Чим нас захоплюють серійні вбивці?

Серійний вбивця Копирайт изображения Olivia Howitt

Серійні вбивці, як-от Чарльз Менсон, Джек Різник або Чикатило, продовжують викликати інтерес. Кореспондент BBC Future спробував з'ясувати, чому нас приваблюють жорстокі злочинці.

У крихітному містечку Пеннсбург, розташованому на сході Пенсильванії, стоїть маленький будинок. В ньому зберігається колекція, яку ви навряд чи знайдете в музеї.

Всі стіни кімнати на першому поверсі обвішані картинами, на яких зображені тортури та страждання, черепи різних форм і кольорів, жінки у відвертих позах, фольклорні сюжети та казкові створіння. Об'єднує ці дивні твори те, що їх намалювали серійні вбивці.

Цей будинок належить Джону Швенку, який колекціонує малюнки і речі вбивць, як інші збирають марки або різні сувеніри. Одним з найбільш цінних експонатів своєї колекції він вважає портрет, намальований Джоном Вейном Гейсі, відомим на прізвисько "Клоун вбивця", який в 1970-ті роки в Чикаго зґвалтував і вбив щонайменше 33 хлопчиків.

Серед інших зразків його колекції є й кілька малюнків Чарльза Менсона, лідера комуни "Сім'я Менсонів", який в 1969 році організував жорстоке вбивство вагітної актриси Шерон Тейт і ще шести людей у Лос-Анджелесі.

Копирайт изображения Getty
Image caption Автопортрет серійного вбивці і ґвалтівника Джона Вейна Гейсі, який перевдягався в Клоуна Пого на дитячих розважальних шоу

Джон не тільки збирає малюнки та речі вбивць, але й "спілкується" з ними. В нього залишились безліч листів від серійних маніяків, яких засудили до страти. Декого з яких він навіть вважає своїми друзями.

"Мені цікаво, що змушує цих людей вбивати", – зізнається чоловік і додає, що кілька з його знайомих – "дійсно моторошні особистості". Це невиправні сексуальні маніяки, які, як сподівається дружина Швенка Стейсі, ніколи не вийдуть з тюрми. Її лякає те, що їм відома адреса подружжя Швенк.

Коли я питаю Джона Швенка, що саме його приваблює в усіх цих людях, він дістає один з численних записів своїх телефонних розмов із Чарльзом Менсоном. Спочатку Менсон протяжним скрипучим голосом цікавиться , звідки Швенк йому дзвонить. Коли Швенк відповідає, що він удома, в Пенсильванії, знаменитий злочинець відпускає кілька зауважень про амішів (американська релігійна секта).

Після цього він починає перестрибувати з однієї теми на іншу, видаючи доволі нескладний монолог про активістів навколишнього середовища, війну у В'єтнамі та свою колишню звичку потайки проникати в особняки (і вбивати їхніх мешканців, між іншим), а також про всіх своїх боржників, про те, що він збирається з ними зробити. У якийсь момент він починає наспівувати пісню "Американський пиріг" Дона Макліна.

Ви можете не розділяти захоплення Швенка, але тема жорстоких злочинів і особливо серійних вбивць стала користуватися великою популярністю в масовій культурі.

Джек Різник – найбільш відомий з усіх серійних вбивць, мабуть тому, що його так і не спіймали, – увічнений в сотнях романів, коміксів, фільмів і телевізійних шоу.

Кримінальні серіали "Справжній детектив", "Декстер", "Крах" або "Джинкс" збирають мільйонні аудиторії.

Подкаст "Серіал" 2014 року з 12 серій, який розповідає про розслідування вбивства 17-річної школярки Хе Мін Лі, скачали понад 70 мільйонів разів (до цього жодному подкасту не вдавалось подолати межу в п'ять мільйонів завантажень).

Копирайт изображения Netflix
Image caption Наше захоплення серійними вбивцями не має обмежень

Схоже, що цей ажіотаж не вщухає.

У жовтні минулого року в Музеї Лондона відкрилася виставка 600 предметів з архівів служби столичної поліції, до яких раніше мали доступ тільки співробітники правоохоронних органів. Попередній розпродаж квитків свідчив, що жодна інша платна виставка музею не користувалась такою популярністю.

Гарольд Шехтер, американський письменник і автор документальних книг про серійних убивць, називає інтерес, який викликають маніяки "культурною істерією".

Серійні вбивці в США відповідають менш ніж за 1% всіх вбивств, скоєних щороку, і одночасно в країні діє не більше двох десятків таких злочинців.

Але наше захоплення серійними вбивцями значно перевершує страх перед більш серйозними небезпеками, що оточують нас. Навіщо ж ми оточуємо цих патологічних особистостей міфічним ореолом? І як наше захоплення ними може пояснювати мотиви вбивць?

