Чому ми не пам'ятаємо перші роки життя?

Стара фотографія Копирайт изображения simpleInsomniaFlickrCCBY2.0

Малюки як губка вбирають нову інформацію, але чому нам потрібно стільки часу, щоб сформувати перші спогади, намагається з'ясувати кореспондентка BBC Future.

Ви обідаєте в кафе з кимось, кого знаєте вже кілька років. Разом ви влаштовували вечірки, святкували дні народження, гуляли в парках та ласували улюбленим морозивом. Ви навіть у відпустку їздили разом. На вас витратили серйозну суму грошей, але ви не можете згадати жодної події.

Від найдраматичнішого моменту в житті – нашого народження – до перших кроків, перших слів, першої їжі й до дитячого садка, більшість з нас не може пригадати нічого з перших років життя. Але навіть після того, як ми запам'ятали першу подію, наступні спогади все одно дуже розрізнені й рідкі. Чому так відбувається?

Ця "діра" в літописі нашого життя приносить чимало розчарування батькам і дивує психологів, неврологів і лінгвістів упродовж багатьох десятиліть. Це улюблений коник батька психоаналізу Зигмунда Фройда, який понад 100 років тому придумав термін "дитяча амнезія".

Дослідження цього ментального провалля порушує кілька цікавих питань. Наші найраніші спогади – справжні чи ми їх просто вигадали? Чи можемо ми запам'ятати події, не знаючи, як описати їх словами? І чи можливо, що одного чудового дня ми зможемо повернути наші загублені спомини?

Загадковості цьому питанню додає той факт, що немовлята неймовірно швидко вбирають нову інформацію, а в їхньому мозку щосекунди утворюються 700 нових нейронних зв'язків. Їхнім навичкам опанування нової мови позаздрив би найталановитіший поліглот світу. Більше того, останні дослідження свідчать, що діти починають тренувати свій розум ще до народження.

Копирайт изображения simpleInsomniaFlickrCCBY2.0
Image caption Малюки не здатні сформувати послідовні спогади

Але навіть у дорослому віці ми з часом забуваємо більшість інформації, якщо не намагаємось зберегти її. Отже, одне з пояснень може полягати в тому, що дитяча амнезія є результатом абсолютно природного процесу, який відбувається все наше життя.

Цю ідею підтверджують дослідження німецького психолога XIX століття Г. фон Еббінгауза, який провів низку піонерських експериментів з випробування людської пам'яті. Щоб почати експеримент "з чистого аркуша", він вигадав "безглуздий склад" – комбінацію літер, яка не має сенсу, але яку легко вимовити, наприклад, "дак" або "тус" – і почав запам'ятовувати тисячі таких слів.

Його графік забування демонструє напрочуд швидке зниження нашої здатності згадати те, що ми вивчили. Якщо нову інформацію не повторювати, наш мозок позбавиться від половини матеріалу протягом години. А через 30 днів залишиться близько 2-3%.

Головне відкриття Еббінгауза полягає в тому, що процес забування інформації відбувається за передбачуваною схемою. Щоб з'ясувати, чи функціонує дитяча пам'ять схожим чином, потрібно лише зіставити її з графіками вченого. Вчені так і зробили в 1980-тих роках і виявили, що ми можемо пригадати значно менше подій з моменту народження до 6-7-річного віку, ніж можна було б припустити. Вочевидь, дитячі спогади формуються зовсім іншим чином.

Цікаво, що пелена забуття в одних людей спадає раніше, ніж в інших. Деякі люди пам'ятають, що з ними відбувалось у два роки, тоді як інші не мають жодних спогадів до семи-восьми. В середньому уривчасті спогади починають з'являтись з трьох з половиною років. Більш цікаве інше – виявляється, що вік, з якого у дітей починають формуватися спогади, може варіюватись в залежності від країни.

Чи може цей феномен пояснити відсутність спогадів у ранньому дитинстві? Щоб з'ясувати це, психолог Ці Ван з Корнельського університету зібрала сотні спогадів китайських і американських студентів. Як і припускають національні стереотипи, спогади американців були помітно довшими, складнішими і демонстративно егоцентричними. Історії китайців, навпаки, були коротшими і зосереджувались більше на фактичній інформації. В середньому вони також починались на півроку пізніше, ніж в американців.

Копирайт изображения simpleInsomniaFlickrCC BY 2.0
Image caption Культура, якій ми належимо, визначає, як наші спогади формуються і розвиваються

Цю закономірність підкріплюють численні інші дослідження. Люди, спогади яких більш детальні і сфокусовані на собі, можуть легше пригадати їх. Отже, трохи егоцентризму може бути корисним, оскільки існування власної точки зору на події робить їх змістовними.

"Існує різниця між думкою "В зоопарку були тигри" і "Я бачив тигрів у зоопарку, і хоча мені й було страшно, мені все одно було дуже цікаво", – пояснює Робін Фівуш, психолог з Університету Еморі.

Коли Ці Ван повторила свій експеримент на матерях дітей, результат був такий самий. Іншими словами, якщо ви не маєте чітких спогадів раннього дитинства, винити у цьому можна ваших батьків.

