Темний секрет щастя, яким володіють мешканці Бутану

Бутанські школярки Копирайт изображения Roberto SchmidtAFPGetty
Image caption Бутанські школярки у національному костюмі

Громадяни однієї з найщасливіших країн світу вміють спокійно міркувати над тим, про що більшість людей намагається не згадувати. Можливо, в цьому і є секрет щасливого життя?

Під час подорожі до столиці Бутану – Тхімпху, я випадково розговорився зі своїм сусідом, чоловіком на ім'я Карма Ура. Можливо тому, що його звали Карма, або тому, що повітря в цих місцях розріджене, або тому, що подорож змусила мене скинути захисну маску, я раптом відкрив йому душу.

Я розповів, що недавно без жодної видимої причини я відчув дуже тривожні симптоми: утруднене дихання, запаморочення, оніміння в кистях рук та ступнях. Я злякався, що в мене – серцевий напад або помутніння розуму. Мабуть, і те, й інше. І пішов до лікаря, який зробив кілька аналізів і виявив...

"Що ви цілком здорові", – завершив мою думку пан Ура, раніше, ніж я встиг договорити. Ура знав, що мої побоювання були марними. Я не вмирав, принаймні, не так швидко, як мені здалося. Це був звичайний напад паніки.

Копирайт изображения Thomas HalleGetty
Image caption Столиця Бутану – Тхімпху

Але мене дивувало, чому він трапився саме зараз – у такий безтурботний і, можливо, один з найкращих періодів мого життя. А ще мене цікавило, що з цим робити.

"Ви маєте думати про смерть п'ять хвилин щодня, – відповів пан Ура. – Це вас вилікує".

"Чому?" – здивувався я.

"Те, що вас насправді турбує, це страх смерті, страх померти раніше, ніж ми завершимо те, що плануємо, раніше, ніж побачимо, як виростуть наші діти".

"Але навіщо думати про те, що так пригнічує?"

"Заможні люди на Заході не торкаються мертвих тіл, свіжих ран або гнилі. Ось, в чому проблема. Смерть – це частина життя. Ми маємо підготуватися до того моменту, коли настане часи піти з нього".

Коли ви відкриті новому, а ваш розум не обтяжений упередженнями, нові місця і люди неймовірно дивують вас. Крихітне гімалайське королівство – відоме всьому світу, перш за все, своєю унікальною політикою Валового національного щастя. Це країна, де панує радість, а сум, здається, не має дозволу в'їзду на її територію.

Бутан – насправді особливе місце, а Карма Ура – директор Центру досліджень Бутану – особлива людина. Втім, особливість цієї країни має свої нюанси, а образ щасливої землі Шангрі-Ла, який ми звикли приписувати гімалайському королівству, не зовсім відповідає реальності.

Копирайт изображения Prakash MathemaAFPGetty
Image caption Меморіальний чортен – буддійський монастир в Тхімпху

Насправді, запропонувавши мені думати про смерть всього раз на день, Ура зглянувся. Культура Бутану вимагає міркувати про відхід на той світ щонайменш п'ять разів щодня. Дивний звичай для будь-якої нації, але для країни, мешканці якої мають один з найвищих показників задоволення життям, це дивно вдвічі. Може, це насправді земля темряви та відчаю?

Необов'язково. Деякі нещодавні дослідження свідчать, що думати про смерть так часто може бути правильною стратегією. У 2007 році психологи Натан Деваль і Рой Баумайстер з Університету штату Кентуккі поділили кілька десятків студентів на дві групи. Одну групу випробуваних попросили думати про неприємний візит до стоматолога, іншим запропонували уявити власну смерть.

Після цього всі учасники мали згадати слова, які починаються на "ра-". Друга група – ті, хто думали про смерть, – значно частіше вигадували слова з позитивним значенням, такі як "радість".

Це змусило дослідників дійти висновку, що "хоча смерть – це психологічний фактор загрози, але, коли люди уявляють її, вони підсвідомо намагаються компенсувати згадки про смерть думками про щось приємне та радісне".

Я впевнений, що це ані трохи не здивувало би пана Ура, як і будь-кого в Бутані. Мешканці королівства добре знають, що смерть є частиною життя, подобається нам це чи ні, а ігнорування цієї важливої істини може обернутися важкими психологічними наслідками.

Лінда Лімінг – авторка чудової книжки "Польовий гід до щастя: що я дізналася в Бутані про життя, любов та пробудження" – також це знає.

Копирайт изображения Prakesh MathemaAFPGetty
Image caption Вірянин перед статуєю Будди Дорденма

"Я зрозуміла, що думки про смерть не засмучують мене, – пише вона. – Вони змушують мене скористатися моментом і побачити речі, яких я раніше не помітила би. Моя порада – зробіть це. Подумайте про те, про що ви не можете думати, про те, що вас лякає. І думайте про це кілька разів щодня".

На відміну від нашої західної культури, у Бутані смерть не приховують. Її зображення – всюди, особливо багато їх в буддійських храмах, де зустрічаються доволі жахливі картини. Нікого, навіть дітей, не захищають від цих образів або ритуальних танців, які зображують відхід в інший світ.

Цей ритуал допомагає впоратися з горем, в ньому зазвичай бере участь вся громада. Коли хтось вмирає, настає 49-денна жалоба, під час якої відбувається багато складних і ретельно спланованих ритуалів. "Це діє краще, ніж будь-який антидепресант", – розповідає бутанський актор Чеванг Дендап. У цей період бутанці можуть виглядати відстороненими, але насправді це не так, вони переживають горе.

Звідки таке незвичайне ставлення до смерті? Одне з пояснень полягає в тому, що смерть оточує бутанців всюди. Життя мешканців цієї маленької країни може обірватися безліччю способів. Вони можуть загинути від впливу суворого середовища, на звивистих та стрімких гірських стежках, потрапити у лапи ведмедя або отруїтися грибами.

Інше пояснення – у буддистській вірі, яку проповідують мешканці Бутану, особливо в уявленні про реінкарнацію. Якщо ви впевнені, що проживете ще одне життя, чому би вам надто перейматися кінцем цього? Як кажуть буддисти, померти – не страшніше, ніж викинути старі речі.

Звичайно, це не означає, що бутанці не відчувають страху або суму. Але, як розказала мені Лінда Лімінг, вони не намагаються ховатися від цих емоцій. "Ми на заході, якщо нам сумно, прагнемо позбутися цього почуття якомога скоріше, – каже авторка. – Ми боїмося суму. Ми вважаємо, що його треба лікувати, перемагати. Бутанці, навпаки, приймають його. Вони вважають його частиною життя".

Тим не менш, пораду пана Ура я намагаюсь виконувати. Я взяв собі за правило думати про смерть один раз на день. Якщо тільки я не відчуваю себе надто тривожно та сумно. В такому разі я думаю про смерть два рази на день.

Ерік Вайнер – мандрівник, який, подорожуючи, філософствує та звільняється від суму. Він є автором багатьох книжок, зокрема "Географії блаженства" і майбутньої "Географії духу". Читайте його сторінку у Twitter.

Прочитати оригінал цієї статті англійською мовою ви можете на сайті BBC Travel.

Новини на цю ж тему