"Хвиля божевілля"

Істерія навколо серійних вбивць – явище не нове. Вони почали привертати увагу суспільства з часів появи на початку XIX століття бульварної преси.

Історик культури з Кембриджському університету Шейн Маккоррістін згадує одного з останніх публічно повішених в Англії злочинців Вільяма Кордеро, засудженого до смертної кари за вбивство коханки. Кордеро скоїв лише одне вбивство, до того ж не особливо тяжке, але він спричинив таку "хвилю безумства", що вона тривала ще багато років після його смерті в 1828 році.

Він користувався славою, не меншою ніж у Джека Різника або Чарльза Менсона сьогодні, його історію інсценували в театральних постановках, і десятки тисяч людей приходили подивитися на комору в Сассексі, де сталося вбивство.

Копирайт изображения Getty
Image caption Будинок Еда Гейна, в якому він скоїв свої жахливі злочини, перетворився на місце паломництва шукачів гострих відчуттів

Дивно, але це не поодинокий випадок. У листопаді 1957 року поліція міста Плейнфілд (штат Вісконсин, США) виявила в закинутому будинку тіло власниці місцевого магазину без голови і нутрощів, підвішене за щиколотки на кухні будинку.

У будинку також знайшли людські черепи, які служили суповими тарілками, чотири стільці, оббиті людською шкірою, людські губи, нанизані на нитку, та безліч інших жахливих артефактів. Власник будинку Ед Гейн згодом зізнався у двох вбивствах, а також у викопуванні з могил тіл жінок середнього віку, які нагадували йому померлу матір.

Гейн прославився на весь світ, ставши прототипом Нормана Бейтса – персонажа фільму Альфреда Хічкока "Психо", знятого ним в 1960 році за книгою Роберта Блоха. Він також послужив прообразом Шкіряного обличчя у фільмі "Техаська різанина бензопилою" і Буффало Білла в "Мовчанні ягнят".

Як зазначає Маккоррістін, "екстремальне паломництво" почалося одразу після арешту Гейна. У вихідні люди цілими сім'ями вирушали в Плейнфілд, щоб подивитись на будинок, який маніяк перетворив на бійню. В березні наступного року будинок загадковим чином згорів, але це не завадило ще двадцяти тисячам людей приїхати на це місце, щоб встигнути оглянути його перш, ніж його виставлять на аукціон.

У чому причина такого інтересу? "Ніхто не може залишитися байдужим до того, що поряд з нами часом відбуваються такі жахливі речі", – припускає Джеймс Гоар, редактор щомісячного глянцевого журналу Real Crime ("Реальний злочин").

Злочини, вчинені серійними вбивцями, дійсно леденять кров, але можливо, найжахливішою рисою серійних вбивць є те, що вони – звичайні люди. "Серійні вбивці, – зазначається в дослідженні ФБР 2005 року, – часто мають будинок і сім'ю, добре оплачувану роботу і виглядають цілком нормальними членами суспільства".

Копирайт изображения Steven F Scouller
Image caption Стівен Сколлер колекціонує вироби мистецтва та предмети, які належали найвідомішим вбивцям минулого століття, зокрема Чарльзу Менсону (на фото)

Джеффрі Дамер на прізвисько "Мілуокський канібал", який варив голови своїх жертв та ґвалтував їхні трупи, здався поліції настільки безпечним, що вони самі повернули одну з жертв під його опіку.

Хто всі ці люди? Гелен Моррісон, психіатр-криміналіст, яка взяла інтерв’ю в понад 80 серійних вбивць і виступала як свідок захисту на суді над Гейсі, вважає, що вони – чудові актори, які вміло вдають, що вони нормальні.

В своїх мемуарах "Моє життя серед серійних убивць" вона пише: "Я ніколи точно не знала, з ким маю справу. Вони такі доброзичливі і ласкаві, так прагнуть допомогти на початку нашої спільної роботи... Вони чарівні, хоч би як важко не було в це повірити, і харизматичні, як Кері Грант або Джордж Клуні".

Щоб зрозуміти, чому серійного вбивцю зазвичай так складно розпізнати і чому поліцейським майже ніколи не вдається швидко його спіймати, згадаймо справу серійного насильника і вбивці Родні Алкали.

У вересні 1978 року він взяв участь в американському телевізійному шоу "Гра в знайомства" (The Dating Game), в якому самотня жінка – викладачка акторської майстерності Шеріл Бредшоу – ставить питання трьом одиноким чоловікам, яких вона не бачить, а потім вибирає одного на підставі їхніх відповідей.

На той момент ніхто й гадки не мав, що Алкала вже зґвалтував і вбив принаймні двох жінок в Каліфорнії і ще двох – в Нью-Йорку. На шоу він справляє враження дотепного і привабливого парубка. Бредшоу обирає його, проте, поговоривши з ним за лаштунками, вона вирішує не іти з ним на побачення, бо він здався їй трохи дивакуватим. Можливо, це врятувало їй життя, оскільки в наступні два роки Алкала зґвалтував і вбив ще трьох дівчат.

