У Франції - рік Росії, а заразом і Русі

Софія Київська. Фото УНІАН
Image caption Для багатьох французьких істориків Росія і Київська Русь - одне і те ж. На фото - Софіївський Собор у Києві.

2010 рік у Франції заявлено роком Росії. Дирекція відомого музею Лувр уже розрекламувала виставку “Свята Росія”, котра презентуватиме також експонати з Київської Русі.

Не можна сказати, щоб Україна погодилася вкотре підтримати версію “спільної колиски трьох братніх народів”, яку російські історики взяли на озброєння лише за Петра Першого. Але й гучних протестів не відбулося. Українські музеї мовчки відмовили Лувру надати експонати під експозиції. Хоч ніби воно й престижно нагадати про себе в такому славетному музеї, а все ж вирішили за краще акцію пробойкотувати. Попри чималий дипломатичний тиск, що його чинили з Москви та з Парижа.

Французькі науковці, за рідкісним винятком, українських аргументів про події часів Київської Русі не чують, бо не хочуть. Плутанину ускладнює ще й те, що більшість франко-російських словників державні назви “Русь” і “Росія” перекладають однаковим словом “Russie”. Термін “Rous'”, рекомендований українськими дослідниками та перекладачами, вживають лише окремі "просунуті" французи.

Пробити цього муру непорозуміння українофілам не вдається. Однаково, чи йдеться про історію або сучасну політику, французька опінія орієнтується на завчені у школі стереотипи про українську буцімто масову колаборацію за Другої світової, про невід”ємність двох культур сіамських близнюків — України та Росії, про “природний” Голодомор 1933 та “фашистські” некомуністичні рухи спротиву на колишній радянській території.

Щодо давньої східноєвропейської історії, більшість шкільних посібників відбивають погляди, сформовані ще під впливом білої еміграції в 1920-30 роках. Ті інтелектуали та аристократи були, безумовно, антикомуністами. Але, за рідкісним винятком, в українському питанні залишалися прихильниками цілісності Російської імперії.

Ліві французькі історики аж до розпаду СРСР також не плекали колективних симпатій до борців за українську незалежність. Частково — через співпрацю з червоною Москвою, частково — через власні стереотипи, здобуті знову ж таки колись у школі. Рух по колу триває десятиліттями, і українська комунікація до нього далі не втрапляє.

“А якби французи почали казати, ніби їхня історія починається в античному Римі, - намагаються аргументувати активісти української громади Франції, - якби, посилаючись на розбудову колоній за Юлія Цезаря, Давній Рим проголосили би колискою братських французького, італійського, румунського та кількох балканських народів?”

У листуванні з Лувром та іншими французькими установами, правду сказати, порівняльна історіографія не спрацьовує. Відповіді містять посилання на Івана Грозного, що вважав себе прямим нащадком Володимира Великого. Так, ніби Європа ніколи не знала династичних шлюбів...

Що тут скажеш? Є робота українським історикам, ще й на довгі роки. Поки що - без трибуни та аудиторії. До того ж з шкільними підручниками, укладеними півстоліття тому в інтересах переможців Другої світової війни.