.

Сьогодні більшість консультантів допомагають усвідомити тим, хто втратив близьку людину, що вона певним чином продовжує бути з ними і після смерті. Стосунки змінюються, але вони не зникають.

Копирайт изображения Thinkstock
Image caption Важливим етапом скорботи є здатність пережити втрату і рухатись далі

Тим не менш, щоби пережити втрату, ми маємо рухатися вперед і певною мірою забувати. Забувати не те, що наші близькі існували, а те, що вони жили поруч з нами.

Це пастка нашого дивного нового світу: цифрові дані не дозволяють нам забувати.

У своїй книзі 2009 року "Видалити: Вміння забувати в цифрову добу" (Delete: The Virtue of Forgetting in the Digital Age) Віктор Маєр-Шонбергер переконливо стверджує, що в будь-якому психологічному стані центральною є здатність людини забувати, що дає нам можливість "діяти відповідно до теперішнього моменту і не дозволяти минулому паралізувати нас". Здатність забути дозволяє "продовжувати жити далі".

Віктор Маєр-Шонбергер згадує оповідання Хорхе Луїса Борхеса "Фунес, диво пам'яті". Його головний герой після падіння з коня втрачає здатність забувати. Фунес може докладно переказати кожну книжку, яку він колись читав, і може в найдрібніших деталях згадати кожен день свого життя.

Але його талант є і його прокляттям. Його пам'ять, як каже сам герой, "подібна до смітника". Ім'я Фунес, яке перекладається як "злощасний", свідчить про те, що Борхес жаліє свого героя. Зрештою Фунес починає губитися в своїй пам'яті, йому важко висловлювати думку, бо здатність узагальнювати й мислити абстрактно передбачає "ігнорувати (чи забути) деякі відмінності".

"Величезний обсяг інформації, який зберігається в цифрових мережах, не дозволяє нам забувати, а, отже, залишати своє минуле позаду", – зазначає дослідниця Донна Міллер Воттс.

Цифрові технології змушують нас постійно згадувати померлих. Як зазначає соціолог Жан Бодрійяр, вони мстять нам, переслідуючи нас, коли самих людей уже нема.

У минулому згадування померлих мало фізичний аспект. Нам потрібно було піти кудись, щоб вшанувати їх: на цвинтар, до церкви чи меморіалу. Або ми мали дістати коробку з фотографіями, альбом, вирізку з газети з некрологом. Ми мали на деякий час залишити теперішнє, щоб поринути в минуле, згадуючи історії, пов'язані з померлою людиною і наше життя разом з нею.

Копирайт изображения Thinkstock
Image caption У минулому згадування померлих мало фізичний аспект. Зараз вони постійно поруч з нами у віртуальній реальності

У Facebook все міститься поруч і зараз. Моя тітка Джекі існує в цьому середовищі водночас зі мною. У певному сенсі, я не можу залишити її позаду. Ми не можемо рухатись далі, залишивши в минулому жодного з мільйонів померлих користувачів Facebook.

Одна з найбільш моторошних історій, які я коли-небудь чув, про одного циркового клоуна на ім'я Дубі. Одного разу перед тим, як вийти на арену, він прослухав голосове повідомлення від свого дідуся, що був при смерті і який казав, що любить його і що вони поговорять пізніше. Втім, коли Дубі отримав це повідомлення, його дідусь був уже мертвим.

Клоун, який слухає голос померлого чоловіка – мабуть, це єдиний спосіб, яким я можу описати свої відчуття, коли натрапляю на сторінку тітки Джекі в Facebook. Вона перебуває в цьому просторі так само, як і я, але я також знаю, що її більше немає.

Проблема "мертвих душ" у соціальних мережах поки що не вирішена. Єдина надія полягає в тому, що пам'ять інтернету в якийсь момент почне потрохи згасати.

"Правда в тому, – пише Борхес, – що ми всі живемо, залишаючи дещо позаду".

Новини на цю ж тему