Копирайт изображения Steven F Couller
Image caption Волосся серійного вбивці Артура Шоукросса

Удавана нормальність серійних вбивць, їхня водночас людяність і жорстокість, викликає непідробний інтерес. І деякі з ентузіастів, таких як Швенк, ідуть ще далі. Стівен Сколлер, режисер документальних фільмів і колекціонер із Шотландії вирішив подружитися з вбивцею, якого звільнили з в'язниці.

Ніко Кло відсидів вісім з 12 років лише за одне вбивство, він не був серійним вбивцем, утім, він регулярно крав частини людських тіл із паризьких кладовищ, їв померлих у морзі і викрадав кров з лікарень, щоб удома охолодити її, змішати з людським прахом і випити.

Сколлер каже, що вони з Кло одного віку і їм подобається однакова музика і фільми. "Він дотепний, ввічливий та вихований. Він дуже кається і шкодує про скоєне".

"Ви можете прочитати купу книг про серійних убивць-канібалів, але зустрітися віч-на-віч з одним з них – це зовсім інша справа, хоча й моторошна". Сколлер згадує, як після кладовища вони пішли з Кло пообідати, і той замовив стейк із кров'ю.

Одного літнього вечора я вирішив відвідати художника Джо Коулмана в його квартирі, розташованій на одному з верхніх поверхів будинку в Брукліні. Картини Коулмана, сповнені дрібних деталей і часто на апокаліптичну тематику, схожі на релігійні ікони.

Вони користуються великим попитом у знаменитостей, зокрема Іггі Попа, Джонні Деппа та Леонарда Ді Капріо. Коулман також відомий своїм інтересом до темної сторони людської природи. В його вітальні – безліч цікавих речей: муміфікована дитина, антилопа з двома головами, висушені голови, посмертні маски страчених вбивць, дитина з аномаліями в склянці з формаліном, воскові фігури гангстерів і вбивць у повний зріст.

Серед експонатів художника також можна знайти кулю з пістолета, яким застрелили Лі Гарві Освальда, пасмо волосся Менсона, малюнки та листи Гейсі та інших серійних вбивць.

Копирайт изображения Steven F Scouller
Image caption Дивлячись на цей малюнок Джона Гейсі, важко зрозуміти, що відбувається в голові вбивці

Навіщо йому всі ці зловісні артефакти? Історик Маккоррістін вважає, що зближення із жорстокими злочинцями – це спосіб відчути подих смерті, не ставши її жертвою, і таким чином отримати над нею певну владу. Коулман погоджується з ним. Він додає, що всі ці предмети, пов'язані з вбивцями, нагадують йому про ті темні сили, які змушують людей збитися з правильного шляху.

Він мимоволі співчуває злочинцям і відчуває, що попри вчинене зло, вони теж люди. Він упевнений, що "деяка частина них живе у всіх нас, а частина нас – у них. Якщо ми не здатні проявити хоча б трохи співчуття найгіршим представникам людства, ми приречені".

За допомогою експериментів психолог з Єльського університету Пол Блум і його команда з'ясували, що коли ми бачимо подібні предмети, ми починаємо вірити в їхню магічну силу. Ми переконані, що чиїсь риси або сутність можуть передаватися через фізичний контакт з речами цієї людини. Отже, предмети стають "заразними". Особливо це стосується останків людини: шкіри, волосся або нігтів.

У вікторіанські часи було прийнято залишати собі пасмо волосся померлого коханого або коханої. Саме такі речі зазвичай і приваблюють шанувальників серійних вбивць, хоча довести їхнє походження, як правило, доволі складно.

У Швенка є волосся Доротеї Пуенте, яка полювала на літніх мешканців свого пансіону в Сакраменто, у Коулмана – пасмо Менсона, у Сколлера – сиве волосся серійного вбивці Артура Шоукросса. "У мене є частина нього", – пояснює він.

Копирайт изображения Steven F Scouller
Image caption У колеції Сколлера є й цей обрис руки маніяка Джефрі Дамера

У багатьох людей одна думка про те, щоб доторкнутися до подібного, викличе огиду, але для тих, хто захоплюється серійними вбивцями, отримати частину їхнього тіла – все одно що зустрітися з ними у себе вдома. Можливо, це трохи нагадує патологію, але Швенк, Коулман і Сколлер ніколи не сумнівалися в нормальності своїх захоплень. "Це лише хобі, – каже Швенк. – Зі мною все в порядку".

Для Коулмана колекціонування є свого роду очищенням, варіантом "позбутися демонів позитивним, а не деструктивним способом".