Перші дитячі спогади самої Ці Ван пов'язані з походом у гори з матір'ю і сестрою недалеко від їхнього будинку в місті Чунцін. Їй було тоді близько шести років. Справа в тому, що батьки її ніколи не питали про ці спогади. "У східних культурах люди не надають значення спогадам дитинства. Їх це просто не цікавить", – пояснює дослідниця.

Найраніші дитячі спогади має новозеландська народність Маорі, в культурі якої робиться значний акцент на минулому. Багато хто з цих тубільців можуть згадати події, які сталися в їхньому житті у віці двох з половиною років.

Копирайт изображения Thinkstock
Image caption Деякі психологи стверджують, що здатність формувати яскраві автобіографічні спогади приходить тільки з розвитком мовлення

Наша культура також визначає, як ми розповідаємо про спогади. На думку деяких психологів, здатність формувати яскраві автобіографічні спогади приходить тільки з розвитком мовлення. "Мова забезпечує структуру та логічну організацію спогадів, перетворюючи їх в оповідь. Логічну і послідовну історію легше запам'ятати", – каже Фівуш.

Утім, інші психологи сумніваються, що мова відіграє значну роль. Приміром, діти, які народились глухими і не користувались мовою жестів, мають свої перші спогади в середньому в тому ж віці, що й інші.

Це змушує нас зробити висновок, що ми не можемо згадати наші перші роки життя, оскільки наш мозок ще не пристосований для цього. Пояснення надає найвідоміший випадок в історії нейрофізіології. Після невдалої операції з метою вилікувати епілепсію в пацієнта на ім'я Х. М. було пошкоджено гіпокамп, в результаті чого він більше не міг пригадати нові події.

"Це ділянка мозку, яка відповідає за навчання і запам'ятовування. Якби в мене не було гіпокампу, я не зміг би пригадати нашу з вами розмову", – пояснює Джеффрі Фейген, який вивчає пам'ять і навчання в Університеті Сент-Джона.

Дивним чином, однак, пацієнт Х. М. був здатний навчатись нового, так само як це роблять немовлята. Коли вчені попросили його скопіювати малюнок п'ятикутної зірки, дивлячись на нього в дзеркало (це складніше, ніж здається), він виконував завдання краще з кожним новим підходом, хоча йому щоразу здавалось, що він робить це вперше.

Вочевидь, у дуже ранньому віці гіпокамп не розвинений достатньо, щоб сформувати спогади про подію. У немовлят щурів, мавп і людей впродовж перших років життя в гіпокампі продовжують розвиватись нові нейрони. Перші стійкі спогади починають формуватися в той момент, коли нові нейрони припиняють виникати.

Інше питання – чи втрачає гіпокамп наші довгострокові спогади чи вони взагалі не утворюються? Оскільки події дитинства продовжують впливати на нашу поведінку довго після того, як ми їх забули, деякі психологи впевнені, що перші спогади десь зберігаються.

Копирайт изображения Thinkstock
Image caption Ми не завжди можемо довіряти нашим раннім спогадам, оскільки нерідко створюємо їх пізніше під впливом розмов про подію

До того ж ми маємо бути дуже обережними з нашими першими спогадами, вони можуть бути несправжніми.

Психолог із Каліфорнійського університету в Ірвіні Елізабет Лофтус вивчає це явище все своє професійне життя. "Ми візуалізуємо розмови, а потім видаємо їх за наші власні спогади", – зазначає вона.

Уявні події

Пані Лофтус знає не з чуток, як легко це відбувається. Її мати потонула в басейні, коли дівчині було 16. Через кілька років родичка переконала дівчину, що вона сама виявила тіло матері. Хворобливі спогади захопили її, але через тиждень родичка згадала, що тіло знайшов хтось інший.

Звичайно, нікому не подобається з'ясовувати, що їхні спогади не справжні. Щоб переконати скептиків Елізабет Лофтус були потрібні незаперечні докази. В 1980-х роках вона зібрала групу добровольців для свого дослідження, під час якого спробувала вселити їм фальшиві спогади.

Вона розповідала своїм піддослідним неправдиву історію про травматичний досвід з дитинства, що вони загубилися в торговому центрі і їх врятувала ласкава літня жінка. Щоб зробити спогади ще більш імовірними, вона навіть залучала родину випробуваних.

"Ми казали учасникам експерименту, що цю історію розповіла їхня мати", – пояснює дослідниця. Майже третина випробуваних повірили в брехню, а дехто навіть почав згадувати подію в яскравих деталях. Насправді, ми часто більш упевнені в наших уявних спогадах, ніж в тих, що сталися насправді.

Навіть якщо ваші спогади засновані на реальних подіях, вони, вочевидь, трансформувались заднім числом під впливом пізніших розмов про подію. Пам'ятаєте, як хотіли перетворити свою сестру в зебру за допомогою маркера? Або той неймовірний торт, який зробила мама на ваш третій день народження? Ні, це не ваші спогади – про все це вам розповів ваш старший брат.

Мабуть, найбільша загадка не в тому, чому ми не пам'ятаємо наше дитинство, а в тому, чи можемо ми вірити в будь-які з наших спогадів взагалі.

Прочитати оригінал цієї статті англійською мовою ви можете на сайті BBC Future.

Новини на цю ж тему