Сувеніри від серійних вбивць

Торгівля речами, які належали жорстоким вбивцям ведеться підпільно. Сколлер купив перший експонат своєї колекції – волосся Артура Шоукросса – на сайті eBay, але в 2001 році компанія заборонила торгівлю предметами, пов'язаними з вбивцями, із поваги до жертв.

Колекціонери предметів, що належали вбивцям, користуються кількома спеціалізованими інтернет-аукціонами

Копирайт изображения Associated Press
Image caption Продаж сувенірів від серійних вбивць – зараз прибутковий бізнес

Це призвело до розквіту кількох спеціалізованих аукціонів, як-от Murder Auction, Serial Killers Ink та Supernaught, орієнтованих на тих, хто збирає справжні предмети, що належали вбивцям.

Тут можна придбати такі улюблені серед колекціонерів речі, як жменя землі з могили Гейне (25 доларів), ремінь з машини Шоукросса (800 доларів), недоїдений буріто, який Менсон жував у тюремній кімнаті для побачень (800 доларів), телевізор, яким Рамірес користувався у в'язниці (4 200 доларів), а також два малюнки Гейси, що зображують Клоуна Пого, з підписом (125 000 доларів).

Ерік Голлер, власник аукціону Serial Killers Ink із Джексонвілла у Флориді, каже, що речі, які належали знаменитим серійним вбивцям, розпродаються за лічені години. Купують їх дуже різні люди.

"Їх купують люди з різних країн світу, чоловіки і жінки, військові, співробітники правоохоронних органів, психологи, викладачі кримінального права і звичайні колекціонери".

Тим не менш, багато людей не схвалюють такі аукціони. Техаський сенатор Джон Корнін з 2007 року намагається переконати Конгрес США розглянути законопроект, який заборонив би торгівлю такими матеріалами, оскільки на його думку, вона звеличує насильство, приносить вигоду вбивцям (хоча в більшості випадків їм забороняється отримувати прибуток із вчинених ними вбивств) і призводить до страждань.

Копирайт изображения Getty
Image caption Портфель російського серійного вбивці Андрія Чикатило

Але ці аргументи не вплинули на рішення уряду США продати особисті речі Унабомбера (справжнє ім'я – Тед Качинський, американський анархіст і соціальний критик, який розсилав бомби поштою. – Ред.) з аукціону в 2011 році, хоча отримані кошти й призначалися його жертвам. Як і очікувалося, від покупців не було відбою. На аукціоні вдалося виручити 232 246 доларів США.

Катарсис

Одним з найбільш провокативних пояснень такої привабливості серійних вбивць є припущення, що вони виконують певну соціальну функцію.

Вони дозволяють нам занурюватись у свої наймерзенніші фантазії, не реалізуючи їх, і після того, як убивцю спіймають, не відчувати жодної провини.

Такі фантазії також дають нам можливість відчути смерть на відстані, "встати на край прірви, але не впасти в неї", – так описує це культуролог Шейн Маккоррістін. На його думку, це пояснює чому так багато людей не можуть втриматися від перегляду моторошного відео зі стратами "ІД", хоча потім нерідко шкодують про це.

Це також пояснює, чому ми гальмуємо, побачивши на дорозі аварію, намагаючись кинути хоча б один погляд на жахливі наслідки. Можливо, нам самим подобається, коли нас лякають.

Копирайт изображения Associated Press
Image caption А ви би наважились посидіти в цій автівці? Вона належала відомому серійному вбивці Теду Банді

У 1995 році в Парижі я зустрічався з дівчиною, яка була впевнена, що її переслідує серійний вбивця. Поліція також була занепокоєна. Вони підозрювали, що її переслідувачем міг бути той самий чоловік, який за останні півтора року зґвалтував і зарізав чотирьох дівчат у тому районі Парижа, де вона жила.

Поліцейські дали їй номер, за яким вона могла подзвонити в будь-який час доби, а друзі забезпечили її пістолетом, який вона зберігала під ліжком. Вона жила в постійному страху. Часто вона не відкривала мені двері через побоювання, що за ними стоїть її переслідувач. Мене це теж лякало. Але в той же час мене це зачаровувало і притягувало. Але я їй в цьому не зізнавався.

Незабаром загроза вщухла. За три роки поліція арештувала чоловіка, який зізнався в чотирьох вбивствах, скоєних у середині 90-х, а також в трьох інших. Його звали Гі Жорж, зараз відомий як "Звір Бастилії". Він відбуває довічне ув'язнення без шансів на звільнення. У мене немає бажання ані писати йому, ані просити в нього малюнок чи пасмо волосся.

Тим не менш, я подивлюся фільм "Справа СК1", заснований на його історії. Його я навряд чи зможу забути.

Прочитати оригінал цієї статті англійською мовою ви можете на сайті BBC Future.

Новини на цю ж тему